— Я ані крапельки не здивуюсь, якщо Комірець вміє брати слід.

Муфтик вмить нашорошився.

— Ти гадаєш, що…

— Так-так, — кивнув Півчеревичок. —Комірець — мудре собача. Він наштовхнув нас на думку, де шукати Мохобородька. Я взагалі не здивуюся, якщо він і приведе до нього.

— Чудово! — захоплено вигукнув Муфтик. — Спробуймо негайно!

— Але перш за все ми повинні дати Комірцеві понюхати якусь Мохобородькову річ, — вів далі Півчеревичок. — Тоді він по запаху знайде слід нашого зниклого друга.

— Блискуче! — аж підскочив Муфтик, усе більше захоплюючись. — Зараз же візьмемо якусь Мохобородькову річ і розпочнемо пошук. Якщо Комірець зуміє натрапити на слід Мохобородька, вважай, у нас впаде камінь із серця.

Та біда була в тому, що в автомашині не виявилось анічого такого, що зберігало б Мохобородьків запах, єдина річ Мохобородька, котра впала друзям в око, був куплений в універмазі гумовий Мохобородько. Та він ще навіть не розпакований, так що ніяк не міг пахнути Мохобородьком.

— Про всяк випадок Комірцю все-таки конче треба показати надутого гумового Мохобородька, — запропонував Півчеревичок. — Тоді він уявлятиме бодай вигляд нашого друга і принаймні знатиме, кого йому шукати.

Муфтик не заперечував. Вони надули гумового Мохобородька і показали Комірцеві. Та спочатку від цього користі було мало, тому що без запаху собача ніяк не могло взяти слід Мохобородька, хоч і знало вже, який він із себе.

— Невже в нашого бідолашного Мохобородька і справді так обмаль речей? — здивувався Муфтик.

— Виявляється, так, — пожалкував Півчеревичок. — Треба на день народження неодмінно щось йому подарувати.

Муфтик кивнув, але випадково його погляд упав на килимок у фургончику і помітив на ньому жмутик Моху.

— О-о-о! — вигукнув він. — Клаптик мохової бороди Мохобородька! Це ж бо те, що нам конче треба!

— Добре, хоч це, — пожвавішав Півчеревичок. — Повинна ж мохова борода Мохобородька все-таки пахнути Мохобородьком.

Муфтик підняв жмутик моху і простягнув Комірцеві. Собача спершу не зрозуміло, що від нього хочуть, і намагалося спробувати мох на смак. Та коли Муфтик показав йому, як треба нюхати, Комірець одразу все збагнув. Його ніздрі заворушились, і він внюхувався в шматочок моху з неабиякою старанністю. Після цього Півчеревичок одчинив дверцята машини, і кумедні чоловічки разом із Комірцем ступили на подвір’я готелю.

— Шукай, Комірчику! — скомандував Муфтик. — Шукай Мохобородька!

Собача зашамоталося туди-сюди, ретельно нюхаючи навколо землю. Раптом воно опинилося біля бузкового куща.

— Шукай, шукай! — повторив Муфтик.

Під бузковим кущем Комірець нюхав особливо старанно і тоді, не піднімаючи носа від землі, подріботів до собачої будки. Муфтик і Півчеревичок з надією в серці попрямували за ним.

Добігши до собачої конури, Комірець на мить завмер у задумі, тоді хутенько заліз усередину.

Півчеревичок зітхнув:

— Ну, — розчаровано мовив він, — мені здається, що з нього все-таки шукача не вийде.

І коли Комірець перегодом вибрався з будки і, вибачливо метляючи хвостиком, поглядав на Муфтика, той хоч-не-хоч мусив погодитись із Півчеревичком.

— Так, здається, ми дещо переоцінили собача, — сумно пробубонів він.

Та не відали ні Муфтик, ні Півчеревичок, що Мохобородька забрали з конури в сумку і через це його сліду на землі не могло й бути.

МОХОБОРОДЬКО У ПОЛОНІ

Мохобородько прокинувся від глибокого сну майже ополудні. Він одкрив очі і хотів роззирнутись, але не побачив нічого, крім вузької смужки світла над головою.

Що ж це означає? Куди він потрапив? Мохобородько пригадав вечір і ніч. Ясно — він засинав у собачій буді, в ній, звісно, мав би й прокинутись… Та ба…

Мохобородько випростав руку й помацав навколо себе. Й одразу зрозумів: це ніяка не собача конура. Це ж зовсім не… Він тривожно обмацував далі… Ну, звичайно, це господарча сумка! А смужка світла вгорі просто означала те, що «блискавка» не застебнута. Як же він усе-таки потрапив до господарчої сумки?

І Мохобородькові пригадалася таємнича тінь, яка вночі на готельному подвір’ї погойдувала сумкою, і його серце відчуло щось недобре. Він швидко сів і висунув із сумки голову.

Ой леле! Спершу Мохобородько від переляку міцно заплющився, одначе все ж на мить знову відкрив очі. Яке жахливе становище!

Мохобородько без перебільшення метлявся між небом і землею. Визирнувши через край сумки, він побачив здаля вулицю, по якій туди-сюди ходили люди. Якби він зараз упав, з висоти третього поверху… Господарчу сумку було підвішено на держакові швабри, виставленої у вікно третього поверху. Жахливо!

— Чи ти прокинувся, золотко моє? — несподівано пролунав з кімнати знайомий голос.

Мохобородько не відповів. Він був ошелешений. Адже це голос отієї жінки, яка хотіла взяти його до себе! Отже, ніякого сумніву вже не було. Жінка його викрала. Сплячого…

— Доброго ранку, мій малесенький!

Після цих слів держак швабри потягли крізь відкрите вікно до кімнати. Господарча сумка погойдувалася, звідкілясь стиха долинуло дзеленькання, і Мохобородько вмить пригадав свій нічний сон. Дзеленькання балабончиків… Звичайно, це були браслети цієї жінки, які вві сні видалися дзвіночками. І гойдлива колисочка… А то ж була господарча сумка, яка вві сні видалася Мохобородькові колискою.

— Як тобі спалося, мій любий? — запитала жінка, ніби прочитавши думки свого полоненця. — Що тобі снилося?

— Бачив уві сні себе немовлям, — набурмосився Мохобородько. — І що ненька колисала мене в колисці.

— Який пророчий сон! — радісно вигукнула жінка. — Тут, у мене, ти розпочнеш нове життя, так би мовити, спочатку, тут розпочнеться й твоє друге дитинство, мій малесенький! І, якщо бути відвертою до останку, я навіть хочу усиновити тебе. Я стала б тобі матір’ю, голубила б й оберігала тебе.

— Даруйте лишень, — украй злякався Мохобородько. — Але ж я старший за вас.

Господиня посміхнулась.

— Можливо, — мовила вона. — Принаймні твій сон пророкує, що над усиновленням ще варто гарненько помізкувати. Я неймовірно вірю в сни, невеличка різниця в літах у порівнянні з тим, що промовляє сон, анічого не важить.

Мохобородько гірко шкодував, що розповів жінці про свій сон, і сердито сказав:

— Зараз ви так обіцяєте, що по-материнському будете мене голубити й оберігати, а перед цим повісили мене за вікно, немов якусь ганчірку сохнути на вітрі.

— Ну, послухай! — підвищила голос жінка. — Ти вельми несправедливий до мене, мій малесенький! Адже я знала, що ти мусиш спати просто неба, на чистому повітрі. Куди ж, по-твоєму, я повинна була тебе прилаштувати?

І перш ніж Мохобородько встигнув щось одповісти, вона заговорила знову:

— Як на мене, я була винятково чуйною до тебе, коли повісила за вікно, щоб ти мав свіже повітря. Отже, за це не можеш мені дорікати — скоріше навпаки. Інколи, якщо псувався холодильник, я в такий спосіб вивішувала свіже м’ясо. І можу тебе запевнити, що зберігається воно за вікном у господарчій сумці набагато ліпше, ніж у кімнаті або в кухні. За умови, якщо на нього не падає сонце.

«Отакої… — понуро подумав Мохобородько. — Мене вже порівнюють зі свіжим м’ясом. Буцімто я не маю ні думок, ні почуттів, буцімто я — м’ясний виріб та й годі…»

Та вголос він сказав:

— Якщо так, звісно ж.

Поступово Мохобородько зрозумів, що йому доцільніше при поганій грі робити гарну міну. Навіщо даремно дратувати жінку? Ліпше хай вважає, що він, Мохобородько, змирився з полоном. Коли з часом приспати її пильність, можна легше влучити сприятливу можливість для втечі. А давати драпака треба; стосовно цього Мохобородько ні на мить не вагався. Він і уявити не міг, щоб назавше залишитись отут і стати якоюсь цяцькою для випещеної жінки…

— Сподіваюся, що ти правильно уявляєш своє становище, — мовила жінка. — Віднині мій дім — твій

дім. Я, безумовно, розумію, що спершу ти повинен трохи звикнути і призвичаїтися, та, гадаю, це забере небагато часу.