Тінь знову заворушилася і стала віддалятися од машини, погойдуючи великою сумкою плавно й легко. Тож Мохобородько збагнув: ця сумка порожня. Немає там ні тістечок, ні кісток, взагалі — анічого.

Невдовзі тінь сягнула бузкового куща, саме того місця, де спершу спочивав Мохобородько. А той з жахом подумав, як легко тінь могла б натрапити на нього, і подумки подякував адміністраторові за вчорашню розмову про собачу будку. Адже, порівнюючи з бузковим кущем, ця буда все-таки надійніше місце.

У руці таємничого незнайомця спалахнув ліхтарик. Пучок світла розтинав темряву, ніби вишукуючи щось.

«Нічого він там не знайде, — всміхнувся Мохобородько. — Хоч зовсім недавно і міг би наткнутися…» Він заспокоївся і на мить аж заплющив очі. І тут йому здалося, наче здаля долинає калатання дзвіночка. Та ні, це, безумовно, йому тільки здалося. Кому б це спало на думку видзвонювати? Нікому і край.

Коли Мохобородько знов одкрив очі, кишеньковий ліхтарик згас. Край неба уже посвітлішав. «Невдовзі світатиме, — думав Мохобородько. — Скоро з’являться Муфтик і Півчеревичок. Усі троє сядуть у машину. Безлюдними вулицями виїдуть з міста. Незабаром вони опиняться біля теплого моря. Почують заспокійливий і сонливий перехлюп морських хвиль. Тоді зариються у прибережний пісок. І в кожного напохваті буде по кілька пляшок лимонаду. Час од часу вони відпиватимуть по ковточку чи два. Це дуже приємнЛ ох, дуже приємно». Мохобородько заснув.

І побачив чарівний сон. Подзеленькує дзвіночок… Неначе прекрасний зимовий день. Над засніженими ланами лунає срібний передзвін балабончиків. Або ні — це все-таки літо. Ніжно світило сонце… Ненька винесла колиску на сіножать. А Мохобородько ще маля, таке крихітне, що борода ледве сягає йому грудей. Тоді ненька трепетно бере Мохобородька на руки і кладе в колиску, яка псі чинає тихенько погойдуватись. Туди-сюди, туди-сюди… Ой, як хорошо. І справді, дуже хорошо…

МОХОБОРОДЬКО ЗНИК

Муфтик прокинувся ще до схід сонця. Він хутеньке встав, підійшов до вікна і визирнув. Чудово! На вулиі ці ще ні людей, ні автомашин, тільки ранковий молоковоз профуркотів повз готель та двірник підмітай тротуар.

Муфтик відсунув гардини й підійшов до ліжка Півчеревичка.

— Час рушати в дорогу, — сказав він і поторсав Півчеревичка за плече. — Море кличе!

Півчеревичок миттєво розплющив очі і підхопивсь з ліжка.

— Море кличе, море кличе! — радісно повторив він. — Ось коли наша відпустка почалася по-справжньому. Спершу невеличка мандрівка автомобілем! опісля — всілякі морські радощі…

Та море було ще надто далеко, і тому Півчеревичок хутко майнув до ванни, щоб з нагоди відпустки залюбки поніжитись у воді.

Півчеревичок хлюпався досить довго і, вибравшись із ванни, ще побадьорішав і повеселішав.

— А ванна — ніби маленьке море, — з насолодою зауважив він. — Чудово освіжає.

І Муфтик із неабияким задоволенням похлюпався б у ванні чи під душем, але йому не хотілося перед мандрівкою змочувати свою муфту. Через це він тільки сполоснув руки і вмився.

І після цього їх уже нічого не затримувало в номері люкс. Вони замкнули двері і ліфтом спустились у вестибюль.

На противагу денній колотнечі тут панувала глибока тиша. Жодної метушливої людини. Цілковитий спокій. Лиш адміністратор куняв за бар’єром, і Муфтик з Півчеревичком попрямували до нього, щоб віддати ключ від номера люкс.

— О-о?! — вигукнув він, помітивши кумедних чоловічків. — Сподіваюся, ви не маєте наміру вже полишити нас?

— Нам пора, — мовив Муфтик. — У відпустку збираємося. Хочемо бодай ненадовго поїхати до моря.

— Спершу невеличка мандрівка автомобілем, опісля — приємний спочинок на прибережному пісочку, — додав Півчеревичок.

Адміністратор з прикрістю зітхнув:

— Ну що ж, тоді, звичайно, зрозуміло. І все ж мені шкода, що ви так швидко полишаєте наш дім.

— Що вдієш? — мовив Муфтик.

— Я сподіваюсь принаймні, що вам усе ж припав До вподоби номер люкс з усіма вигодами? — поцікавився працівник готелю.

— Ще б пак! — поспішив запевнити Муфтик. — Троє ведмедів, наприклад, справили на нас вельми глибоке враження.

— Та й ванна нічогенька, — додав Півчеревичок. — Адже вона — ніби малесеньке море. Жаль тільки, що в ванні немає піску і не можна залюбки заритися в нього.

Ці слова несподівано стурбували адміністратора.

— Ну, чому ж ви мені не сказали про це раніше! — вигукнув він майже у відчаї. — Я наказав би привезти піску! Цю справу можна було б влаштувати як слід!

Муфтик зніяковів.

— Ох, що ви… — незграбно пробубонів він. — Це абсолютно ні до чого.

А Півчеревичок спробував утішити адміністратора:

— Дрібниця, — великодушно кинув він. — Ті кілька годин ми якось обійшлися й без піску.

— Якось обійшлися… — похмуро повторив адміністратор. — Я повік не пробачу собі, що ви в номері люкс мусили якось проводити час. І тому дуже прохаю вас, — коли приїдете наступного разу, то неодмінно сповістіть про свої побажання!

— Слово честі, сповістимо! — пообіцяв Муфтик.

— Неодмінно, — повторив адміністратор. — І стосовно піску, і всього іншого.

Попрощавшись із працівником готелю, Муфтик і Півчеревичок вийшли з приміщення. Тим часом настав ранок, зовсім розвиднилося. Вулиця вже не була порожньою — зусібіч з’являлися перші перехожі, які поспішали на роботу, і котило чимало автомашин.

— Нам треба поспішати, — зауважив Муфтик. — Бо незабаром настане час пік, і нам знову буде непереливки.

Вони звернули за ріг і попід високим склепінням готельної арки попрямували на подвір’я. По хвилі вони обоє були в машині.

Муфтик сів за кермо і завів мотор.

— А де ж це наш любий Мохобородько, — сказав він, роззираючись.

— Мабуть, десь спить, як після маку, під своєю густою бородою, — вирішив Півчеревичок.

Муфтик протяжно посигналив. Анітелень. Мохобородько не відгукувався. Знову пролунала сирена. І, як раніше, у відповідь — тиша.

— Дивина, — занепокоївся Муфтик. — Адже Мохобородько прокидається вмить.

Він посигналив утретє, й коли Мохобородько не з’явився і цього разу, заглушив мотор.

— Треба шукати, — коротко мовив він.

І вони почали нишпорити під бузковим кущем. Оглянули собачу будку. Обстежили вздовж і впоперек усе подвір’я. Але Мохобородька не було ніде.

— Очевидячки, він поквапився вирушити, — висловив здогад Півчеревичок. — Відчув поклик моря і майнув у мандрівку. Іноді поклик моря може бути настільки могутній, що не кожен здатен протистояти цьому.

— Не верзи дурниць, — застережливо змахнув рукою Муфтик. — Поклик моря може, звичайно, відчувати й Мохобородько, але він не якийсь із тих кумедних чоловічків, які полишають своїх друзів, не обмовившись і слівцем. Хіба ти забув, що він сказав отій жінці? Мохобородько запевнив, що ніколи не полишить нас і ділитиме зі своїми друзями як радощі, так і турботи!

— Чудово, — мовив Півчеревичок. — Та де ж він зараз? Ми через нього стурбовані вкрай, а він і не думає ділити з нами цю турботу!

Муфтик замислився.

Куди ж усе-таки запропав Мохобородько? Що могло з ним трапитись?

— Сподіваюся, що ніхто мимохіть не наступив на нього, сплячого, — припустив Півчеревичок. — Таке інколи сумно закінчується.

Муфтик перелякано зиркнув на Півчеревичка.

— А що, коли й справді… — затремтів його голос. — Якщо хтось у темряві наступив на нього… Адже це цілком можливо.

— Авжеж, — погодився Півчеревичок. — І як наслідок цього може бути перелом або ще гірше. Уповаю на те, що його хоч негайно відвезли до лікарні.

Муфтик сполотнів.

— Перелом, — зітхнув він. — І це на початку відпустки… Це було б жахливо!

— Приємного, звичайно, тут анічого, — погодився Півчеревичок. — Якщо ноги в гіпсі, на прибережному піску особливо не попустуєш. Гіпс є гіпс. Чи як, по-твоєму?

На це Муфтик не відповів і слова, бо не знав, що й гадати. Він уявив, як зараз у лікарняній палаті потерпає від болю Мохобородько. І що найгірше, — він там одненький поміж чужих. Біля нього немає жодної близької людини, яка поспівчувала б йому і втішила. Муфтик знав, що таке самотність. Він теж колись був самотнім. Але в нього тоді хоч були цілі ру-ки-ноги… Стосовно ж Мохобородька, то…