– Ігри у вас дурні, вибачай… Наче дорослі люди, а такою дуркою маєтеся. Мені б ваші проблеми, – зітхнула Оля і поправила панамку на голові в Ясі.

– Та тепер уже бачу, що накоїли, якийсь біс поплутав… Кому розповісти – не повірять! Я, звісно, можу піти до відділку міліції, але хто ж це слухатиме – про ту провидицю, про ключі… Ще скажуть, що ми наркомани і нам те все примарилося… А може… Може, піти до господаря тієї пограбованої квартири і поговорити з ним? Пояснити, що Ігор не винний, що він просто не міг устигнути його обікрасти і зависнути в ліфті? – Здавалося, що Льовушка розмовляє сам із собою і наявність поруч білявки з дитиною – то лише декорація, бо відповідей він не чекав.

– Ти б спочатку попросив про побачення з другом та розпитав його самого, навряд чи він тобі брехатиме, – промовила Оля, зупинившись біля бювету. – Правда, можуть не пустити, ти ж не найближчий родич. То треба там грошей дати.

– Ти думаєш? Так… Мабуть, так і зроблю, бо я якось розгубився. – Льовушка після вчорашнього вже не дивувався миттєвості й конкретності Олиних реакцій. – Але… Але ж якщо Ігор нічого не брав, то хто ж тоді обікрав ту квартиру і як валіза опинилася у нього?!

Раптом іззаду чоловічий голос вигукнув: «Ліля!»

Оля здригнулася, завмерла і притисла до себе Ясю. Льовушка, стурбований своєю проблемою, помітив це, але думав про своє. За їхніми спинами засміялися і загомоніли люди. Оля, щоб приховати хвилювання, відвернулася від нового знайомця, спустила Ясю додолу, міцно взяла її однією рукою за зап’ястя, а другою натиснула важіль металевої колонки, з якої миттю вирвався бурхливий струмінь.

Яся радісно кинулася до води, підставила під неї вільну руку, а потім утерла нею лице і промовила, не обертаючись до дорослих:

– Олю, скажи Леву, хай помацає воду – яка вона хороша!

Оля, не кидаючи важеля, мовчки підвела погляд на Льовушку. Той зняв окуляри, поклав їх у кишеню, нахилився до маленького водоспаду, набрав у дві пригорщі води і занурив у неї обличчя.

Батьківщиною віскі вважають Шотландію та Ірландію, які ніяк не можуть дійти згоди стосовно того, де саме вперше з’явився цей напій.

Шотландці гадають, що віскі було завезено в їхню країну місіонерами, після чого воно набуло поширення в монастирях. У ті часи ченці використовували цей напій з лікувальною метою.

Офіційною датою винаходу шотландського віскі називають 1494 рік, яким датовано запис Королівського Казначейства про те, що якийсь Джон Кор закупив 500 кг солоду для виробництва «aqua vitae».

Щоб підкреслити свій пріоритет у виробництві цього напою, шотландці так і називають віскі – скотч.

Але в Ірландії віскі з’явилося трохи раніше – ще у VI столітті. Вважається, що його туди теж завезли мандрівні монахи, причому секрет приготування самогону зі злаків шляхом перегонки і дистиляції прийшов з Північної Африки.

У дослідників не викликає сумніву той факт, що дистиляція ячменю – тобто процес виробництва ячмінного віскі – виник саме в Ірландії. Причому шотландські морські розбійники часто нападали на Ірландію саме з метою захопити побільше цього цілющого напою.

Спочатку віскі виготовляли в монастирях як ліки. Монахи переганяли спирт та роками тримали його в дубових діжках. Зазвичай віскі робили з ячменю, рідше з жита та вівса. Поступово його виробництво стало звичайною справою серед фермерів: вони переганяли і продавали віскі, перетворивши це на ще одну статтю прибутку.

Навколо цього напою протягом століть склалося багато легенд.

Ірландці вірять, що віскі вигадав сам святий Патрик, покровитель Ірландії, котрий винайшов цей напій серед інших лікарських засобів.

А в шотландської віскокурні «Гайленд парк», що виробляє віскі з такою самою назвою, існує власна історія, вже схожа на легенду. Побудована 1798 року неподалік столиці Оркнейських островів, вона була найпівнічнішою віскокурнею в Шотландії. Один місцевий житель, Магнус Еунсон, якого сьогодні назвали би підприємцем, удень працював церковним сторожем, а вночі займався нелегальним виробництвом віскі в своїй хатині на пагорбі, де зараз і розташована всесвітньо відома віскокурня.

Не бажаючи платити збирачам акцизу, котрі час від часу навідувались у ці північні краї, Магнус Еунсон переховував свій продукт навіть у церкві. Одного разу, очікуючи на перевірку, він переніс усі кеги (20-літрові бочки) з церкви до себе додому. Там він зіставив їх посеред кімнати, накрив білим полотном, а поруч поставив віко від труни. Коли представники влади, марно обшукавши церкву, зайшли в його будинок, навколо «труни» в жалобі зібралася вся велика родина Магнуса, а він сам, стоячи навколішки, читав Біблію. Правники зупинилися в дверях, а хтось прошепотів: «Віспа!» Збірники акцизу подалися геть і ще довго не турбували винахідливого підприємця.

Сьогодні віскі – продукт масового виробництва. Дрібні виробники спочатку протистояли цьому, стверджуючи, що масовість псує продукт, але їм довелося змиритися.

Сучасна назва віскі пишеться як «whisky» – в шотландському варіанті, і «whiskey» – у всіх інших. Якщо на пляшці написано «whisky», то воно точно вироблене в Шотландії, а якщо «whiskey» – де завгодно, тільки не в Шотландії. Слово «віскі» не відміняється. «Віскі» – слово з подвійною граматичною нормою – може бути як середнього, так і чоловічого роду, але не жіночого.

Не виключено, що скоро віскі може здобути титул найдорожчого алкоголю в світі. Поки найбільш дорогим віскі є 60-річний Macallan ($ 62 000 за пляшку, таких пляшок усього 40). Проте вже на продаж виставлена пляшка ірландського віскі XIX століття вартістю 100 000 фунтів (що практично дорівнює $ 200 000). Є єдина збережена пляшка з віскокурні Nun’s Island Distillery з графства Galway.

Також віскі – непоганий об’єкт для інвестицій. Пляшка 17-річного віскі Ardberg коштувала в лютому 2005 року $ 75, а в листопаді 2007 – вже $ 198. Таким чином, зростання становило майже 264 % за 30 місяців.

9 листопада 2007 колишній міністр фінансів Голландії Gerrit Zalm заснував біржу для торгівлі віскі – World Whisky Index. На сьогодні портфель замовлень WWI становить $ 392 000. Купуючи віскі на WWI, отримуєш сертифікат, що підтверджує твоє право на подальший продаж конкретно цієї пляшки. Як і на будь-якій товарній біржі, забирати пляшку не обов’язково, можна залишити на зберігання WWI. Інвестиції у віскі дуже популярні серед японців, китайців і росіян.

У світі щосекунди купують понад 30 пляшок шотландського віскі, якого в світі продається майже вдвічі більше, ніж канадського, американського, японського та ірландського, разом узятих.

Роксана, покидаючи Ольчине село, як могла, подбала про дівчинку. Вона домовилася з головою сільради, що дівчинка поки що залишиться в їхній невеличкій однокімнатній квартирі типового будинку на два під’їзди та три поверхи, де житло надавалося приїжджим робітникам, які не мали власних будинків, – учителям, клубним працівникам, пожежнику, що осів тут, приїхавши з області. А ще вона влаштувала Ольку на літо на роботу до їдальні на залізничній станції. Правда, до вокзалу було шість кілометрів, але інколи дівчинку підвозили односельці, що їхали туди в справах, інколи сама під’їжджала автобусом, а то й пішки молодими довгими ногами діставалася без проблем за хорошої погоди.

Село спочатку зашаруділо плітками та здогадками, передбачаючи Ольчину долю після від’їзду вчительки, але чутка про те, що дівчинка, закінчивши дев’ятий клас, таки не повернеться до батьків, а ще й матиме роботу, так само швидко розповзлася дворами, звісно, викликавши нові пересуди. Хтось жалів дитину, котра мусила сама пробиватись у житті, хтось засуджував, мовляв, не по-людськи це – отак відцуратися матері, хоч якою вона була.

Не сказати, що в Ольки геть не було ніяких почуттів до батьків, їй щеміли спогади, доводили до розпачу, лише впускала їх у душу. Кілька разів пізно ввечері вона ходила до своєї хати, стояла біля паркану, дивилася у двір, а зайти побоялася. Та що б вона там нового почула чи побачила? Матюки, лайки, погрози, звинувачення… Тому, з якогось тваринного прагнення до самозбереження, дівчинка трималася осторонь, заганяла свої спогади та непевні докори сумління вглиб душі, а надто коли їй починала маритися та остання ніч у батьківській хаті, хмільні материні пологи та мертвонароджене немовля. Чи вирватися будь-куди, чи прожити так, як її батьки – такі два шляхи бачила перед собою Олька.