Прелюд
Поволі прийдуть крізь вечірні вогні
прекрасні руки коханих
і, ніби ледь чутне зітхання,
торкнуться мене в тишині.
І, може, відкупиться ще по весні
за те, що я так не до речі
любив ці тоненькі плечі
і милих обличчя ясні.
За те, що на склі силуети
зима малювала тривожно
й долоні просили вельможних
снігів.
Прозорий ранок
Все погубити і все забути —
в сум’ятті, у дощах, в маю,
і закохатись в середині лютого
у безборонність твою.
Вічність і тиша. Двері на вулицю —
навстіж, і навстіж, і — ранок.
Будинки — ясні, як вулики,
в плетиві ліній духмяних.
Маєстатичність і шепіт, і барви,
врешті, з великих міст
лиш кораблі назавжди відпливають
в білий чаїний свист.
БІЛЯВКА
1. «В той час, коли осінь…»
В той час, коли осінь,
коли листя і клоччя газет
шарудять цілу ніч у порожніх скверах,
ми стаємо жорстокіші,
а наші почуття —
глибшими
І не треба нікого винуватити
в тому, що все минає
і що день за днем
розкидає все далі нас:
біг — це закон вулиці.
Наче бджолиний віск,
танемо ми у пальцях
тлуму її строкатого.
2. «В цьому парку…»
В цьому парку,
на його рівних затемнених алеях,
ми відчули, що десь позаду осінь
мости засипає важким дощем.
Міліцейський ліхтарик
на мить вихопив із темряви
дивний візерунок кленових гілок
і літню естраду,
по коліна заметену листям
І знову осінь
заглушила затихаючі кроки
останніх людей,
що пройшли повз нас тієї ночі, —
двоє патрульних з вівчаркою
і низький дощ,
що починався
біля сирецької телевежі
і врешті зовсім затулив її вогні.
3. «Я люблю тебе…»
Я люблю тебе,
тому що все змішалося —
і вітер хитає руді поїзди
по всій країні
з кінця в кінець.
І все ж
з того, що мене оточує,
я люблю запах твоїх парфумів
і вулицю, якою ми йдемо,
люблю робити тебе щасливою
і розуміти раптову ніжність твого тіла,
люблю наші прості і точні слова,
що означають предмети,
яких ми торкаємось,
музику для танців і спогадів
і посмішки друзів,
які кажуть, що нам пощастило.
Але іноді
я зустрічаю тебе
вже лише випадково
в натовпі,
серед парасольок і вологих плащів,
зупиняю,
слухаю твої докори
і запрошую разом провести вечір,
і згодом,
залишившись наодинці,
ми замовкаємо,
тільки півколами
падає світло
на наші обличчя.
4. «Настає мить…»
Настає мить,
коли я виходжу з роботи
і ти чекаєш на мене
на лавочці біля театру.
Біля тебе затишно,
як десь у гірських лісах,
коли курить багаття
і тихо шелестить річка.
Я опускаю обличчя
в комір светра,
і день,
витриманий на каві і цигарках,
сварки і втома
потроху забуваються,
а натомість
вулиця наповнюється кольорами осіннього
вечора,
золотим світлом твого волосся
і шепотом твоїх губ,
теж поки що трохи втомлених,
але вже радих нашій зустрічі.
ВЕЧІР У ПЕРЕДГІР'Ї
1. «Волосся твоє, розсипане на плечі, впало…»
Волосся твоє, розсипане на плечі, впало повільно,
руки мої — заплутані в світлому шумовинні.
Станція, тіні химерні і шарудяве листя,
вітер хитає голос, мов гілочку кипариса.
Будинків пласкі покрівлі і гори Чор-Беду бачу,
і в темному силуеті дороги тебе десь бачу,
і в кам’яному місті білі замети бачу, колії,
всипані листям, за мінаретами бачу.
Ніч — наче відблиск вогню, що в зіницях твоїх палає,
стукіт коліс змішався з вогниками кав’ярень.
Двері відчиню. Ввійду. Сонце далеких маєв,
наче візок в долині, з-за куряви випливає.
Але дорога — дорога. Кинуто все на вітер —
запах твого волосся, осінь, поземка, вітер.
Кіптяві столи в чойхонах, і обережний вітер
постаті наші гойдає, обрії, вежі, вітер.
2. «Тут, де запах диму…»
Тут, де запах диму
злився з запахом мокрої підлоги і столів,
чай підношу до губ, і гаряча вода створює затишок.
І тоді приходять спогади.
Двері чойхони відчинені,
люди заходять, наче довга мелодія гір,
де з усіх можливих самотностей
вибирають самотність дороги,
коли на узбіччях накриті ряднами віслюки
тягнуть возики на дерев’яних колесах,
наче іде крізь ніч
обоз македонських фаланг,
загублений в присмерках Паміру.
В очі лягла
рудувата тінь навколишнього безмежжя.
Починаю любити ці гори і бачу,
як дощ малює на склі твій образ,
наче крізь туман
червоні дахи містечка проступають.
Повільно виходимо.
Голоси, як продовження дощу,
котяться між стінами ущелини.
