Порушено кримінальну справу за статтею 149 Кримінального кодексу (торгівля людьми).
– За даними досліджень International Organization for Migration, сотні тисяч жителів Східної Європи, більшість із яких жінки та діти, стають жертвами торгівлі людьми. Тільки у п’яти країнах регіону – Білорусі, Болгарії, Молдові, Румунії та Україні – у тенета работорговців щорічно потрапляють близько 225 тис. осіб. Організація провела дослідження проблеми торгівлі людьми в цих п’яти державах і дійшла висновку, що українців, білорусів, молдаван, болгар і румунів злочинці активно продають для робіт на фермах, змушують займатися проституцією та жебрацтвом, а також втягують у різного роду злочини. Цей бізнес у світі можна порівняти з доходами наркомафії та торговців зброєю. Мільярди доларів. Багато хто з жінок, котрі вирушають за кордон, потім перетворюються на секс-рабинь.
– Що таке торгівля людьми, добре знають вже практично у всіх країнах колишнього Радянського Союзу. Користуючись складною економічною ситуацією та недосконалістю правового захисту громадян, певні люди організовують бізнес на тому, що запрошують інших працювати за кордоном, де останні потрапляють у жорстоку експлуатацію, заробляючи мізерні гроші для себе і приносячи величезні бариші організаторам. Пріоритетними країнами, куди вивозять людей з України, є Росія, Туреччина, Угорщина, Чехія, Хорватія, Німеччина, Об’єднані Арабські Емірати, Сирія, Китай, Нідерланди, Канада, Японія. Популярні також середземноморські країни – Греція, Кіпр, Ізраїль, Італія, Іспанія. Чоловіки нерідко стають жертвами торговців живим товаром у Португалії, Чехії, Іспанії та Балканських країнах, куди їх запрошують як будівельників та різноробочих і де вони нерідко опиняються в умовах, близьких до рабства.
– Об’єктом торгівлі людьми може стати будь-яка людина незалежно від віку та статі. Чоловіки – з метою експлуатації, діти – з метою використання в жебрацтві, всі разом – для трансплантації органів. Складова частина цієї злочинної діяльності – торгівля жінками з метою їх сексуальної експлуатації. У більшості випадків громадяни їдуть за кордон з метою працевлаштування.
– Шляхи вербування на роботу різноманітні: оголошення про працевлаштування за кордоном, запрошення знайомих і навіть родичів, туристичні фірми, мережі посередників. Небезпека виїзду через туристичні фірми полягає в тому, що через них оформлюються туристичні візи, які не надають можливості легального працевлаштування. Відповідальності за долі громадян, що скористалися їхніми послугами, туристичні агентства не несуть. Ще один шлях – це шлюбні оголошення й контракти.
– Для того, щоб не стати жертвами работоргівлі, на думку фахівців, варто запам’ятати нескладні правила. Перш за все, слід переконатися в наявності у фірми, через яку людина збирається працевлаштуватися, відповідної ліцензії (не варто довіряти ксерокопіям).
Пам’ятайте, що робота в Європі можлива лише за наявності робочої візи – ніяка інша віза такого права не дає. У договорі повинні бути прописані трудові обов’язки і права, обов’язки роботодавця, робочий час, соціальні гарантії, терміни початку та закінчення договору, а також телефони та адреси, які вам перед від’їздом обов’язково треба залишити близьким або знайомим.
При виїзді за кордон у вас повинна бути завірена копія паспорта, яку слід зберігати окремо від речей. Необхідно знати напам’ять адресу і телефон посольства країни, в яку виїжджаєте.
– Останні дослідження, проведені в Україні, показали, що найчастіше жертви торгівлі людьми – це молоді жінки 18–26 років, переважно незаміжні, з базовою загальною середньою освітою, здебільшого з невеликих міст України. Рівень їх матеріального добробуту можна оцінити як низький і дуже низький. Що стосується чоловіків, то більшість становлять одружені, вік від 31 до 50 років. Вони виїжджають із метою заробити грошей за короткий термін для покращення рівня життя своєї сім’ї. Діти – це підлітки у віці 13–18 років, переважну більшість із них становлять дівчата. Вони найчастіше походять з неповних та неблагополучних сімей.
– Дуже важко довести вину работорговців. Жертви, частіше за все, бояться давати свідчення. До того ж захист свідків, про який так багато говорять чиновники і правозахисники, часто відсутній. Тому однією з головних проблем у боротьбі з работоргівлею є небажання жертв іти на контакт із правоохоронними органами. Багато хто впевнений, що правоохоронці підкуплені, тому бояться помсти сутенерів. Умовити потерпілих дати свідчення дуже непросто. «Я взагалі постаралася про це забути. Я ще в Польщі дала свідчення, але сутенера не називала, лише сказала, що то були хлопці з Росії, які нас привезли і яким ми повірили. Я нічого не хотіла про нього говорити, тому що боялася, що можу взагалі додому не доїхати», – згадує Оксана.
27
Ліза працювала вже півроку. Цього часу їй вистачило, щоб, по-перше, зціпивши зуби, втягнутися, по-друге, більше ніколи не судити нових колежанок за їхні слова та вчинки (бо ніхто не святий і ніхто не залізний), і, по-третє, самій зненавидіти той цирк, у який добровільно вв’язалася. Але вона працювала далі, бо знала навіщо.
За цей час Ліза помітно подорослішала – і думками своїми, і манерами, і тілом. Не постарішала, а саме подорослішала. Бо й голові додалося знань про інший бік життя, і тіло її звикло випромінювати жіночність, спокусливість, при тому зберігаючи неприступність. І якщо останнє було її особистим вибором, то саме на жіночності та сексуальності наголошував власник закладу, бо не за миття посуду платив він дівчатам, і саме цих проявів прагнули гості нічного клубу, що шукали за свої гроші саме жіночої компанії.
Ліза подобалася чоловікам. Навряд чи її красу можна було назвати бездоганною, але була у неї якась неповторна грація, постава, що без слів викликала бажання бути поруч, відчути дотичність до цієї шатенки з прямим розкішним волоссям нижче плечей, темними бровами дугою та з каштановими очима. А ще від нової роботи з’явився та став органічним якийсь особливий погляд – наче дивилась вона на тебе згори, хоч якого ти зросту був. І був цей погляд наче виклик для чоловіків – розгадай-но!
А що вже різних чоловіків довелося побачити зблизька Лізі – то хоч роман пиши чи галерею малюй! Малюванням вона, і справді, інколи розважалася – могла досить легко, кількома лініями, зобразити когось із людей, просто так, «між іншим», не приділяючи тому серйозної уваги.
Одного разу, коли сиділи вони з дівчатами вдома після роботи (зазвичай поверталися після п’ятої ранку), курили, пили чай та помалу відходили від нічних подій, Ліза машинально під розмову намалювала одного з нічних гостей, та так вдало, впізнавано, що Кіра вихопила аркуш із-під її рук, взялася реготати і тицяти його перед очі Ірі, яка, хоч і була стомлена та нездорова, також розсміялася:
– Це ж треба, Лізо, яка у тебе легка рука! Такий він, сука, і є, і пика, і черевце, і ріденький чубчик, зачесаний через лисину! І що ти тут робиш? Краще б картини малювала та продавала!
– Та я ж не художник, то так… Інколи зривається саме з пальців… Та й кому воно треба – моє малювання? – відмахувалась Ліза.
– А ти каталог клієнтів намалюй і шефові продай! Ексклюзив буде! – знову реготала Кіра, і відчувався в її веселощах швидше нервовий надрив, аніж безтурботний сміх веселої людини.
Ірина посміхалася, попиваючи трав’яний чай, і інколи кривилася від болю. Потім розповіла Лізі, що за роки своїх подорожей нічними клубами різних країн заробила собі гастрит, який час від часу загострюється і скручує її до крику, але ж хворіти не можна – тож давить приступи знеболювальним, і все обіцяє собі, що колись зупиниться, повернеться додому, до мами й доньки, а там уже і про здоров’я подбає.