Мохобородько мовчав. І тоді господиня запросила його на вранішню каву.

У їдальні стіл уже був готовий для сніданку. На кавнику лежала плетена серветка. Варені яйця були вкриті мереживними ковпачками. Булка, хліб і питльованик. Ковбаса, шинка і сир. Звичайно, масло. Молоко і вершки. Сиркова маса і повна тарілка натертої моркви.

Жінка посадовила Мохобородька поруч себе і пов’язала йому фартушину, на якій красувався старанно вишитий зайчик.

— Цей фартушок — малесенький сюрприз для тебе, — сердечно мовила жінка. — Сама змудрувала. Сподіваюся, що зайчики тобі до вподоби?

— Ще б пак! — погодився Мохобородько і злісно заскреготів зубами.

Тієї ж миті скреготіння довелося урвати й широко відкрити рота, тому що перед його обличчям з’явилася ложечка з рідким яйцем. Жінка вирішила годувати Мохобородька як маля і не терпіла стосовно цього ніяких заперечень.

— Перегодом, зрозуміло, ти навчишся їсти самостійно, — сказала вона, запихаючи Мохобородькові до рота наступну порцію яйця. — Та спочатку я, звісно, мушу тобі допомагати.

Через оці витребеньки сніданок тривав порівняно довго. Мохобородько був сповнений гніву, їжа застрявала в горлі. Яке приниження! З ним поводяться, наче з якимось немовлям! Та все ж Мохобородько опанував собою і проковтнув разом із шматочками їжі, запханими йому до рота, своє приниження. І коли нарешті сніданок закінчився, йому навіть пощастило видавити із себе крізь зуби кілька вдячних слів.

— На здоров’я, золотко, — розчулилася жінка. — Надалі я дізнаюся про твої смаки і готуватиму для тебе лише ті страви, які ти найбільше полюбляєш.

«Я не полюбляю жодної страви, яку мені образливим чином запихають до рота», — подумав Мохобородько. Але жінці — ні мур-мур.

А події закрутилися, мов карусель. Як тільки вони поснідали і підвелися з-за столу, у двері подзвонили.

— Ах, ти! — вигукнула жінка, відчиняючи. — Чудово! Я й не сподівалася на твій прихід!

— Як же це? — здивувалась гостя. — Адже ти сама телефонувала мені рано-вранці й запрошувала поглянути на свою крихітку.

— Так-так, — усміхнулась вибачливо жінка. — У мене з ним скільки клопоту, що в голові макітриться.

Гостю провели до вітальні. Це була подруга господині.

— А де ж це сам герой нашого дня? — запитала вона, ставлячи на диванний столик коробку з тортом.

Мохобородьку довелося ступити наперед і показатися гості. Він зупинився посеред кімнати і виструнчився.

— Господи праведний, який же він славний! — захоплено вигукнула подруга. — Найкраща річ — це жива істота! Я вітаю тебе! Вітаю від щирого серця!

Мохобородько до пуття не розумів, кого це вітають — його чи господиню, та про всяк випадок низенько вклонився.

— І як ввічливо поводиться! — не вгавала подруга. — Такого тримати просто задоволення, через такого не доведеться господині пекти раків!

— Цілком зрозуміло, я намагаюсь по змозі виховати його, — скромно зауважила господиня. — І перші наслідки не такі вже й погані.

Тієї миті знову подзвонили. Жінка вибачилась і побігла до передпокою.

— Це ви! — пролунав невдовзі її радісний голос. — Я й не сподівалась… Себто я так очікувала вас!

— А де ж ваш мізинчик? — спитали настирно й жваво.

Цього разу завітали дві подруги, і кожна з коробкою тістечок.

— Ой матінко, який чарівний! — вигукнули вони одночасно, ступивши до кімнати, і Мохобородьку на мить здалося, що це близнята.

Цього разу кумедний чоловічок вклонився двічі.

— Браво! — хором зреагували гості й заплескали в долоні.

Господиня заходилася накривати стіл. Та знову пролунав дзвоник.

Увесь час надходили нові гості. Усі приятелі жінки жадали побачити Мохобородька. Усі неодмінно приносили з собою якісь солодощі. І всі були в захваті від Мохобородька.

А в серці кумедного чоловічка наростав відчай. Скільки ж це триватиме? Скільки взагалі триватиме його жахливий і воднораз сміховинний полон? Невже й справді йому доведеться залишились отут на віки вічні й призвичаюватись до нового життя, як говорила жінка? Ні і ще раз ні! Таке животіння нестерпне. Та спочатку йому треба набратися терпіння. Терпіння і ще раз терпіння. Допоки якось… Допоки якось, можливо, випаде можливість утекти.

Нарешті у вітальні зібралося стільки гостей, що вони ледве розташувалися за кавовим столом. Розмова все жвавішала, і небавом на Мохобородька взагалі не звертали уваги.

«Навіщо цій жінці ще потрібен я, якщо у неї сила-силенна приятельок?» — думав Мохобородько.

Він забрався на підвіконня і почав сумно дивитись із вікна на вулицю. Так і просидів до вечора. І коли гості розійшлися, було вже так пізно, що йому довелося знову забиратись до господарчої сумки.

НАЙВИЩИЙ У СВІТІ ЧОЛОВІК

Оскільки Комірцеві, попри всі зусилля, не пощастило натрапити на слід Мохобородька, Муфтик і Півчеревичок вирішили повернутися до готелю і продовжити розшук. Та ледве вони звернули за ріг, як побачили величезну юрму, яка заполонила весь майдан перед готелем. Весь цей шалений натовп гув, як розтривожений вулик, і нестримно розростався на очах, бо люди надходили й надходили.

— Ось тепер ми, напевне, влипли, — буркнув Півчеревичок. — На таку увагу я, їй-бо, не сподівався.

— Головне — спокій, — порадив Муфтик, коли вони пробивалися до готелю крізь натовп. — Удамо, що подібне вшанування для нас буденна річ.

Вони пробиралися далі, Комірець увесь час дріботів за ними слідком, і серця друзів калатали все тривожніше. Біля входу до готелю юрмилися журналісти, і кожен із фотоапаратом або кінокамерою.

— Цим фільмачам треба, либонь, ледь усміхнутися, — припустив Півчеревичок. — Інакше можуть подумати, що ми чваньковиті.

Але Муфтик вважав за найліпше поводитися невимушено.

— Невимушеність над усе, — сказав він. — Саме невимушеність — це те, що справляє на маси найбільше враження.

— Нехай так і буде, — погодився Півчеревичок. — Спробуймо поводитися невимушено. А чи не зміг би ти часом сказати людям кілька теплих слів? Адже не вельми ввічливо, коли ми не привітаємо натовп!

— Безумовно, — пристав на це Муфтик. — Кілька слів заради ввічливості і справді міг би сказати.

І тієї ж миті подумки почав складати невеличку вітальну промову.

— Коли промова буде виголошена, почнуться, звісно, оплески, — заявив Півчеревичок. — І тоді треба, мабуть, злегка вклонитися народові?

— Неодмінно, — кивнув Муфтик. — Одначе зробимо це скромно й невимушено.

Нарешті вони пробилися крізь людський натовп і ступили на ґанок готелю. Ось-ось… Залишалося ще піднятися на кілька сходинок вище…

Муфтик рішуче повернувся обличчям до народу.

Але що це? Ніякісінької уваги! Не клацнув жоден фотоапарат. Не застрекотала жодна кінокамера. Жодна людина не кинула погляд на кумедних чоловічків!

— Схоже, цього разу обійдемося без промов, — знічено кинув Муфтик.

А Півчеревичок сердито відрубав:

— Ці люди самі не знають, чого хочуть.

— Ну що ж, — Муфтик поплескав Півчеревичка по плечу. — Не вішаймо носа, поводьмося якнайприродніше. Адже зрештою ми прийшли сюди не задля вшанування, а щоб зняти кімнату.

Сказавши це, він одчинив великі скляні двері і пройшов до вестибюля, а Півчеревичок мовчки ступив за ним.

За перегородкою сидів їхній знайомий адміністратор.

— О-о! — вигукнув він, помітивши кумедних чоловічків. — Так що ви усе ж повернулись! Я, звісно, вас розумію, такий випадок може ніколи не повторитись!

Муфтик і Півчеревичок ошелешено перезирнулись.

— Який випадок ви маєте на увазі? — вагаючись, запитав Муфтик.

Тепер уже адміністратор був вражений до краю.

— Невже ви нічого не чули?! — похитав він головою. — Неймовірно! Адже зараз усе місто живе цією подією!

І коли Муфтик і Півчеревичок, як і раніше, поглянули на нього нерозуміюче, він урочисто промовив:

— До нашого міста прибув найвищий у світі чоловік! Щомиті очікуємо його приїзду до готелю!

— Он воно що, — тихо зронив Півчеревичок. — Так що це його очікує юрмище на вулиці.