Він привіз Лізу в свій дім, сказавши, що давно мріяв про таку господиню. Будинок був небідний. Він зі старту розповів Лізі про розклад свого життя, про те, що досі наймав двох людей у допомогу – Марію, місцеву жительку років за п’ятдесят, яка прибирала оселю та готувала їжу, і Браса, хлопця років двадцяти, що виконував обов’язки то садівника, то водія, залежно від потреб господаря. Жінка приходила, поралася по господарству і поверталась до своєї родини, а водій-садівник жив у маленькому охайному будиночку для обслуги, прилаштованому в дворі біля в’їзду на їхню територію. Він був доволі мовчазним, а коли говорив, затинався, від того ніяковів і сердився, тому переважно мовчав і займався справами. Ліза так і не дізналася, чи Брас було справжнє його ім’я, чи такий нікнейм, якими зазвичай прикривається молодь.

Будинок господаря не був панським палацом, але і не стирчав додатковими житловими поверхами на маленькій ділянці. Він був досить широким, навіть розложистим, порівняно з сусідніми будівлями, мав один основний поверх, один мансардний та напівпідвальне приміщення з кухнею, коморою, сауною й великим гаражем, де жили Його забавки – автомобілі та мотоцикл.

Інколи в домі бували гості, інколи залишались ночувати в гостьових кімнатах. Тоді додавалося роботи обслузі та й Лізі також, бо не така вже вона й панна, щоб лишень сидіти й пиляти нігті перед телевізором – назвали господинею, то треба хазяйнувати.

Приїхали подивитися на нову родичку Його сестра з чоловіком та двома дітьми. Було зрозумілим, що великої радості від закордонної невістки-безприданниці у сестри не виникло, але так само Ліза зрозуміла, що права голосу та сестра не має і що Він не збирається її слухати, якби навіть що й казала. Було встановлено дипломатичні стосунки – і годі. А чоловік сестри взагалі більше тинявся по розвагах, ночами пропадав у родичевих клубах, аніж переймався міркуваннями дружини. До того ж ще й кидав недвозначні погляди на молоду невістку. Ліза споглядала збоку модель стосунків цього подружжя, навіть співчувала зовиці, та сподівалася, що в її родині все буде інакше.

Чоловік показав Лізі свої клуби (чи показав там її?). Бо ж, успадкувавши від батька два нічні розважальні заклади, він вдало вів сімейний бізнес, суворо тримав управляючих, ті своєю чергою не панькалися зі штатом, але догоджали клієнтам – і справи йшли добре.

Ліза з цікавістю побувала в обох клубах і навіть познайомилася з «росіянками», якими були дівчата з Прибалтики, з Білорусі, з України й навіть з Молдови та Казахстану, – «екзотичні бомбочки» додавали пікантності та привабливості клубам і підвищували дохід власника.

Направду, нічні клуби не дуже відрізняються один від одного. Точніше, відрізняються в деталях, а по суті являють собою те саме – місце, куди з настанням ночі йдуть чоловіки провести час, купити собі порцію розваг та радощів, підняти настрій, напитися коктейлями, музикою, ароматами, спілкуванням, близькістю молодих і гарних дівчат, що наче підпалює їхні приховані до часу порохові резерви – й от уже вирує настрій, злітає вгору тонус, летять гроші, бризкає шампанське – і ти – ще трохи і бог! Вони приходять підтвердити собі та оточенню, що можуть собі це дозволити, бо вони – мужчини! Мужчини з певним рівнем свободи та статків, і все тут крутитиметься навколо них і для них.

А всередині клубу вирує власне життя – проблеми, інтриги, заробітки, ревнощі, закоханості, хвороби, радощі, сльози, зради, свята, депресії – власне, як і в різних інших колективах, бо люди кругом люди. Вони ходять на роботу, щоб заробити. Їм потрібні гроші на життя. Щоб своєю чергою нести кудись та віддавати за товари чи послуги папірці, легшою чи важчою працею зароблені, вкрадені чи отримані в подарунок від прихильників. Правда, інколи процес заробляння грошей «на життя» і стає тим самим життям, ущент наповненим самим лише «процесом». Бо жити за тим уже й ніколи. Хоча, здається, що ось-ось іще трохи, і он воно – он, попереду! Справжнє, оте саме життя, заради якого…

Усвідомила Ліза, що «процес» скінчився, а «життя» нарешті почалося? Чи просто зробила крок у невідоме, втомившись від яскравих принизливих нічних буднів та піддавшись Його натиску? Чи просто порвала чернетку своїх мрій з пунктирно промальованим шляхом до мети і стала жити «як веде»? Та й чи кохала вона цього чоловіка, якому довірилася? Власне, Ліза не шукала відповідей на ці запитання, спостерігаючи за своїм життям неначе збоку. Сьогодні було так. А далі – як карта ляже. Знаходять же жінки своє щастя й за кордоном? Чому б і не вона?

Увечері в понеділок, коли збігли дві доби перебування Ігоря у відділку міліції, а виходу з цієї халепи він усе ще не знаходив, та й не міг вигадати, як саме треба діяти, кого і як залучати до цього, його несподівано супроводили з камери до чергового офіцера. Той лаконічно повідомив, що його звільнено, бо господар квартири сказав, що не буде порушувати кримінальну справу, письмово відмовився від претензій, забрав за описом «своє майно», і питання дивом вирішилося саме.

Ігор, уражений такою неймовірною розв’язкою, стояв остовпілий.

– У вас є заперечення? Може, хочете повернутися до камери? – втомлено пожартував міліціонер, простягаючи йому якісь папери.

– Ні, звісно, ні, я той… Що треба робити? – наче опам’ятався Ігор, автоматично поставив підпис та отримав пакет зі своїми речами.

У пакеті були його цифровий фотоапарат, гаманець, пачка цигарок, запальничка та два ключі від квартири. Його більше не затримували. Нічого не питали і не пояснювали. Черговий наряд саме заштовхав у приміщення двох молодиків у наручниках, і вся увага переключилася на них.

Стоячи на ґанку, Ігор дуже хотів курити, але мусив спершу розпихати по кишенях свої речі. Але ще більше він хотів опинитися чимдалі від цього місця, в яке так несподівано доля тицьнула його носом, наче нагадавши про непередбачувану різнобарвність життя. Ігор зібгав порожній пакет, кинув його до смітника біля входу, закурив та швидким кроком пішов геть від типової сірої квадратної будівлі, карбуючи в голові в такт крокам два слова: «Слава Богу! Слава Богу!»

Першим бажанням було зателефонувати Льовушці і спитати, чи то не він переконав господаря відмовитись від претензій, але ж мобільного в нього з собою не було. За правилами їхньої «гри» учасники мали рівні шанси та мінімум речей.

«Удома, вдома розберуся», – пробуркотів до себе Ігор, відчувши страшне бажання опинитися ВДОМА, вимитись, почистити зуби, поголитися, впасти на чисту постіль і спокійно виспатися… Чи краще – змити із себе запахи тих приміщень, випити горілки, впасти і заснути. І навіть неважливо, чому саме і завдяки кому його відпустили. Він ВІЛЬНИЙ – і цього досить.

Раптом хвиля запаху, що долинала з Мак-Дональдса, вхопила його за голодний шлунок, і не сказати, що пахтіли його улюблені наїдки, проте банальний чоловічий голод, а не вишуканий апетит, повів його до скляних дверей. Але саме біля них Ігор рвучко пригальмував, побачивши себе збоку – неголений, зі скуйовдженим волоссям, у зім’ятому одязі та з ошалілим виразом очей.

«Ні, таким дядьком лише дітей лякати», – подумав він, розвернувся і рушив додому.

Льовушка, попри пораду малої провидиці, того дня чатував біля будинку, поглядаючи чи не з’явиться там хтось, подібний до господаря обікраденої квартири. Він уже й підіймався, і дзвонив у двері, і навіть перемовився з пильною сусідкою – господар ще не повертався. Тож, Льовушка тинявся двором, чекав на лавочках, а заразом тримав у полі зору обидва під’їзди, сподіваючись побачити також і Олю. Десь близько одинадцятої ранку вона вийшла, але не сама, а з молодою жінкою, котра тримала на руках Ясю.

За темними окулярами не видно було ні Олиних очей, ані очей її супутниці. Зупинившись на сходинці біля дверей, Оля кивнула в бік нового знайомого та щось коротко сказала подрузі. Це трохи здивувало Льовушку, але він зрозумів, що то була Ясина мати, і мабуть, уже в курсі їхнього знайомства.