Минуло понад півтора роки. Майже два. Вона відганяла від себе думки, що так навряд чи триватиме вічно. Як і не планувала втручатися в чужу родину. Віталій її влаштовував саме в такій ролі, яку вона йому відвела на самому початку, зрозумівши у перші тижні знайомства, що він – не Руслан і ніколи ним не буде. Надто різними вони були в усьому, крім фізичного втілення. І лежачи з ним у ліжку в темній кімнаті, Жанна з перших днів просила Віталія не вмикати навіть нічника і ніколи нічого не говорити під час їхньої близькості, хоча чоловіки і так не дуже схильні до розмов у такі хвилини. Ось тоді – губами, руками, усім своїм тілом – вона переживала хвилини єднання з коханим, який так і не став її чоловіком, не став батьком їхньої дитинки, бо якісь безжалісні сили поставили хрест на всіх планах. І тримаючи біля себе Віталія, Жанна ніби дурила тих, хто зіграв із нею такий злий жарт, уривала собі з потойбіччя крихти щастя, яке їй не судилося. Руслан більше не марився.

Учора, засинаючи під стукіт коліс, вона молила його наснитися і дати їй пораду, як жити далі, чи руйнувати ті штучні стосунки з Віталієм, – без любові, без глибини, без перспектив, – чи продовжувати відносини з Андрієм, який абсолютно випадково з’явився в її житті і так ненав’язливо і дивно зумів досягти того, про що чоловіки з її оточення останніми роками і мріяти не могли. Але що він за людина, як то може у них скластися – хіба вона це знає? Уперше за останні роки Жанна відчула себе на роздоріжжі, а порадитися не було з ким. Руслан не приснився.

Сьогодні вона повернеться до Києва. Попереду два вихідні, а це священний час, який належить родині, і Віталій не з’явиться. А навіть якщо і приїде обійнятися, то поспіхом, позиратиме на годинник і знову щось брехатиме по мобільному своїй Тамарі. Не любить він Жанну. Та й Тамару не любить, мабуть. Живе, як живе. Йде, куди ведуть. Йому спокійно і зручно жити з нею, передбачуваною, спокійною, нормальною, турботливою. Але коли Жанна обрала його того лютневого вечора, пішов у ці стосунки, мабуть, швидше з цікавості, ніж через раптову пристрасть чи тим більше – кохання. Дивне життя: чоловік зраджує одній нелюбій жінці з іншою нелюбою. А чи було воно взагалі у його житті, те кохання? Жанна інколи думала про це, але при всій своїй прямоті так жодного разу і не спитала. Хоча навряд чи він не мав ніколи нікого, крім Тамари… Та Жанні до того було практично байдуже. Вона знала, чому вони разом, і це її влаштовувало. Не знала лише, на скільки. Десь колись вона вичитала таке: «Є – стосунки, а є – любов. «Стосунків» у мільйон разів більше, ніж любові».[11]

Жанна тихенько вислизнула з купе, пройшлася вздовж вагона, позираючи у вікна: на вулиці ніч лишень починала переходити у темно-сірий ранок. Біля одного з вікон вона зупинилася, вдивляючись у незнайому далечінь та чужі вогні, потім стала проводжати поглядом стовпи з натягнутими між ними паралельними дротами електропередач, що бігли вздовж залізничної колії… Замислившись, автоматично почала малювати пальцем по склу так само паралельні лінії, потім вивела на вікні прозорі літери «ПАРА»… Власне, вона писала б і далі, якби не чоловічий голос за спиною, що змусив її здригнутися.

Поруч із Жанною звідкись виник худорлявий літній чоловік із професорською борідкою та в окулярах на розумному обличчі.

– Перепрошую, пані, це слово чи лише його частина?

Жанна оніміла від несподіванки і мовчки дивилася на «професора» (бо він був схожим саме на старенького інститутського викладача), який позирав то на ледь помітний слід від Жанниного пальця на склі, то на саму жінку.

– Частина, – ледь чутно вимовила вона й озирнулася – в довгому коридорі вагона більше нікого не було.

– Аааа… – загадково всміхнувся дідок і вказівним пальцем притиснув окуляри до перенісся.

– Перепрошую? – не розуміючи, здивовано ворухнула бровами Жанна.

– Власне, було б не дивно, і навіть набагато краще, якби молода красива жінка виводила пальчиком на склі слово «пара», а не цю непередбачувану і не надто визначену морфему, – зітхнув він.

– Тобто? – Жанна все менше розуміла суть розмови.

– Як професор філології з великим досвідом мово– та людознавства, мушу вам відкритися, що маю неабияку слабкість до розмірковування над словами та їхніми складовими.

– Цікаво, – пожвавилася Жанна, припустивши, що професор, напевно, давно на пенсії і поговорити йому ні з ким, хоч і є про що.

Дідок вказав поглядом на прозорий напис, а потім багатозначно підняв палець угору.

– Прислухайтесь до наступного ряду слів, шановна! Не всі вони родичі, але ж ви прислухайтесь: ПАРА, ПАРАДОКС, ПАРАЗИТ, ПАРАБЕЛУМ, ПАРАЛІЧ, ПАРАНДЖА, ПАРАНОРМАЛЬНИЙ, ПАРАШУТ, ПАРАНОЯ… Розумієте? З отого начебто безневинного ПАРА та виповз такий тривожний спектр подібностей! Ні-ні, я ні в якому разі не стверджую, що ці слова мають спільну етимологію! Але, смакуючи літери й фонеми, я шукаю неусвідомлені зв’язки… Відкритий звук «а», який гіпотетично не несе ніякої загрози – не шипить, не рипить, не вимагає складати губи трубочкою… Що вже може бути простішим за нього?! З цього починають навіть немовлята! Правда, звуки «п» та «р» не найкраща для нього компанія. Один, ніби приглушений постріл, другий взагалі мов ричання звіра… Наше щастя, що ми не французи! Бо їхній «r» більш грубий і занадто хрипить, а це не так уже й личить «мові кохання», – професор невдоволено насупив брови. – От німецький «r» м’який і практично нечутний, вимовляється він розслаблено і на видиху. То про що це я? А! Тож ваша ПАРА не така проста, як ви думали!

Професор питально подивився на попутницю, заскочену зненацька такою лекцією.

– Ви навіть не уявляєте, наскільки ви праві, пане професоре, – сумно всміхнулася й зітхнула Жанна. – Непроста пара… Але я, власне, хотіла написати слово ПАРАЛЕЛІ.

Професор на мить знітився, зазирнув у вічі жінці, потім глянув на віконне скло, підвів очі до стелі, ніби там щось було написано, і промовив:

– Так-так… У Давній Греції словом «паралель» називали лінію, яка йде вздовж іншої лінії, але ніколи не перетинається з нею. Це вже потім до слова додався географічний відтінок і паралелями стали називати лінії на карті для зручності визначення широти. Але вони теж не перетинаються й умовно здавлюють наш глобус кільцями, мов металеві пояси, що обіймають бочку… Паралелі… – він задумливо подивився у завіконня, потім на Жанну, зробив рукою жест, ніби підняв на голові капелюх, старомодно вклонився і за кілька секунд зник у купе навпроти.

Жанна ще кілька хвилин стояла біля вікна, вражена неоднозначністю того, що почула в нібито філологічних спостереженнях професора. Параліч. Паранджа. Параноя…

Грюкнули двері тамбура, і по коридору пропливла огрядна провідниця. Жанна, було, подумала попросити в неї чаю чи кави, але глянула на годинник і вирішила, що о шостій ранку можна ще обійтися. Вона повернулася в купе, вмостилася на нижній полиці, відкрила ноутбук, знайшла наступне оповідання і занурилася в читання, щоб позбутися думок про своє.

Зустріч

Було боляче ковтати, а обличчя нило, ніби в нього вцілили м’ячем. Євген підняв комір пальта і кутався в кашне, притулившись у напівтемряві до стіни диліжанса та здригаючись на вибоїнах. У своєму нездоровому напівсні він намагався оживити приємні теплі образи, щоби сховатися в них від гуркоту коліс та протягів, які настирливо холодили обличчя.

Найбільш підходящим спогадом, пухнастим і ласкавим, як кошеня за пазухою, чи хвилею, що інколи обпалювала нутро, була вона – Світлана. Про неї думалося-мріялося йому в колотнечі цього засобу пересування, котрий, як міг, наближав нашого героя до здійснення його мрій, продуманих до дрібниць.

Правда, погода підвела. Рухаючись на південь, Євген очікував побачити квітучі сади, ажурно-зелені гаї, прошиті сонячними променями крізь молоде листя, але замість цього його вразила абсурдна зміна погоди: різкий північний вітер, мокрий сніг, що покрив зелені поля і придорожні канави, не пожалів навіть квітучі абрикосові дерева. І все це на тлі темно-сірого неба, по якому сунули важкі брудні хмари.