Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько завітали до кав’ярні просто неба і всілися за круглим столиком під смугастим грибком.

— Я гадаю, що замовимо тістечка, — сказав Півчеревичок.

— І лимонаду, — додав Муфтик. Мохобородько не суперечив.

— Наїмося досхочу і влаштуємо собі відпустку, — вів далі Півчеревичок. — Майнемо кудись до теплого моря і добряче там одпочинемо.

Муфтик і Мохобородько пристали на цю розумну пропозицію. Адже про відпочинок біля моря вони й раніше заводили мову, одначе нагальні справи перешкоджали здійснити цей намір. Нарешті вони вільні від усіляких клопотів, тож пора у відпустку.

— Я згоден, — підтримав Мохобородько. — Спершу помандруємо автомобілем, а тоді зупинимося біля моря.

— Чудово, — кивнув Муфтик.

І раптом вони захвилювалися. Куди це запропала офіціантка? Бо все-таки натщесерце рушати у відпустку не годиться. Спочатку треба як слід поїсти, ось тоді й подорож видасться зовсім іншою.

Вони роззиралися довкола, сподіваючись побачити офіціантку. Та її ніде не було видно. І тут кумедні чоловічки зауважили, що майже всі, хто сидить за столиками, уважно їх роздивляються.

— Цікаво, що це вони так за нами пильнують? — занепокоївся Муфтик.

Півчеревичок стенув плечима.

— Вони, либонь, із кимось плутають нас, — висловив він здогад.

— З ким же, хотілося б знати? — пробурмотів Мохобородько.

На це запитання не так легко було відповісти. І справді — з ким їх можна сплутати?

Щоб не привертати уваги надокучливих, Муфтик дістав зі своєї муфти свіжу газету, розгорнув і закрився нею, мов завісою.

— Ти поглянь, чи не видрукувано вже дозволу на збирання брусниці, — попрохав Мохобородько. — Як на мене, здається, саме час.

Протягом останніх днів ягідки в бороді Мохобородька почервоніли, але без офіційного дозволу він усе ж не наважувався їх зривати.

Муфтик пробіг очима газетні сторінки.

— Ні, про брусницю ані слова, — сказав він. Але тієї миті Муфтик зашарівся від хвилювання.

— О-о! — тільки й вимовив він, опустив газету і поглянув на своїх товаришів круглими від подиву очима.

— Ну? — нетерпеливилося Мохобородьку. — Чи знайшов усе-таки про брусницю?

— Та ні, — відповів Муфтик. — Одначе тут є дещо цікавіше. Послухайте лишень.

І він урочисто заходився читати:

— Кумедні чоловічки! — вигукнув Півчеревичок. — Це ж, очевидно, ми!

— Схоже, так і є, — кивнув Муфтик.

І продовжив читати:

— Написано дуже кучеряво і вправно, — зреагував на це Мохобородько. — Тільки не згадується, що колись місто потерпало й від кішок.

— І не згадується також, що за боротьбу проти кішок нам вручили медалі, — додав Півчеревичок.

— Звичайно, — нагадав Мохобородько. — Адже спершу ми віднадили з міста кішок. Це ж наша провина, що пацюки так легко захопили владу в місті. Ми допустили тоді фатальну помилку.

— Послухай-но! — вигукнув сердито Півчеревичок. — Не мели дурниць, ми не помилилися. Ти ж мусиш знати, що все пов’язане між собою. Якби ми не вигнали з міста кішок, нікому б з нас не почепили медалі. І якби пацюки не чкурнули звідси, про нас жодна газета не написала б і слівця!

Мохобородько не став сперечатися з Півчеревичком, і Муфтик читав далі:

А далі було написане таке, що найбільше схвилювало кумедних чоловічків:

— Он де заковичка! — вражено вигукнув Мохобородько. — Тепер ясно, чому відвідувачі кав’ярні так пильно роздивляються нас.

Півчеревичок миттю набув бравого вигляду.

— Так-так, — сказав він, переможно обернувшись довкола. — Ми заслужили увагу. Нас розглядають не просто так, знічев’я, а з гідною шанобою.

Проте справа не обмежилася спогляданням. Невдовзі з-за сусіднього столика підвелася опасиста привітна жінка і, усміхаючись, підійшла до трійці.

— Сердечно дякую вам, мої малесенькі рятівники! — ніжно мовила вона. — Завдяки вам у моєму підвалі ще зосталося чимало банок з варенням. Пацюки саме пробралися до підвалу, коли ви нагодилися з кішками і поклали кінець тому розбою.

І перше ніж кумедні чоловічки встигли щось одпо-вісти, вона дістала зі своєї сумочки три шоколадні цукерки і запхнула кожному до рота.

Чоловічки не знали, що й гадати. Звісно, ніхто не проти поласувати цукерками, та з іншого боку вони все-таки не якісь немовлята, яких у такий спосіб можна запихати цукерками, та ще й привселюдно!

А далі сталося ще гірше. Несподівано жінка схопила Муфтика на руки і почала захоплено його обіймати.

— Ох ти моя крихітко! — примовляла вона. — Який же ти м’якесенький та любесенький, дозволь тебе приголубити та трохи поніжити!

Жінка лоскотала Муфтика за вухом і під бородою, погладжувала муфту за ворсою і проти неї, і шарпала як тільки заманеться.

Муфтик геть спаленів і страшенно спітнів.

— Прошу вас, — безпорадно бубонів він. — Я вельми прошу вас, годі-бо, годі.

Та жінка мов і не чула.

— Ох ти моя крихітко, — ніжно повторювала вона і, звичайно, продовжувала голубити Муфтика. — Ну який же ти м’якесенький і любесенький — пригортала й пригортала б тебе!

Мохобородько і Півчеревичок гнівно споглядали це, та ніяк не могли захистити свого друга.

Тільки згодом жінка посадовила Муфтика на стілець.

— Нечувано, — знічено кинув Муфтик і став шукати в муфті гребінця, щоб причесати скуйовдженого чуба.

Тим часом жінка підступила до Півчеревичка.

— А ось і ти, мій пуцьвірінку! — проспівала вона, як і раніше, усміхаючись, простягнула руки й хотіла приголубити Півчеревичка.

Але сталюся щось украй неждане-негадане, зовсім нечуване. Пролунав переляканий вереск, і жінка блискавично відсахнулася од Півчеревичка. Усмішку ніби змело з її лиця, а на оголеній руці було чітко видно сліди гострих зубенят.

Муфтик і Мохобородько отетеріли. Звичайно, вони цілком засуджували жінчину набридливість, але все-таки кусатися, на їхню думку, — це занадто.

— Півчеревичку! — суворо сказав Мохобородько. — Ти вкусив жінку! Як це тобі спало на думку?

А Півчеревичок ніскілечки не знітився:

— Щойно вона запхнула мені до рота цукерку. Але й після цього я себе не дозволю шарпати.

— Ти буцімто якесь собача, — сердито похитав головою Мохобородько.

— Принаймні не кімнатне щеня, — вперто вів своєї Півчеревичок.

На щастя, жінка швиденько оговталася і спробувала зробити гарну міну при поганій грі.