– Не треба його вбивати. Допоможи мені втекти. Я хочу додому. Хелп мі! Ай вонт хоум…

Льовушка зателефонував Олі на мобільний та розповів, що його друга випустили з міліції, і вони обоє безмежно вдячні Лізі, та й самій Олі, що ті не залишилися байдужими, за розуміння і тому подібне, бо ситуація, дійсно, була дурна, мало кому можна й пояснити, але чомусь Оля викликала в нього таку довіру… Льовушка розхвилювався і був багатослівним. Оля слухала його і посміхалася – дивний цей Лев!

Дівчина зітхнула. «Ліза теж молодець – таки дотримала слова – виручила того чувака, хоч і нахабний, – думала вона. – Треба ж – поліз до неї цілуватися, лишень побачив! І не такі ще ходили колами! Хоча, власне, виручила з почуття справедливості. Бо ж сама його і підставила».

Почуття справедливості… Якби Оля могла не гальмувати його в собі, вона б, щойно дізнавшись про таке несподіване у великому місті сусідство, чатувала б на того Сержа і, може, убила б його десь, як собаку, по-темному, в безлюдному місці… Дівчина здригнулася – Льовушка про щось питав її, а вона знову пірнула в своє.

– Віддячити? Не знаю, та не треба нам нічого. У нас і без вас клопоту повно. Ми переїжджаємо.

– Як?! Куди переїжджаєте?! – остовпів Льовушка, стривожившись, що ця дивна дівчина може раптом зникнути з його життя.

– То довга історія. Ясі треба робити операцію на очі. Це вже друга. Перша була невдалою.

– Господи, бідна дитина! – вражено промовив Льовушка. – То куди ж ви їдете?

– В Одесу.

Льовушка геть розгубився, вже забувши дякувати за визволення товариша. За останні три дні Оля з її невеличкою «родиною», про яку він так мало знав, чомусь стали йому близькими, важливими, хоч і не завжди зрозумілими. Щось у них було дивне, але справжнє, вони, наче з якогось іншого виміру, мали власне життя та власні цілі, певне, боролися без чоловічої підтримки, не маялися дурощами через брак у тому житті адреналіну, не шукали собі пригод і, ймовірно, не розсусолювали за пляшкою пива про втрачене відчуття «чистої радості»…

– Олю… Олю, то, може, я був би вам чим корисний? Може, треба чимось допомогти? Як же… в Одесу?… А коли?

– Дякую. Не знаю, чим можеш допомогти. Ми звикли справлятися самі. Ось пакую речі.

– То що, вже так скоро?!

– Так. У клініці вже про все домовилися, але…

– Що «але», Олю?!

– Усе залежить від грошей. Ось Ліза скоро повернеться, у неї мали купити партію картин для оформлення ресторану.

– Картин? – здивувався Льовушка і посміхнувся. – То вона художниця?!

– Художниця чи ні, але малює класно. Я так не вмію, – зітхнула Оля, – власне, ми з того й живемо.

– А, то тепер зрозуміло, чому Яся казала, що я пахну фарбами, як мама! – засміявся Льовушка.

– Так, вона дуже чутлива до запахів. І до звуків… – Оля зітхнула.

– Бідна дитина. Хоч би операція допомогла. А скільки треба грошей? Може, ми б якось допомогли?

– Багато. Не треба. Ми впораємось. Ось Ліза повернеться…

Льовушка кілька разів телефонував Ігорю розповісти про свій дзвінок, про те, що Ясю везтимуть до Одеси на операцію, що, може, треба б таки їм допомогти грошима, але один раз Ігор відповів, що зайнятий, удруге просто «скинув» дзвінок, а ввечері вимкнув телефон. Льовушка не надто переймався з приводу останнього – то був вірний знак, що Ігор подався в блуд. Він мав таку звичку – вимикати телефон, щоб ніщо не відволікало.

«Мабуть, до тієї Христини поїхав… Ну, ця вже як учепиться, свого не випустить, – подумав Льовушка і зітхнув. – А може, воно й нормально, корисно для зняття стресу після пережитого…»

Він єдиний раз бачив цю недавню Ігореву знайому, ефектну фігуристу білявку зі страхової компанії, куди Ігор звертався десь місяць-півтора тому після ДТП. Але ефектність її була наче змальованою з обкладинки глянцевого журналу, а що вже там за нею всередині… На відміну від Льовушки, Ігор не боявся яскравих жінок, своїм закличним виглядом вони пробуджували в ньому самця, підігрівали бажання завойовувати…

«Ну, завоював. І що робити з нею далі? – міркував Льовушка, бо сам упритул спостерігав усі ці дівочі хитрощі на прикладі сестри-близнючки і, певне, був цим вакцинований. – Не з кожною навіть є про що поговорити. Хоча, звісно, секс…»

Після роботи, забравши свою машину на СТО, Ігор літав мов на крилах. Наче щось увімкнулося в ньому після пережитих тривог, і хотілося їсти це життя великою ложкою досхочу.

Виходячи з Христиною з ресторану, він знову помітив, як чоловіки витріщаються на її принади – тонка трикотажна сукня по фігурі, здається, була створена не для того, щоб прикрити її виразне тіло, а виключно з метою продемонструвати всі його плюси. Та й соковитий червоний колір являв собою відвертий сексуальний виклик.

Раптом Ігор згадав, що останнім уранці з дому пішов Льовушка. І ще невідомо, як він там за собою прибрав після вчорашнього… Та там узагалі останніми днями не прибиралося – хіба можна тягти в холостяцький барліг таку дівчину? Він знав, що Христина жила з мамою, тобто варіант розвитку подій сьогодні був один. Хоча… Хоча, за бажання та наявності певної суми грошей, дорослий мужчина завжди знайде вихід. «Варіанти є завжди!» – радісно подумав Ігор, пікнув сигналізацією і відчинив перед дівчиною дверцята машини.

Тіло її дійсно було варте обожнювання. Як і ненаситний темперамент. Ігор шаленів, обціловуючи її всю, і вона бриніла в його руках навзаєм. І, мабуть, не знайшлося б слів описати його відчуття. Але тільки-но зустрічалися їхні губи, Ігоря наче перемикало – в його уяві виникала зовсім інша жінка, хоч і трохи старша, і не така гламурна білявка, і геть незрозуміла йому – знову та сама незнайомка з ліфта.

Це бентежило його і псувало всю безтямну, невтримну радість самця, що допався до самки. Коли це відчуття виникло вдруге, він автоматично почав уникати поцілунків у губи, сердячись сам на себе. Бо бездумно вже не виходило. За спогадом про незнайомку слайдами виникали в уяві картинки наступних подій, що йшли слідом за їхнім шаленим поцілунком у ліфті. І були вони зовсім іншої тональності.

– Щось не так? – Христина швидко відчула зміну в настрої та в поведінці свого партнера.

– Та ні, все ОК, розслабся!

– Це ти розслабся, – гмикнула вона, і це здалося Ігорю образливим.

– Сексом займаються мовчки! – не надто чемно відповів він, і далі пестячи руками її тіло, але відвернувши обличчя.

– А у нас просто секс? – знову іронічно гмикнула Христина. – А як же любов?

Розсердившись від цих недоречних балачок, Ігор автоматично, за звичкою, затулив їй рота поцілунком і застогнав – його і без того збудженим тілом знизу вгору пронеслася розпечена лава, вдарила в голову і повернулася вниз, бо образ в уяві постав той самий.

Так-сяк покінчивши з «любов’ю», він іще трохи полежав біля дівчини, яка здавалася швидше задоволеною, ніж ні, чи просто не хотіла акцентувати, що бувало й краще. Коли він ворухнувся, щоб устати, Христина поцілувала його в плече і пошкребла кігтиками:

– Було класно. Мрррр…

«Бреше, – подумав Ігор. – Усі вони брешуть! І та сучка обдурила. А я забути її не можу…»

Після опівночі вони покинули придорожній готельчик з рестораном, де ще випили кави та попоїли морозива, бо дівчина прагнула розтягти задоволення. Ігор підвіз її додому і на прощання чмокнув у щоку. Христина знову гмикнула і зацокотіла підборами, рушивши до під’їзду.

Ліза пройшла паспортний контроль і з тривогою кинула оком на сусідній «коридор», там черга чомусь просувалася повільніше. Рушивши вперед, озиратись вона не стала – не могла, не хотіла, не мала сил, боялася. Перехопивши невелику сумку зручніше, вона пішла до зали, де пасажири чекали оголошень про посадку на їхні рейси. Уповільнила ходу біля кав’ярні й ще раз нишком глянула, чи проминула вже прикордонника худорлява дівчина з сусідньої черги, біляве волосся якої було видно здалеку.