МІСТО

1. «День, коли вікна відчинимо…»

День, коли вікна відчинимо
і побачимо сонце,
що золотавим порохом
заливає будинки.
Все, що позаду,
промайнуло, як один вечір,
кольоровий, п’янкий,—
спалахи світла і музика
темними тінями лягали на очі,
заплющені в коханні,
але бачиш —
минула ніч,
минула розгубленість,
і ми прокинулися —
місто світилося,
омите ранковим дощем.
Горді обличчя друзів,
тих найближчих і втрачених з часом,
нині —
наче з золота вирізьблені
різкими лініями цього літа палкого.
Так раптово торкнулося нас
щемливе відчуття рідного
по крові, по духу, по силі.
Бачиш, мовчимо перед цим днем,
коли наші руки зустрілись
і ми відчули себе єдністю.

2. «З кохання виходимо…»

З кохання виходимо
в місцях нашого дитинства —
запах суниць
і все, що розчинилося
в дзвінкому переливі кольорів.
69-й маршрут
довозить нас до цих вулиць,
переплетених із небом та сонцем,
і ми ще не знаємо,
що дуже скоро,
озирнувшись назад,
побачимо світ,
наповнений димом і музикою.
Пізніше ми скажемо: рік,
коли багато людей пішло з міста
і ми залишилися
між собою.
Місто, охоплене вогнем.
Місто, охоплене пристрастю.
Місто, яке прокидається.
Хіба його можна написати
так само, як хіба можна написати сонце
або тих далеких, напівзабутих друзів
з прозорих суничних галявин
нашого кохання.

3. «Таке пекуче сонце…»

Таке пекуче сонце
ще ніколи так не випалювало
цей безкрайній степ дахів, вулиць і колій.
Голоси долинають
пісень нетутешніх про світ,
де білі лінії мармуру
оздоблюють селища цегляні,
наповнені квітами, виноградом і шумом
прибою,
наче плескіт незримий хвиль
підступає до веж рудуватих
спекотного слов’янського пограниччя.
Дощі упали на місто,
як тачанки на Знам’янку, —
бачиш,
гілля дерев і мул
застелили хідники,
бачиш,
як разом з останніми краплями
летить на місто барвисте світло
і в його потоках
тверді постаті людей —
друзів, дітей, коханих.
Місто наше,
дерево наше самотнє на обрії,
сьогодні пульсує наша кров
каламутна, степова,
полків половецьких,
полків касозьких,
полків слов’янських.

4. «У віршах залишиться…»

У віршах залишиться
музика, що супроводжувала нас
в дорозі і в коханні,
залишаться обличчя друзів,
голоси птахів на вулиці
і грубі, яскраві кольори цього міста
медового в травах,
але іще більше
не буде сказаним.
Час наш у віршах
легший був і мелодійніший,
степ, що дзвенів від роси,
десь на денці очей
світло беріг легке —
нині дивимось вгору —
на бурунах дахів
гойдається наше сонце,
засипане бризками квітів.
Образ прийдешній моря
заливає прозорим серпанком
будинки, квартали, вулиці,
що в куряві безмежного степу
пливуть,
як строкатий загін вершників.

Уривок

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Неначе куля з карабіна,
пішов експрес на Будапешт.

Обриси міста

«Квартали…»

Квартали,
які я вже, мабуть, не забуду.
І ці двори,
що пам’ятають, як дзвеніли наші гітари
і як ми ішли звідси
поодинці,
покладаючись лише на щастя
та на скупу правду
наших вулиць.
І час від часу
кожен з нас вертався,
щоб міцно-міцно
притискатися плечима
до твердих стін
цих п’ятиповерхових будинків.
І, може,
найбільша чесність
київського передмістя
в тому,
що нас ніколи не питали —
куди ми йдемо.

ЧОРНІ ОЗЕРА

Цикл

1. «Я не відаю, що творю…»

Я не відаю, що творю:
лінія снів —
прокреслена між минулим і мною,
але повертаюсь в минуле, туди,
де катери вперше
входять у води затоки:
під жовтим листям —
свинець і сталь, а згори —
катери вайлуваті
і шелест води біля борту.
Я люблю тебе, моя любов.
Туман осідає
важкими краплями на метал.
Піди зі мною,
щоб я не повернувся:
осінь —
це спалах узлісь у тумані
і стрімкі силуети катерів,
спрямовані все далі.