Вольдемар стурбовано зарокотів:

— Я мушу його повести до міста на прогулянку. Певен, що невеличка прогулянка благотворно вплине на його апетит.

Тепер уже спохмурнів нічний сторож:

— Як це розуміти? Гуляти містом? Ні-ні, такого я не можу дозволити. Мій обов’язок — тут охороняти, щоб жоден звір не вибрався за браму. Вдень роби зі своїм слоном що заманеться, а вночі за нього відповідаю тільки я.

Але Вольдемара не збентежило попередження сторожа:

— Любий друже! Твій обов’язок не лише пильнувати за тваринами, а й відповідати за них. І якщо ти сьогодні не випустиш слона погуляти, він голодуватиме й незабаром звалиться з ніг, тоді вся провина ляже на твої плечі…

Він говорив так переконливо, що зрештою нічний сторож поступився:

— Ну, умовив. Забирай свого слона, — махнув він рукою. — Але запам’ятай, що за межами зоопарку відповідаєш за нього ти.

І коли сторож одчинив браму, Вольдемар бігцем кинувся до клітки слона.

Кумедні чоловічки, усміхаючись, дивилися йому вслід, а Муфтик сказав своєму другові:

— Важко повірити, що в цього чоловіка зламані ребра.

— Ребра таки зламані, — відповів Півчеревичок, — але дух його незламний.

Мохобородько прокинувся від денного сну, бо з кухні долинав лоскітливий запах млинців. Отже, господиня смажить їх на сковороді… Але дивина — його це не потішило. Мохобородько, звичайно, полюбляв млинці, просто неймовірно любив, проте сьогодні їхній запах не особливо впливав на нього, їсти йому взагалі не хотілося, не було апетиту і край.

Раптом Мохобородько згадав, що він вирвав зі своєї бороди всю брусницю, і страшенно занепокоївся,’ Пора вже збирати брусницю чи ні? Чи не вчинив вія? протизаконно? Ця думка приголомшила його і допікала все дошкульніше. І коли з кімнати почувся нарешті брязкіт посуду, Мохобородько вирішив нагадати, що він прокинувся.

— Вибачте! — гукнув він до кімнати крізь одчинене вікно. — Будьте ласкаві, подивіться в газеті, чи опубліковано дозвіл на збирання брусниці?

Жінка полишила накривати стіл, підійшла до вікна і забрала господарчу сумку з Мохобородьком до кімнати.

— Зараз же з’ясуємо, — дружньо мовила вона. І ось уже газета в її руках. Жінка окинула поглядом останню сторінку і по хвилі сказала:

— Дозвіл опубліковано. Можна починати сьогодні.

Можна починати сьогодні! В Мохобородька камінь скотився з серця. Можна починати сьогодні! Адже це пречудово!

— Тобі кортить піти по брусницю, мій малесенький? — запитала жінка.

і — Та не дуже, — відповів Мохобородько, вилазячи з господарчої сумки. — Я так…

— А може, ти бажаєш млинців із брусничним варенням?

— Дякую, ні.

— Тоді з суничним? У мене є чудове суничне варення.

Мохобородько заперечливо похитав головою.

— Аз малиновим? Мохобородько знову одмовився.

— Ну, що ж, — сказала господиня і продовжила накривати стіл. — Тоді поїмо млинці з цукром, а варення залишимо на потім, до манної каші.

Мохобородько мовчав. Повідомлення в газеті про збирання брусниці дещо поліпшило його настрій, але апетит не з’являвся. Правда, в шлунку було порожньо, але кумедний чоловічок цього не відчував. Мохобородько раптом відчув страшну душевну порожнечу. Нічого не цікавило його, він до всього збайдужів.

«Звідкіль отака спустошеність? — думав Мохобородько. — Чи тому, що звільнення було ж на відстані руки? Чи полон поступово вже вельми зле впливає на нього? Це було б жахливо! Який сенс жити взагалі, якщо тобі вже нічого не вдається. Ні-ні! Треба зосередитись, не піддаватися трясовині байдужості! Адже тепер Муфтик і Півчеревичок знають, де він перебуває. Либонь, мізкують, як визволити його. Надії втрачати не можна. Необхідно зберігати силу волі. І щонайважливіше — ніколи не примирятися з принизливим полоном. А ось байдужість поступово при— Он що! — вирвалося в жінки. — Слухаю вас. Надалі вона по можливості напускала байдужість,

щоб Мохобородько нічого не зрозумів.

— Вашого малесенького намагатимуться хоботом зняти з вікна, — повідомила працівниця лікарні. — Ви розумієте?

Жінка не зрозуміла, і медсестрі довелося пояснити детальніше. Вона розповіла про все, що їй пощастило почути в палаті Вольдемара, а тоді додала:

— Так що, схоже, план звільнення у них, здається, готовий, проте важко сказати, коли вони почнуть здійснювати свій задум. Правда, Вольдемар повинен ще кілька тижнів спокійно лежати в постелі, але я ні на крапельку не здивуюсь, якщо він одної красної днини просто зникне з палати. Від такого лева можна очікувати всього.

— Невже? — запитала жінка. — А він справді такий дужий?

— Неймовірно дужий, — ствердила медсестра Кірсіпуу. — На зріст — два метри! З вугільно-чорною бородищею. Наче в розбійника. Одначе при цьому; вельми добросердий.

— Добросердий? — здивувалася жінка. — 3 такою зовнішністю?

— Авжеж, — вела своєї Кірсіпуу. — Інакше він не співчував би так палко Мохобородькові й не збирався б його звільнити.

Це останнє зауваження жінці дуже не сподобалось.

— Гаразд, — сухо мовила вона. — Тоді я ще чекатиму новин.

Опустивши телефонну трубку на важіль, господиня повернулася до столу і ще поклала собі й Мохобородьку млинців. Тоді пильно-пильно поглянула на кумедного чоловічка й раптово повідомила:

— Ночуватимеш все-таки у кімнаті.

Мохобородько сполотнів.

— Чому? — тремтливим голосом запитав він.

— Ти зовсім блідий, — сказала жінка. — Мене серйозно непокоїть твоє здоров’я.

— Але я ще ніколи не ночував у кімнаті, — пробував заперечити Мохобородько.

— Ти ж ніколи в житті й не хворів, — нагадала вона. — І тим паче, я повинна через це дбати про твоє здоров’я.

Млинець став Мохобородькові поперек горла.

Яка невдача! Саме тоді, коли йому поталанило вказати Муфтику й Півчеревичкові місце свого перебування, його замикають на ніч у чотирьох стінах! А що буде, коли друзі прийдуть уночі звільняти його, а господарчої сумки за вікном не виявиться?

— Я бачу, що й їси ти погано, мій малесенький. Я ні на крихітку не здивуюся, якщо тебе вже підкосила хвороба. Ні-ні, на вулиці, під вітром спати тобі не можна ні в якому разі!

Мохобородько не відповів — поринув у свої думки. І жінка, схоже, замислилася. Розмова не клеїлася, хоч вони ще певний час сиділи за столом.

Нарешті, коли вже стало сутеніти, господиня прибрала посуд зі столу й постелила Мохобородькові на дивані. На превеликий його подив, вона взяла порожню господарчу сумку й вивісила її на кінчику швабри за вікно.

— Навіщо?! — вигукнув Мохобородько. — Навіщо ви це робите?

— А так, — сказала жінка. — Вже звикла.

Вона вкрила Мохобородька ковдрою, а сама пішла на кухню мити посуд. Через деякий час повернулася до кімнати і сіла в крісло у кутку. Довго сиділа і щось Думала-гадала. І чула, як Мохобородько неспокійно вертівся в постелі.

— А тепер спи, — тихо мовила жінка. — А тепер спатоньки-спати, мій малесенький бідолахо.

Проте Мохобородько все ще крутився на дивані,

«Мій малесенький бідолахо», — повторила жінка

про себе. Раптом задзвонив телефон, і господиня

взяла трубку.

— Він зник! — пролунав схвильований голос медсестри Кірсіпуу. Він утік через вікно. Я певна, ще невдовзі можете стрічати гостей.

— О-о, — вихопилося в жінки.

— Тож будьте напоготові.

— Дякую вам, — одповіла жінка і поклала трубку.

Місто поринуло в пітьму. Вулиці геть спорожніли. Лише іноді промчить автомобіль, блимнувши фарами, чи поспішить додому пізній перехожий.

Фургончик повернув на шосе Свободи.

— Тепер скоро, — прошепотів Півчеревичок. Муфтик їхав дуже повільно, щоб Вольдемар, який сидів верхи на слоні, не відставав.

— Їдь усе-таки трохи швидше, — попрохав Півчеревичок. — Нерви не витримують оцього чалапання!

Але Муфтик зиркнув у бокове дзеркальце на слона і похитав головою: