Усі мемуаристи одностайно відзначають гумор, гострий розум і доброту письменника. Біографи Котляревського свідчать, що він був незрівнянним оповідачем, міг, як ніхто інший, розказати влучний анекдот, але, очевидно, сміх його оповідань, як і сміх «Енеїди», поряд з елементами безтурботної розмови, сповнений був сатиричних стріл. Письменник неодмінно зацікавлював усіх якоюсь новиною, часто ним самим вигаданою й дотепно розказаною. Усі – і господарі, й гості – враз відчували якесь полегшення, зникала скутість, пожвавлювалися розмови, всі хотіли бути біля Івана Петровича, слухати його. Звичайно захоплював письменник цікавими історіями з пережитого, спостереженого – особливо з часів навчання, вчителювання та армійської служби, воєнних походів. Взагалі письменникові було що розповісти, та й пам'ять його була міцною, спостережливість глибокою. Ці розповіді завжди були розцвічені дотепами, анекдотами, гумористичними прислів'ями та приказками. Та, власне, головною темою розповідей Котляревського було життя й побут його земляків, які він прекрасно знав і про які міг невтомно годинами розповідати. Як згадував видавець журналу «Отечественные записки» П. Свиньїн, бесіди з автором «Енеїди» давали «…багато нових і цікавих відомостей відносно духу й характеру його земляків».

Своєю людиною був Котляревський і серед простих людей – полтавських козаків та міщан. Його знали й щиро вітали трохи не всі полтавці. Й сам письменник полюбляв розпитати першого стрічного про життя-буття. Його вітали на вулиці словами: «Здоров був, пане Іване Петровичу!» або «Здоровенькі були, добродію куме!» А він радо зупинявся й розмовляв з людьми.

Котляревський любив ходити в гостину до сусідів на своєму кутку, на сусідніх вулицях. Молоді батьки часто запрошували його в куми, і це ще міцніше зближувало письменника з земляками. Він умів вислухати людину, зі співчуттям поставитися до її турбот, допомагав, чим тільки міг, знедоленим і скривдженим.

Мешкав письменник до останніх своїх днів у батьківському будиночку. Цей будиночок Іван Петрович трохи перебудував за своїм планом, врахувавши потреби і творчої праці, й відпочинку. Одна з кімнат була господареві за кабінет і за спальню: тут стояло ліжко, письмовий стіл та книжкова шафа. У вітальні – канапа, кілька ломберних столиків та стільців. На стіні – олійний портрет самого господаря, дві картини майстрів фламандської школи, а також подаровані особисто письменникові гравюрні зображення прихильників його таланту – відомих тогочасних вельмож князів М. Рєпніна та В. Кочубея. Поміж картинами висів старовинний годинник, на циферблаті якого були зображені Адам і Єва біля «дерева пізнання добра і зла». Квіти в глиняних вазонах стояли на підвіконнях. Улюбленим місцем відпочинку Івана Петровича Котляревського, особливо в останні роки життя, був ґаночок із балюстрадою, на який можна було вийти просто з вітальні. Звідти відкривалися мальовничі краєвиди, й не раз уже літній письменник сидів тут годинами з підзорною трубою, милуючись луками та гаями за Ворсклою. Коли навесні річка широко розливалася, затоплюючи прибережні левади, до господаря часто навідувалися його друзі. І тоді довго було чути жваву розмову й веселий сміх: душею товариства завжди був сам письменник.

1835 року Іван Петрович через хворобу залишив службу, і йому було встановлено пенсію в 600 карбованців на рік. Останні три роки свого життя, коли хвороби почали все дужче дошкуляти, літній письменник не працював. Він хворів і зовсім мало виходив зі свого дому, але його весь час відвідували друзі, знайомі. Ще до смерті він відпустив на волю шістьох селян-кріпаків, які дісталися йому ще від батька, заповів рідним і близьким невеликі свої пожитки: книги, речі, будиночок, землю і ту левадку біля будинку, що свого часу була йому подарована князем Віктором Кочубеєм. А тим часом хвороба загострювалася, люті болі не стихали й на часинку, але він переносив їх мужньо, нерідко навіть жартував. Серед інших відвідав письменника у ці роки відомий етнограф Вадим Пассек. Мав із ним теплу розмову про вивчення української старовини. «Він прийняв мене дуже привітно, – згадував В. Пассек, – і, незважаючи на хворобу, яка помітно не давала йому спокою, жартував і розпитував про мої подорожі». Етнограф подарував літньому письменникові одну зі своїх праць, у якій чимало місця відводилося описам України (йдеться про «Подорожні записки», 1834).

Помер Котляревський на сімдесятому році життя, 10 листопада 1838 року.

В останню дорогу, незважаючи на дощову погоду, його проводжало все місто й мешканці навколишніх сіл. Люди прийшли виявити свою глибоку шану великому письменникові і простій, щирій, гуманній людині. Борис Грінченко писав: «Заплакала вся Полтава, ховаючи Котляревського. Заплакали ті прості люди, що він їм пособляв та за їх оступався; заплакали й ті розумні освічені люди, що любили Котляревського та шанували його за гарні писання. Дощ ішов, хмарно та сумно було, як несли Котляревського в труні до холодної ями. Та не розігнав дощ тих, хто любив його».

Поховали письменника там, де він і заповідав, – у південному кутку міського кладовища, під розлогою тополею, над Кобеляцьким шляхом (тепер це вулиця Фрунзе), що вів у милі серцю широкі степові простори. Коштом близьких друзів на його могилі було встановлено скромний пам'ятник у вигляді невисокої колони з позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на мідній дошці було зроблено напис: «Майор И. П. Котляревский, сочинитель “Энеиды на малорусском наречии”».

30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам'ятник першому класикові нової української літератури, виконаний відомим скульптором Л. Позеном та архітектором О. Ширшовим. Споруджено його було коштом доброчинних народних пожертв. До речі, про збирання коштів на цей пам'ятник згадано в комедії «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого: коли головний герой твору мільйонер Терентій Гаврилович Пузир відмовляється пожертвувати гроші на спорудження пам'ятника Котляревському, ліберальний поміщик Золотницький своїми словами озвучує думку самого драматурга: «Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ…».

Через багато років після смерті Івана Петровича Котляревського в Полтаві з'їхалися представники культури з усіх кінців російської й австро-угорської України, щоб вшанувати його пам'ять. Це, може, вперше в історії України зібралося таке велике віче, конгрес культурних сил українського народу. Ще влітку було розіслано офіційні запрошення на відкриття пам'ятника зачинателю нової української літератури. Українська громадськість у Києві готувалась до полтавського свята з особливим піднесенням. Деякі родини делегували від себе по дві, три або й чотири особи. Крім киян, тут було багато ентузіастів з інших місцевостей: Петербурга, Мінська, Дерпта, Варшави… Були й закордонні гості – з Галичини, Буковини, Чехії, Відня, Женеви тощо. Саме тут було зроблено, мабуть, найвідомішу фотокартку тодішніх українських письменників, що обійшла всі підручники й видання з історії літератури. На ній коло письменників: Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Володимир Самійленко, Гнат Хоткевич.

28 вересня 1952 року було відкрито літературно-меморіальний музей І. Котляревського. Він розташований в історичному центрі Полтави, в особняку початку XIX ст., – тут зберігається рукописний архів Котляревського, його особисті речі. Є тут також перше унікальне видання «Енеїди» 1798 року.

У 1969 році за акварельним ескізом Тараса Шевченка було відновлено меморіальний комплекс – садибу І. П. Котляревського, до якого увійшли хата, комора, повітка, колодязь із журавлем. У будинку письменника п'ять невеликих кімнат: кабінет, вітальня, світлиця, опочивальня, кухня. У будинок вмонтовано окремі деталі старої хати. Найціннішим є автентичний сволок, на якому вирізьблено дату побудови. До цього сволока, «сучасника» Івана Петровича Котляревського, можуть доторкнутися екскурсанти. Рідне місто Івана Котляревського пишається своїм земляком і береже пам'ять про нього: у Полтаві є вулиця, ліцей, кінотеатр, бібліотека, парк, що носять ім'я поета.