2. «Виходиш з роботи…»
Виходиш з роботи
і в магазині на розі,
спершись ліктями на стійку,
випиваєш свою чашку кави.
Друже, озирнися:
чого ти такий самотній?
Твоя юність пройшла,
твоя зрілість нікому не потрібна,
твоє майбутнє — безхмарне.
Вночі прокинешся
і відчуєш спрагу:
таке враження,
наче тебе розстріляли.
Встанеш, вийдеш на кухню,
ковтнеш чогось
і ввімкнеш транзистор.
— Амадею, дай мені розраду.
— Людвігу, примири мене з долею.
— Джоне, у вас там теж іде сніг? —
Друже, ти живеш в епоху телефонів.
Набери номер і чекай:
ніч лусне, і явиться вона —
музика для тебе і тільки для тебе.
І тоді відчуєш прикрість —
тебе стандартизували,
і зрозумієш,
що навіть немає кому поскаржитись.
3. «Далебі, тебе зробили зі сталі.»
Далебі,
тебе зробили зі сталі.
Якщо я стрілятиму впритул —
кулі повернуться до мене.
Хто з нас народ —
ти чи я?
Глас народу — глас божий.
Хто відважиться сказати,
що ми — одне.
Стрілець і мішень.
Мішень і стрілець.
Глянь на дорогу
між тобою і мною.
Палаймо в мирі.
4. «Літак підніме тебе…»
Літак підніме тебе,
і ти відчуєш сльози на щоках.
Земля пішла з-під ніг,
і тобі здається,
що це життя пройшло повз тебе.
Повертаєш його назад
і враз розумієш,
що це вже було.
Ця мелодія вже вела колись тебе,
ця рівнина була пустельна,
і туман над шляхом
падав легкими пасмами.
Твій народ чекав тебе:
і той, хто грав на площі,
чекав тебе,
і зранені, перед полем шибениць
чекали тебе,
і сміливі, горді, красиві,
з мечами в крові
чекали тебе.
Але ти пройшов поруч,
і зараз очі багатьох
дивляться тобі в спину.
Ти щулишся,
але я нічим не можу тобі допомогти.
Літак підніме тебе,
і ти станеш поряд із простором,
і будеш мізерно малий.
Єси музика наша.
5. «Музика приходить раптово…»
Музика приходить раптово:
бар’єри розтрощено, й звуки падають,
наче парашутисти з нічного неба.
Ляснуло полотно,
ниті колиски натягнулись,
і трасери куль врізаються в сонне місто.
Ти також рвонув кільце,
і тебе несе за вітром,
наче обвуглену сторінку з блокнота.
Ти думаєш, що це сон,
але коли місто внизу оживає
і починає бити назустріч,
тобі стає боляче.
Ти приходиш до тями
в одній із кімнат
висотного панельного будинку.
Ти розгублений.
Твоя кохана спить, загорнувшись
у ковдру, —
вона ще майже дитина.
Ти шукаєш цигарку тремтячими пальцями,
і її вогник виводить тебе з темряви.
Вимикаєш транзистор,
відчиняєш вікно і бачиш,
як вибухають у небі пуп’янки парашутів.
Звуки нуртують:
іще мить —
і ти спалахуєш, мов лампочка,
яку вкрутили в патрон.
БУРЕМНИЙ СЕЗОН
Цикл
1. «У сутінках вечорових…»
У сутінках вечорових,
коли стрімкі силуети стрижів
небо розрізали осіннє,
у місті глибокому й тихому
ми почали наше кохання,
як революцію.
Пристрасті нашої день —
тут, серед цих кварталів,
чий старовинний брук
залито тінями дерев оголених:
погляд твій мимовільний
до них доторкнувся,
і вітер,
зірвавши цю маску спокою,
нас розгорнув, як прапор.
Темрява впала, вогнями
дихало місто навколо.
О золота печаль слов’янства,
спрага справедливості нас піднімає,
червоні і чорні тіні —
поле вогню,
з якого ми вийшли,
кожен певний себе.
Перші лінії світанку
вимальовують серце республіки,
що б’ється
в промислових околицях міста.
2. «О народе, я — частка твоя…»
О народе, я — частка твоя
і силу твою усвідомлюю:
наче натомлений звір,
дихає ввечері місто.
Ми дорого за все заплатили.
Історія народу — наша історія,
історія держави — наша історія,
ми собою її написали:
в чорному контурі міста
спалахи наших серць —
очі бика розлючені.
— Нашу перемогу
ми нікому не віддамо, —
сміються хлопці. —
У нас вперта кров,
і в ній уже нуртує
слово страйк.
