І якщо при першій зустрічі з тобою у неї випало «Ніколи!», можеш хоч на пупі крутитися, а разом вам не бути. Це вирок. А як і бути, то з великими проблемами. Висновок «Дуже бажано» сприятливий настільки, що жінка сама може першою піти в атаку за щастя своє та свого потомства, і тобі не доведеться довго за неї боротися – здавайся і будь щасливий. А ось результат «Можливо» залишає тобі надію на її прихильність, навіть коли тебе спочатку не помітили, звісно, якщо при цьому ти старанно показуватимеш себе перед нею з найкращого боку, та й не один раз.

Автор статті разом із заокеанськими вченими пояснювали цей феномен загостреним, віками відшліфованим генетичним прагненням жінки до продовження роду від найбільш підходящого їй самця заради появи здорового потомства, за яке вона несе набагато вищу відповідальність, ніж чоловік.

І мимохідь, так би мовити, у постскриптумі статті наводилася ще одна версія наявності чи відсутності перспектив плідних стосунків між певними чоловіком та жінкою. Було висловлено міркування, що теорія «Всі люди – брати» частково підкріплена реальністю і деякі особи дійсно можуть мати в більш чи менш давніх гілках родового дерева спільних предків, що суттєво зменшує їхнє взаємне притягнення (знову ж таки через підсвідоме прагнення до здорового потомства). Хоча це зовсім не заважає їм товаришувати чи робити разом бізнес.

Ось так розширив свій світогляд Віталій за десять хвилин очікування в перукарні. І поки вправні руки грудастої білявки пурхали над його головою, він аналізував свої стосунки з жінками відповідно до прочитаного.

У дзеркалі він побачив, як гордовито пропливла за його спиною монументальна матрона з налакованим, старанно начесаним для об’єму волоссям із задоволеною усмішкою на стиснутих губах.

«Ніколи!» – несподівано пронеслося в голові у Віталія, він посміхнувся і подумав, що в деяких випадках чоловіки теж не зволікають із реакціями.

Застосовуючи нову методику, він відніс Жанну до категорії «Можливо», а Лілю, зітхнувши, до категорії «Дуже бажано».

Природно, що Тамара після більше ніж двадцяти років шлюбу підпадала за даних обставин під категорію «Можливо». Але, розмірковуючи про їхні рівні та останніми роками швидше товарисько-партнерські стосунки, Віталій зробив поправку ще й на постскриптум: «Ми, мабуть, брати».

Що вже думали про нього самі жінки, виходячи з цієї класифікації, Віталію залишалося тільки здогадуватися.

Ця стаття пригадалася йому за святковим столом в гостях у Женьки з Катериною, коли побачив, як поводилися їхні друзі, теж запрошені на іменини. Дійсно, цікаво було спостерігати за кількома парами і робити свої висновки.

«Невже це так помітно з боку, коли у людей є секс? – подумав Віталій, нишком кидаючи оком на одних. – Може, це тому, що вони такі молоді? Хм… Цікаво, а як ми з Тамарою виглядаємо в їхніх очах? Мабуть, як два фригідних пенсіонера. Хоча… не далі, як учора вранці…»

Віталій пригадав, що за останній тиждень пережив з ініціативи дружини кілька постільних несподіванок, із чого й сам спочатку здивувався. Хоча що тут такого дивного? Вони ж подружжя.

«У тому-то й річ, – продовжував він міркувати, приглядаючись до людей за великим розкладеним столом, – по-друж-жя! Тобто друзі».

Хід його думок перервала пропозиція сказати тост. Віталій піднявся з келихом у руці, обвів поглядом гостей, потім стіни знайомої з дитинства оселі, яка помітно змінилася після ремонту. Усміхнувся і побажав молодій невістці здоров’я та простого жіночого щастя, хоч і сам не міг би до пуття пояснити, у чому воно полягає.

Почаркувавшись з усіма, хто простягнув йому свої бокали чи чарки, Віталій відпив вина, сів і нишком поглянув на годинник. Через кілька хвилин народ почав вставати з-за столу, після перекуру намічався перехід до солодкого. Тамара заметушилася допомагати іменинниці виносити на кухню брудний посуд, а Віталій, скориставшись нагодою, спустився на вулицю до машини.

Він іще раз кинув погляд на двір свого дитинства, хоч уже й не сподівався побачити когось зі знайомих. За стільки років украй мало лишилося в будинку колишніх мешканців – неподалік від метро квартири продаються жваво, навіть у непрестижних старих п’ятиповерхівках.

Віталій сів у машину, на всяк випадок глянув на будинок, чи, бува, не дивиться з вікна Тамара, і набрав Жанну.

– Привіт! Ти як там? Не приділиш мені годинку свого вечірнього часу? Можна, я заїду?

На диво Жанна сказала, що хотіла б зустрітися не вдома, і запропонувала, «якщо такий сміливий», посидіти в «Піросмані». Віталій здивувався, він трохи не так уявляв їхню зустріч після тижня відрядження, але погодився, до того ж згадав, що кілька днів тому так і не доїхав туди випити кави на Жаннине прохання. І чого її час від часу тягне на місце першої зустрічі?

Правда, їхня традиційна кава помалу перемістилася з основного дещо помпезного приміщення з двома великими залами на обох поверхах у маленький кам’яний будиночок, що стояв у ряду собі подібних, розташованих по периметру загородженої території при ресторані. Там можна було посидіти вдалині від чужих очей, не спокушаючи долю, не ризикуючи у великій залі нарватися на когось зі знайомих. Малесенькі будиночки для пари чи невеличкої компанії стояли пліч-о-пліч, утворюючи лінію у вигляді літери «Г», і опалювалися в холодну погоду. Уздовж них кам’яною доріжкою сновигали офіціанти, а у дворі перед ними поширював неймовірні запахи великий мангал.

Тож спогади про «Піросмані» були неоднозначними: то як про пишно вбрану залу, де за трьома столами святкували свою чергову зустріч однокласники, то як про невеличкий тимчасовий спільний простір, де можна було усамітнитися, випити кави, смачно поїсти, випити грузинського вина чи коньяку, а далі за настроєм…

Не встиг він сховати мобільний у кишеню, як хтось несподівано постукав у скло дверцят. Віталій здригнувся.

Біля машини стояла Тамара, тримаючи в руках пакунок:

– Віталь, відкрий багажник, я тут дещо з нашого посуду забрала, щоб потім не возитися. Ти що такий? Щось трапилося?

– Та ні, ось на СТО телефонував, думав, на завтра запишуся, бо ж торохкотить, ти чула?

– І що? – нахилила голову набік Тамара.

– Та ось кажуть, ще й сьогодні встигну на діагностику, якщо не пізніше, як за півтори години приїду. Думаєш, ми встигнемо Катерининого «Наполеона» скуштувати? – невпевнено посміхнувся він.

Завізши Тамару і пакунки додому, Віталій зайшов до ванної, почистив зуби й уважно оглянув себе у дзеркалі над умивальником. Він уже давно не переймався своєю зовнішністю, яку змолоду вважав досить ординарною і не надто привабливою, звик до себе такого, яким є, плейбоєм не вважався.

Хіба що трохи переживав із приводу своєї пересічності в той період, коли життя звело його на Володимирській гірці з Лілею і він уже не міг не думати про неї, не уявляти, не мріяти, не добиватися взаємності. Якби все сталося з її ініціативи, думав би, що пороблено чи щось, бува, підсипано йому, але ж вона там була ні до чого. А Віталія рвало на шмаття, і хотілося бути цікавішим для неї, привабливішим, стрункішим, ефектнішим, помітнішим, уважнішим, кращим за інших, щоб завоювати право бути поруч. Бодай інколи. Він навіть схуд на п’ять кілограмів, хоч і не був гладким і мав до кого рівнятися – щочетверга у бані бачив такі тіла, проти яких виглядав стрункою тополею. Але схуднувши, став почуватися молодшим та енергійнішим. При цьому Віталій усвідомлював, що зовнішнє – то лише для першого погляду. Для жінки важить не так твій зовнішній вигляд, як ставлення до неї, те, наскільки її цінуєш. Він це зрозумів. І йому вдалося. Він тоді просто розробив стратегію завоювання її прихильності, і купа поразок на цьому шляху його не відвернули від мети. Чому? Навіщо?

Знову спогади про Лілю полонили його розум. Навіть коли збирався на зустріч із Жанною. Маячня… Він відчув, що за неможливості доторкнутися до Лілі, мати з нею хоч якийсь зв’язок хотів би принаймні читати й читати написані нею оповідання, через них чути її голос, вловлювати думки, здогадуватися, що з описаного правда, що вимисел, робити з того висновки, як їй ведеться сьогодні…