Золотавий сонет (В старому Києві)
У тиші цих плавких провулків
лиш сонце зблискує на вікнах,
і кроків майже непомітна
луна — мов кошеняти муркіт.
Манірна мрійновтома квітня,
дахи — легкі, як поцілунки,
і сміх відлунюється лунко
у шатрах простору блакитних.
Стираються повільно грані,
все — позолота перетворень
і гнучкість спалахів срібляних
в прозорій чаші водозбору.
І тільки музика, що тане
в меланхолійних стінах двору.
На півдні
Кімната, стіл і попільничка,
і недопалки цигарок,
і креслить коло із думок
маленька лампа електрична.
Вікно у сад і чорна кицька,
що котить місяця клубок,
а стіни пахнуть, мов бузок,
і сходить зірка опівнічна.
Старий будинок з мезоніном
і оксамитовий сезон —
це трохи сумно, трохи мило.
А над усе, неначе сон,
дзвенить мелодія щаслива
і пересмішник — в унісон.
Магічна вистава
Лише півтіні, півтони і сніг,
що падав тихо й замерзав на віях,
яскраві кольори зім’яв, розвіяв,
зачарував цю ніч, та не затих.
У кожне сонне київське подвір’я
приніс тривогу і печаль доріг,
неначе цуценя, крутився і наспіх
зривав дроти високовольтних ліній.
Порятував нас алкоголь і дим,
і зациганили по колу «Ватру»,
промоклу, наче сивий пілігрим.
І кожному своя судилась карта,
та залишалось декілька хвилин,
щоб зрозуміти таїну театру.
Останній учень магістра Кнехта
Він, що вийшов нагору по стежці крутій,
що стоїть під дощем, ніби грішник,
що ішов, як пророчення віще,
цим забутим шляхом в самоті.
Скільки злетів було, перемог і падінь,
і це все — лиш за те, щоб нині
подивитись, як тихо собі стукотить
товарняк в поруділій долині.
Притулився щокою до шорсткої кори
цих ялин. І — ні сліз, ні кривди.
Тільки — спокій, немовби вода на вікні
розмиває гірські краєвиди.
…Темно стало, і він прийняв
урочистість мовчазного надвечір’я.
Тільки глиці повільне падіння
по собі залишав.
Бій
Південний вітер геть запорошив
котурни і плащі, мечі і пращі,
змішав ряди і про страшні напасті
центуріонам враз нашепотів.
І тишею оливкових гаїв.
де стежки плутані, немов галерні
снасті,
окутував вогні багать пригаслих
і колихав шатер багряну тінь.
Ощадливі на рухи стали гунни,
затих нубійця войовничий клич,
і бились мовчки, люто і бездумно,
і вже коли на шанцях стала січ
і не лишалося надії на рятунок —
важка і прохолодна впала ніч.
Учвал під місяцем
У ночі, темні, владні, злі,
коли по вінця переповнить,
проситимеш: — Ну сотвори
хоч хліб насущний,
а хоч войну.
Бо все не так, все — не гаразд,
бо все — підступно і брехливо,
тож все — в вогонь,
нехай по нас
для інших виростають крила.
Бо все не варте навіть мли
півсвітанкової,
і голос
ще промовлятиме:
— Бери
меча, що розірве це коло.
Бо чи з пустель, чи з Іудей
йде чорна хвиля зрад і рабства,
та скаче вершник
і мечем
проводить лінію незгасну.
Жанна д'Арк
Набридливий дощ тарабанить.
Остання надія — сталь меча.
Йоанно, твоїми вустами
дихає зараз Франція.
Йоанно, за перемогу
очі твої — глибокі.
А в Франції всі дороги
в’яже дванадцятий полк піхоти.
Йоанно. Не встигли. Пізно.
Роту — в чвал. Щоб фінал, а не щем.
Альбіон, Орлеан і діва —
переплетені. Не розберем.
ПОРИ РОКУ НА АНДРІЇВСЬКОМУ УЗВОЗІ
Цикл
1. Зима
Рости, братва, немов трава, —
все неприступно і казково,
так закрутімо Ватерлоо,
щоб гвардія не підвела.
Замети, вітер, і в альковах
панянки в’яжуть помела,
бо ще висріблює зима
шибки в провулках іграшкових.
Весь день в легкому напівсні
у грубках зблискують вогні
і затихають на обличчях.
І сіється із димарів
сухий, дзвінкий сосновий дим
з ледь чутним запахом живиці.
