А Комірчик щасливо повискував. Він залюбки стрибнув би Муфтикові на груди, та оскільки той був коротуном, то собача просто перемахнуло через нього. Мимохідь, більше з чемності, Комірець ткнувся писком і в Півчеревичка, проте відразу ж повернувся до Муфтика і дзиґою закружляв навколо нього. Цей танець радості тривав недовго. Раптом Комірець зупинився, і його ніздрі заворушились.

— Чує запах їжі, — зауважив Півчеревичок. Муфтик усміхнувся. Він розгорнув шинку, тоді холодець і поклав усе це перед Комірцем:

— Покуштуй-бо!

Собача не примусило припрошувати себе удруге і і миттю тицьнуло носом у холодець.

— Наминай добряче! — усміхнувся Муфтик. — Це телячий холодець, смачний, свіжий.

, — І дуже добре перетравляється, — додав Півчеревичок.

Комірець їв, він наминав би і без примовлянь. Шмат холодцю перед його носом зменшувався із разючою швидкістю.

— Йому смакує, — блаженно мовив Муфтик. Та ось холодець закінчився.

— Жахливо, — сказав Півчеревичок. — Просто незбагненно, як таке мале собача проковтнуло скільки телячого холодцю.

Муфтик пропустив це зауваження повз вуха.

— Прикро, що ми не попрохали буфетницю нарізати шинку, — забідкався він. — Таке цуценятко не зможе відгризти від цілого кусня.

Півчеревичок здогадався, на що натякає Муфтик. Либонь, він мав на увазі малесенький кишеньковий ножик Півчеревичка, яким можна непогано покраяти шинку на шматочки.

— Ну, гаразд, — сказав Півчеревичок, знову зітхаючи. — Спробую вже розпиляти.

Він ще раз зітхнув, дістав кишенькового ножика і заходився чикрижити шинку. І щоразу, коли йому вдавалося відрізати шматок, Комірець жадібно його хапав і глитав.

— Бідна тварина, — пожалів Муфтик. — Він, мабуть, довго потерпав од голоду.

— Цілком можливо, — погодився Півчеревичок. — Та я, наприклад, з’їв би такої соковитої і водночас пісної шинки навіть тоді, якби й не дуже хотів. Чесно кажучи, у мене аж слинка тече…

— Будь усе-таки розважливим! — занепокоївся Муфтик. — Адже ти не відбиратимеш, сподіваюсь, кусень у тваринки? Інша річ, якщо собачатко щось залишить…

Та Комірець не лишив анічого. Він підібрав усе до найменшої шкурки і після цього поглянув на Муфтика так, буцімто йому цього обмаль.

— Може, принесемо з буфету ще? — запропонував Муфтик.

Але тут Півчеревичок скипів.

— Твоя любов до собаки перетворилась на мавпячу, — сердито відрубав він. — Коли твоє собача не знає міри, то як господар ти маєш бути розумнішим. Я ще раз кажу тобі, що обгодовування тварин так само шкідливе, як і примусове голодування, і я певен, що знавець тварин Мохобородько сказав би те саме.

Цього разу Півчеревичкові напучування Муфтик усвідомив.

— Ти й справді так гадаєш? — стурбовано запитав він.

— А то ж як, — ствердив Півчеревичок. — І я ні на крапельку не здивувався б, якби відсьогодні в Комірця почалося нестримне ожиріння.

— Що ж робити? — запитав Муфтик тремтячим голосом. — Що ж робити, аби від перегодівлі у Комірця не почалось ожиріння?

— Від цього є однісінький засіб, — наставляв Півчеревичок. — І називається він прогулянка.

— Прогулянка? — здивувався Муфтик. — Невже звичайнісінька прогулянка?

— Саме так, — вів далі Півчеревичок. — Адже господар собаки мусить знати, що з четвероногим другом щодня як мінімум дві години треба гуляти в парку чи іншому підхожому місці. А коли маємо справу з обгодованим собакою, то з ним треба гуляти щонайменше цілісінький день!

— Ти віриш, що це допоможе? — обнадійливо запитав Муфтик.

— Неодмінно, — кивнув Півчеревичок. — Тільки нам доведеться купити повідець і знайти якийсь парк чи галяву, де ніхто не заважав би нашим прогулянкам.

Муфтик полегшено зітхнув.

— Тож так і зробимо! — вигукнув він. — І негайно!

І вони рушили.

Розшуки Мохобородька на деякий час довелося неминуче облишити. Та що вдієш — тепер у них на шиї Комірець! І вони тішилися думкою, що й сам Мохобородько безумовно схвалив би їхні дії. Адже він — великий друг тварин. І хто-хто, а Мохобородько не допустив би, щоб таке симпатичне собача геть ожиріло.

Жінка сіла в крісло й наказала Мохобородькові виструнчитись перед нею.

— Отже, мій маленький, — суворо мовила вона і при цьому зиркнула на кумедного чоловічка пронизливим поглядом. — Ти сказав, що хочеш трохи погуляти?

— Справді, хочу, — кивнув Мох оборо дько. — У мене страшенно сверблять підошви, якщо я час од часу не торкаюся ними землі.

— Гаразд, — одповіла жінка. — Уявімо, що я вірю тобі. Але прошу пояснити, навіщо було задля прогулянки забиратися собацюзі під черево? Чому ти не міг сказати мені про своє бажання?

— Боявся, що ви мене, може, не так зрозумієте, — пробубонів Мохобородько. — Адже на сьогодні чимало людей сиднем сидять удома і проґулюються лише в разі крайньої необхідності.

Господиня багатозначно всміхнулася.

— На щастя, мене це не стосується, — кинула вона. — Я знаю, що треба підтримувати форму.

І раптом вона додала:

— Я вирішила. Ми з тобою, мій маленький, підемо на прогулянку!

Мохобородько стояв мовчки. А думки гарячково роїлися в голові. Вони йдуть гуляти… Чи пощастить йому нарешті все-таки чкурнути від оцієї тітки? А втім, накивати від неї п’ятами ох як непросто. Сказала ж, що тримає себе в формі. Від такої далеко не втечеш…

— Чи ти не радий? — урвала жінка Мохобородькові роздуми.

— Авжеж, вельми радію! — зізнався Мохобородько. — Образно кажучи, я немов купаюся в хвилях моря радості!

— Тут поблизу є чудовий парк, — вела жінка далі. — Шматочок живої природи серед міських кам’яниць. Там ти почуєш пташиний спів, понюхаєш квіти і походиш босоніж по землі.

«І, може, пощастить заховатися під кущем, — подумки мріяв Мохобородько. — Можливо, зумію сховатися так, що потому мене взагалі шукати — що вітра в полі…»

На жаль, чудові плани Мохобородька невдовзі безнадійно розлетілися вщент. Підводячись і відчиняючи дверцята шафи, господиня повідомила:

— На щастя, у мене є кілька пасків мого колишнього собачати. Ага, ось повідець і нашийник. Сподіваюся, що ти не образишся, коли я використаю їх для тебе. По-моєму, вони якраз на тебе.

Мохобородько заціпенів. На нього одягнуть ошийник! Його поведуть на паску, мов собача! Тим часом жінка попрямувала до нього.

— Зараз спробуємо, мій малесенький, — сказала вона. — Зараз побачимо, чи підійдуть оці речі тобі.

Ошелешений Мохобородько не міг ні слова вимовити, ні поворушити рукою чи ногою. Від жаху він міцно заплющив очі і миттю відчув, як його шию обвив нашийник і, клацнувши, застебнули пряжку.

— Ну? — запитала жінка. — Як почуваємось? Не дуже туго?

Мохобородько ледве ковтнув слину.

— Немов обценьками стисло горло, — тільки й спромігся вимовити він.

Одначе господиня не звернула на його слова ніякої уваги.

— Поступово звикнеш, — кинула вона, чіпляючи до нашийника повідець. — До кожної речі треба звикати.

Мохобородько відкрив очі й жалісливо поглянув на жінку.

— Ви знаєте, — благально заговорив він. — Маленьких дітей теж іноді прогулюють на пасках, чи не так? Малюків оперезують ними попід груди, і це допомагає їм краще триматися на ногах. Чи не можна такі паски роздобути й для мене? Напевне, тоді було б трохи солідніше?

Мохобородькова пропозиція жінці не сподобалась.

— Ти ж не якесь там дитя, — одрізала вона. — І до того ж чудово тримаєш рівновагу. Хіба не так? Подумай лишень — коли такий бородань опиниться між людей з прогулянковими дитячими пасками, це викличе регіт.

Мохобородько зрозумів, що перечити жінці марно. Вона, здається, з тих, хто звик сповняти забаганки і легко змінювати свої наміри не збиралася.

— Тобі, звичайно, доведеться носити й намордник, — попередила вона.

— Як?! — закричав Мохобородько. — Навіщо?

— Так уже заведено, — люб’язно посміхнулася жінка.

Мохобородько, правда, хотів рішуче заперечити, але господиня швидко й щільно начепила йому намордник. Тепер кумедний чоловічок був стиснутий так, що не міг вимовити й слова. Хоч-не-хоч він мусив примиритися з оцим становищем і дозволити вивести себе із квартири.