Російський фольклорист І. Снєгирьов, вміщуючи у своєму виданні «Русские в своих пословицах» (1831) українські прислів'я, користувався, крім граматики Павловського, матеріалами, надісланими Іваном Котляревським, про що зазначав у примітці.

Літератор М. Мельгунов під час своєї подорожі Україною збирав відомості про життя й побут тутешнього народу. Крім тих матеріалів, які він збирав сам, йому довелося звернутися за підмогою до знайомих, зокрема до І. П. Котляревського, «відносно мови і звичаїв малоросійських».

Посилання на Котляревського як авторитетного знавця української мови зустрічаємо в поясненні українських слів у Рилєєва (примітки до поеми «Войнаровський») і у Срезневського («Запорожская старина»).

Ці всі дані свідчать, що Іван Петрович Котляревський серйозно вивчав українську народну творчість, студіював мову, етнографію й історію України. Крім того, вони показують нам письменника як людину надзвичайної для свого часу освіченості.

Тут необхідно згадати й про світову реакцію на творчість і саму постать Івана Петровича. Перші друковані відгуки про твори Івана Котляревського за кордоном з'явилися в Чехії. 1814 року чеський славіст Йосеф Добровський у своїй «Слованці» подав відомості про І. Котляревського та його «Енеїду». Писав про І. Котляревського і славетний чеський та словацький філолог Шафарик у своїй «Історії слов'янських мов та літератур» (1826), а в 1833 році в «Журналі чеського музею» з'являється перший переклад твору І. Котляревського (пісня Наталки «Ой мати, мати»). У польській пресі вперше згадано про І. Котляревського 1815 року в статті філолога Бандтке, а переклади творів з'являються тут у 40-х роках XIX ст. Ще за життя поетове ім'я стало відоме в англомовному світі (США та Велика Британія). Популяризувала тут його відома на свій час американська письменниця, що писала під псевдонімом Тальві (справжнє прізвище Тереза Робінсон). Батько Тальві був якийсь час професором Харківського університету, а з ним разом перебувала тут і дочка. Вона перекладала українські народні пісні в роботі «Історичний огляд слов'янських мов», згадала про І. Котляревського та «Енеїду», помилково наділивши поета титулом гетьмана козаків. І чутку про те, що Котляревський був останнім гетьманом України, підхопили потім польські емігранти й повторили в своїй газеті «Північ», що виходила в Парижі. Сама ж Тальві цей казус у наступних виданнях своєї роботи виправила. Вона ж переклала пісню з «Наталки Полтавки» «Віють вітри, віють буйні». Робота Тальві була в 40-х роках XIX ст. перекладена німецькою мовою. У цей же час про І. Котляревського пишуть у Франції, а пізніше його ім'я входить до «Історії світової літератури» Л. Сішлера (1887), К. Кур'єра (1879), Г. Карпелеса (1848) та ін. За ним твердо встановлюється слава класика української літератури.

В останні десять літ життя Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827 році йому довелося посісти ще й посаду наглядача богоугодних закладів (так називалися тоді лікувальні заклади, притулки й богадільні). У місті їх було шість: міська лікарня, богадільня для бідних і самотніх людей, будинок для психічнохворих, шпиталь для породіль, будинок інвалідів, контора. Фінансувалися ці заклади, як і решта подібних, дуже скупо, однак пацієнти, завдяки наполегливості й ретельності Івана Петровича, мали все необхідне.

Службове листування за часів керування Котляревським цими закладами показує нам його як оборонця скривджених, як людину, що вела боротьбу за справедливість, проти будь-яких зловживань… Ось він просить поліцмейстера розслідувати справу про знущання жінки «частного пристава» Комаровського над служницею, яка втекла з дому хазяїна, «где проводила… мучительную жизнь». То подає доповідну записку губернаторові про однодворця Зінов'єва, якого доставили в «смирительний дім» за пиятику, сварки, побиття, обвинувачуючи також у підпалі. Довідавшись від потерпілого, що це справа рук волосного писаря, Іван Петрович узявся клопотатись за нього. У той самий час Котляревський заступається за кріпачку М. Мойсиху, яку пані її, Родзяніна, хоче заслати в Сибір. Сперечався Іван Петрович і з судовими вироками, якщо вважав їх несправедливими: коли суд повернув хвору кріпачку Фенічову з рішенням, що гроші за її лікування платити не слід, Котляревський у відповіді підкреслив, що суд виявив «сверх своих обязанностей особенное покровительство осиротевшему йменню» (йдеться про поміщицький маєток). Скаржився Котляревський і на міського голову Ворожейкіна, що «стесняет его богоугодное заведение неотпуском денег», свавільно бере асигнації для своїх комерційних справ, а відпускає для закладу мідні гроші. При цьому письменник натякав на серйозні зловживання міського голови.

Незвичайним для свого часу чиновником був Іван Петрович і в піклуванні про побут хворих із богоугодних закладів. Наприклад, доглядачеві Сущинському він пише: «Ожидаю от вас ревностного и усердного смотрения за больными, чтобы им лекарство и пища доходила в свое время и надлежащей доброты, также чтобы постель и белье были чисты и переменялись в свое время, т. е. каждую субботу». Це було в ті часи, коли «турботи» попечителів богоугодних закладів не йшли далі турбот про «чисті ковпаки» на час приїзду ревізора, бо звичайно хворі в одязі своєму більше подобали на ковалів (згадаймо «Ревізора» М. В. Гоголя).

Про сутички зі свавільною поліцією свідчить такий уривок з листа Івана Котляревського, датованого 1828 роком:

«Оная полиция без всякой надобности причиняет приказу общественного призрения беспокойство и излишнюю переписку… Полиция в таких случаях поступала неосновательно, поверхностно, опрометчиво, присылала иногда в больницу для пользования здоровых, требующих в болезни пособия к принятию в богадельные, в родильный гошпиталь небрюхатых, глухих и немых, говорящих, лишенных ума называла больными горячкою и, наконец, беспокоила приказ о таковых людях, кои вовсе не имеют нужды в пособии».

Навіть Пантелеймон Куліш, надто неприхильно настроений щодо письменника, все ж мусив визнати його людяність і щирість: «Котляревський, за переказами, не раз заступався за скривджених сутягами козаків полтавських, і домик його в Полтаві був відомий убогим чолобитникам…».

Перший біограф Котляревського С. Стеблін-Камінський так описував Івана Петровича Котляревського: «…справжній тип малороса: обличчя, яке зберегло помітні сліди натуральної віспи, проте було приємно енергійне; волосся чорне, як смола, зуби білі, ніс римський; моложавість довго зберігалася в ньому, майже до похилих років; ріст мав високий, стан стрункий, погляд живий, посмішка не сходила з його уст». В останні роки свого життя запустив собі пишні козацькі вуса. Одягався небагато, але охайно, зі смаком. На службу – в чорний сюртук, у парадні дні з'являвся в армійському мундирі і трикутному капелюсі з чорним султаном. Жив письменник одинаком, без родини, і вів досить помірне життя. Удома приймав тільки невеликий гурт приятелів. Мав невелику бібліотеку латиномовних творів класичних авторів і французьких книжок, збірок фольклору, рукописних творів Г. Сковороди та Біблію. Зберігалися тут російські переклади романів Вальтера Скотта і Фенімора Купера. Особливо любив Іван Петрович славнозвісного «Дон Кіхота» Мігеля де Сервантеса, якого читав у російському перекладі. Тут також були періодичні видання – «Северная пчела», «Вестник Европы», «Библиотека для чтения», – які письменник постійно передплачував.

Іван Петрович був дуже привабливим і з першого знайомства прихиляв до себе серця, з усіма тримав себе як рівний з рівними. Умів розумно розповісти про серйозні речі, дотепно пожартувати, доречно навести цитату з якогось твору. Розмовляв завжди українською мовою, проте легко міг перейти на російську чи французьку. Усе життя він поповнював свої знання, тому був дуже освіченою людиною. Дуже любив бувати в товаристві – під час свят письменник часто гостював у родинах своїх приятелів, приїжджав на гостину, відповідно до пори року, на дрожках чи санях, запряжених парою вороних або буланих коней; одягнений був то в шинелю горохового кольору, то у військову теплу шинелю з хутряним коміром. А його вже чекали – з нетерпінням, радісно вітаючи прихід. Іван Петрович любив і сам приймати гостей, по-дружньому посидіти за столом. Як правило, стравами частував він простими національними – борщ, пампушки, млинці, саморобні наливки…