Наступну брусничку знайшов Муфтик. Тоді ще одну ягоду помітив Півчеревичок. Тепер уже не було ніякого сумніву, що вони прямують по правильному сліду. І свинцевий тягар утоми ніби відстав од їхніх ніг, друзі знову наддали ходи.

— Стоп! — зненацька вигукнув Півчеревичок.

Повна пригорща брусниці! Повна пригорща висипана в одному місці! Що б то значило? Чому це Мохобородько раптом так розщедрився?

— Одна, дві, три, — Півчеревичок заходився лічи-

ти знайдені ягоди. — Сім, вісім, дев’ять… одинадцять. Всього дванадцять брусничок.

Муфтик і Півчеревичок запитально дивилися один на одного.

— Напевне, Мохобородькові більше не потрібна брусниця, — висловив здогад Муфтик.

— Отже, він сюди прибув, — підбив підсумок Півчеревичок.

— Мабуть, він тому кинув зразу багато ягід, щоб ми ненароком не проминули цього місця, — розмірковував Муфтик.

Та ось вони помітили ще рядочок брусничних ягід. Вони лежали на однаковій відстані одна від одної і вели до вхідних дверей високого будинку, що стояв на розі.

— Ясно, — сказав Півчеревичок. — Тут і мешкає наш любий Мохобородько.

— Шосе Свободи, — прочитав Муфтик на будинку. — Номер дев’ять.

Півчеревичок похитав головою:

— Шосе Свободи! Адже це схоже на глум — скніти в полоні на шосе Свободи!

Але як би там не було, вони знали місце, де перебував Мохобородько. Закинувши голови, пильно роздивлялися вікна. Саме в цей час одчинилося вікно на третьому поверсі, і звідти на якомусь держаку вивісили господарчу сумку — вона повільно гойдалася.

— Чудернацький звичай ось так вивішувати з вікна господарчі сумки, — зауважив Півчеревичок.

І тієї ж миті перед їхніми ногами впала бруснична ягідка. І впала з отієї сумки!

Звичайно, Муфтик і Півчеревичок не могли здогадатися, що Мохобородько, як тільки дістався додому, пожалівся на неймовірну втому і прикинувся, що засинає і край. А коли він почав ще й жахливо хропти,! жінці не лишалось нічого іншого, як покласти свог улюбленця до господарчої сумки і повісити за вікно. Мохобородько потайки й сподівався на це. Муфтик і Півчеревичок не передбачали й того, що, кинувши останню брусничку, Мохобородько насправжки заснув у господарчій сумці. Одначе яке це все зараз мало значення! Головне — будь-що звільнити Мохобородька з отієї сумки.

Як завгодно… Але як? До такої висоти не дотягнеться і найвищий у світі чоловік…

— Треба з кимось порадитись, — подумав уголос Півчеревичок.

— Аз ким?

І раптом вони разом згадали про Вольдемара. У місті цей чоловік був єдиний, до кого вони наважилися б піти й розповісти про свою біду. Окрім цього, вони ще й пообіцяли Вольдемару знову провідати його в лікарні. Напевне, він уже й не очікує на них. А, може, й очікує, бо в нього немає ні родичів, ні друзів. Окрім них, Вольдемарові нікого чекати в гості.

ПЛАН ЗВІЛЬНЕННЯ

Приїхавши до лікарні, Муфтик і Півчеревичок прив’язали Комірця до ліхтарного стовпа. У цьому, звісно, не було потреби, тому що собача й так терпеливо чекало б на них. Але Муфтик не хотів, щоб перехожі вважали Комірця якимось приблудним цуциком, і тому гадав, що доцільніше його прив’язати.

— Сподіваюся, що сьогодні Вольдемарові трохи ліпше, — сказав Муфтик.

— Я теж сподіваюсь, — підтримав його Півчеревичок. — Але не варто забувати: ті, хто одужує, —

найвередливіші. Вони прагнуть якомога швидше відновити сили і стають жахливо вимогливими.

Кумедні чоловічки зайшли до лікарні, проминули гардероб і коридором попрямували до палати Вольдемара.

На півдорозі їм зустрілася медсестра Кірсіпуу зі шприцом і якимись ампулами в руці. Минулого разу вона майже не звернула уваги на Муфтика й Півчеревичка, а зараз аж промінилася усмішкою.

— Доброго здоров’я, мої малесенькі, — привіталась вона, зупинившись. — Ви прийшли знову побачити дядька Вольдемара?

Кумедні чоловічки теж зупинилися і ввічливо вклонились.

— Так, була в нас така думка, — сказав Півчеревичок.

А Муфтик запитав:

— Чи не можна у вас дізнатись, як він почувається?

— Про нього вельми важко сказати щось певне, — привітно пояснила сестра Кірсіпуу. — Він без угаву зітхає — аж моторошно. А з іншого боку, в нього добрячий апетит і жару немає, а це свідчить, що він видужує.

— А чи не вередує? — поцікавився Півчеревичок.

— О, так, — ствердила сестра Кірсіпуу. — Він неймовірний вередун.

— Гарна прикмета, — зауважив Півчеревичок. А медсестра продовжила:

— Щиро кажучи, його коники вже набридають. Через нього для інших хворих взагалі не лишається часу. Сьогодні, до речі, він мене викликав дзвоником щонайменше десять разів. І уявіть — просто задля того, щоб запитати, чи не видно часом вас.

— Нас? — розхвилювався Муфтик.

— Ну, звичайно, — всміхнулася сестра Кірсіпуу. — Він говорить, що, окрім вас, у нього нікого немає.

Вона вже намірилася йти в своїх справах, але нібито щось згадала і через хвильку поцікавилась:

— Ви ж кумедні чоловічки, чи не так?

— Авжеж, — разом ствердили Муфтик і Півчеревичок.

— Отже, я не помилилась, — мовила вдоволено сестра Кірсіпуу. — До речі, я читала про вас у газеті. Проте дозвольте запитати — де ж це ваш третій товариш?

Зрозуміло, Муфтик і Півчеревичок не могли відчувати, що це запитання було далеко не щиросердим. І звідкіль вони могли знати, що сестра Кірсіпуу чудово обізнана стосовно долі Мохобородька.

— Його викрали! — випалив Півчеревичок.

— Викрали! — скрикнула медсестра. — О боже, що діється!

її подив був не зовсім удаваним. Хоч подруга з подробицями розповіла Кірсіпуу, як їй пощастило придбати Мохобородька. І тепер оце ще більше зацікавило медсестру.

— Як же це трапилось? — запитала вона.

— Нашого друга нахабно викрали, — відрізав Муфтик. — Та подробиць ми, на жаль, не знаємо.

— І уявляєте лишень, — додав Півчеревичок, — злодій — якась жінка. Нам пощастило навіть вивідати її адресу: шосе Свободи, номер дев’ять. Там вона й тримає нашого бідолашного Мохобородька.

— Силоміць? — здивувалася медсестра.

— А то як же, — ствердив Муфтик. — Добровільно Мохобородько не був би там і хвилини. Ми його чудово знаємо.

— Тільки ось… — Півчеревичок багатозначно

підкахикнув. — Тільки ось… уповаємо на те, що він недовго потерпатиме в полоні.

Обличчя медсестри зашарілося від допитливості:

— Невже правда?

— Ми звільнимо його, — запевнив Муфтик. А Півчеревичок додав:

— Саме про це ми й хочемо порадитися із Вольдемаром.

— О-о, — вихопилось у Кірсіпуу. — Цікаво, справді цікаво. Сподіваюсь, що дядько Вольдемар дасть вам добру пораду.

І вона зненацька заметушилась.

— Мушу поспішати, — вибачливо усміхнулась медсестра. — На мене чекають.

І хутенько пішла, хоч насправді її не чекав ніхто. Кірсіпуу поспішила до телефону й набрала номер подруги.

— Перепрошую за турботу, — почала вона, як тільки жінка взяла трубку. — Чи ви знаєте, які жахливі чутки поширюються в місті? Що буцімто ви, так би мовити, викрали свого малесенького! Що ви тримаєте його в себе силоміць! Просто неймовірно, що тільки можуть вигадати люди, чи не так?

— Воістину! — пролунав із трубки голос. — І хто ж отакі дурниці верзе?

І коли сестра Кірсіпуу детально розповіла їй про свою розмову з Муфтиком і Півчеревичком, жінка розлючено кинула:

— Сподіваюся, сестро Кірсіпуу, що ви все-таки не повірили отій маячні. Я знайшла свого малесенького в якійсь собачій буді, де він, бідолашний, спав на трухлявій соломі. Хіба ж це злодійство, якщо я принесла Мохобородька додому, щоб у своїй квартирі дати йому притулок! Яке ж це насилля, коли я по-материнському голублю і годую його, є для нього опорою в житті!

— Не хвилюйтесь даремно! — намагалась заспокоїти приятельку сестра Кірсіпуу. — Пусті теревені взагалі не варто брати близько до серця. Але тепер ви принаймні знатимете, що його треба пильнувати, бо, здається, в них є план його звільнення. Коли пощастить почути про це щось суттєве, я неодмінно вам зателефоную.