– І що далі?

– Далі я купила валізу, прослідкувала, що Серж вирушив на дачу і…

– Але як же двері, замки?!

Ліза загадково посміхнулася.

– Я таке вже одного разу бачила. Коли Брас ключем від машини відімкнув кабінет і сейф мого чоловіка, а потім усе позачинялося, мов так і було…

– Лізо, але ж це так страшно! Лізко! Це ж кримінал! А якби менти тоді забрали тебе, а не Ігоря?! Це ж крадіжка! В’язниця!!!

– А продавати наших дівчат до борделів – не кримінал?! А зґвалтувати тебе в сімнадцять років, і без того вже вимучену, коли ти лишень почала знову жити й дихати – не кримінал?! – Ліза підвищила голос, і Яся заплакала вві сні.

Оля незграбно поцілувала подругу у волосся десь біля вуха, встала і повільно пішла до своєї кімнати, знову накрита спогадами. У дверях вона озирнулась:

– А віскі? Куди б ти його поділа, га?

– Віддала б на реалізацію «з половини» у якийсь винний бутік. Узяли б! Там і з половини неабиякі гроші вийшли б. Іди вже спати, не ятри мені душу…

Оля пішла до себе, але, загорнувшись у ковдру, ще довго думала про своє та про загальнолюдську мораль. І про те, чому інколи те, що по-совісті, не завжди буває по-закону…

У понеділок Ігорю зателефонував Льовушка і сказав, що якби той зміг підвезти ввечері на вокзал Лізу, Олю та Ясю з речами, всі були б йому неймовірно вдячні. Звісно, можна б викликати таксі, але він же й сам хотів побачити Лізу, розшаркатися взаємними подяками… Хто знає, як надовго вони їдуть? Та і з Ясею він іще не знайомий!

Ігор не бачив у цьому великого сенсу, але й вагомих причин відмовити другові теж не було. «Ото вже Льовка вв’язався… Здається, запав на ту Олю по повній. Хто б міг подумати?! Сам нещодавно казав, що побоюється малоліток, бо ті непередбачувані. А цій скільки? Дев’ятнадцять? Двадцять? Та, власне, це вже не тінейджери… Якась простувата, наче, для Льовки, але очі розумні, сумні трохи. Хоча, може, то через цю сліпу дівчинку…» – думав Ігор, розгрібаючи робочі папери.

Йому світило підвищення і навіть невдовзі закордонне стажування. Учора він умисно «ненароком» похвалився про це Христині. «Іч, яка ж… От стерво! І оком не повела! Сприйняла як належне, але вогник в очах блиснув… Знаємо цей вогник! Не перший день живемо! Брешуть. Усі брешуть. Безкорисливих не залишилося. Хіба що он Льовці перепало. Але то не мій фасон…» – міркував він.

Увечері Ігор чекав з машиною на всю компанію біля будинку, який тепер викликав у нього надто неприємні спогади.

Першим вийшов Льовушка з двома валізами, потім Оля з наплічником, а за ними жінка з дитиною на руках та з сумкою через плече. Речі поскладали в багажник. У напівтемряві та метушні Ігор не дуже придивлявся до тієї Лізи, лише кивнув їй, трамбуючи валізи. Йому було навіть ніяково – бо ж нормальні люди знають із Льовчиних слів усю ту дурню про чарівні ключі, про їхню безглузду змову «на адреналін», соромно було, що чужа жінка мусила піднімати свої зв’язки, щоб виручити здорового бовдура… Ігор удавав із себе надто заклопотаного і сів за кермо лише коли всі вже зайняли місця в машині. Льовушка попереду, жінки з дитиною ззаду. Машина рушила.

– Спасибі тобі! – сказала ззаду Оля.

– Так, дякуємо за допомогу, – доволі низьким голосом і собі відгукнулася Ліза.

– Та, дрібниці! Після того, що ви для мене зробили… Але, коли можна, не згадуймо більше про це, бо соромно, хоч провалися, – махнув рукою Ігор.

– Чуєш, Ігорьошко, я тобі не сказав учора. Точніше, не все сказав… Я той… Ми їдемо разом. У мене все одно зараз ніяких термінових замовлень немає, а жінкам на новому місці чоловіче плече не завадить. Тим більше – я добре знаю Одесу…

Ігор, добряче здивований, що справи зайшли настільки далеко, уважно подивився на друга.

– Ну… Раз так вирішили… Дорослі люди… То хоч телефонуйте вже, як там ваші справи будуть, – посміхнувся він, іще не знаючи, як реагувати на такий стрімкий розвиток подій.

– Ми вам подзвонимо, – раптом сказала Яся, і всі засміялися.

Такого удару він, напевне, не переживав жодного разу за всі тридцять років життя. Ніколи. Потужність цього емоційного сплеску можна було б порівняти хіба що з переживаннями під час його арешту та запровадження до одиночної камери.

Шок, розгубленість, гнів і повне нерозуміння того, що відбувається, просто паралізували Ігоря тієї миті, коли він, відкривши багажник, виставив валізи та Олин наплічник, подав їх Льовушці, потім закрив багажник і під потужними ліхтарями привокзальної парковки побачив перед собою ту саму незнайомку з ліфта. Вона простягала одну руку за валізою, а другою тримала Ясю, котра тупцяла поруч. Очі її, ті самі, прекрасні, загадкові брунатні очі, дивились на нього не без хвилювання, але впевнено і ніби виклично – мовляв, що ти тепер зробиш, хлопче?! Бачиш, я тут, не криюся – хочеш, бери голими руками.

Вона дивилась, як і тоді, дещо зверхньо, чи то просто мала звичку так тримати голову, дивилася не зухвало, але прямо і наче випробовувала. Жіночність її, така відмінна від гламурної Христининої, жіночність, що пульсувала навіть у її картинах, знову без слів атакувала його чоловіче єство. Льовушка вже котив одну валізу до пішохідного переходу, за ним рушила Оля з наплічником. Вона озирнулася на німу сцену біля машини і тихенько гмикнула, а Ігор усе стояв, мов паралізований, і всередині в нього все вибухали та вибухали петарди надто вже протилежних емоцій.

Посадивши всю компанію в потяг і навіть сторожко розцілувавшись із усіма на прощання, Ігор повільно йшов пероном і курив цигарку за цигаркою. Перон видавався йому нескінченним шляхом у нікуди. Додому йому не хотілося. Звернувши в підземний перехід, він вийшов на площу біля будинку метро «Вокзальна», потім побрів далі, знову в перехід, який в народі називають «труба», далі якимись темними вуличками, геть забувши про машину на парковці. Зайшовши у найближчий генделик, він замовив сто грамів коньяку і бутерброд з ковбасою. Після другої порції коньяку напруга почала спадати.

І все ж таки він не витримав – дістав мобільний і непевними пальцями довго тикав у літери, складаючи з них слова на екрані, а зі слів – повідомлення другові.

«Бо я ж друг?! І хай Льовка знає ху із ху! А може, то взагалі все розвод лохів з тією операцією та з благодійництвом?! Бо ж одного разу мене ці дівчата вже підставили… Холєра! І як їй це вдається? Я, мов кретин, мов удав перед кроликом… Чи то пак, кролик перед удавом, перед нею… Хоча… такий поцілунок… Але що тоді їй було з мене взяти? А шкуру на барабан – забув?! Щоб урятувати свою!» – так міркував Ігор, допиваючи третій коньяк.

Він відіслав SMS’ку і нетвердим кроком вийшов на вулицю.

– А тепер хай Льовка сам вирішує. Бо всі ці сюсі-пусі, то добре, але ж хай знає і правду! Хай пояснять йому, що до чого. І чого це я ще мав допомагати та дякувати за визволення тій, що мене туди й запроторила! – бубонів він, рухаючись вулицею до зупинки маршрутки.

Уже на півдорозі додому, заколисаний їздою, Ігор згадав, що його машина залишилася на парковці біля вокзалу. Але сил повертатись по неї вже не було.

«Встану завтра раненько і поїду на вокзал заберу, – думав він, – чи вже після роботи… Правда, грошей наклацає… Спиногризи… Скоро повітря в місті продаватимуть… – думав він, намагаючись не заснути. – Але ж яка… Яке, стерво, яке…»

І раптом його наче обпекло – залита алкоголем свідомість випустила підсвідомість назовні, а та швиденько звела докупи картинки та емоції. І Ігорю відкрилося його «дежа вю».

– Блін! Так звісно ж! То це ж її картина була у списку вкраденого разом із пляшками віскі та махровими рушниками! – мало не скрикнув він. – То що ж це за маячня?! Вона вкрала власну картину?! І сім пляшок віскі?! Крейзі гауз…

На ранок Ігор привів себе в порядок, елегантно одягнувся, як завжди на роботу, і виїхав маршруткою на вокзал. Знав, що одеський потяг уже прибув, і не міг не думати, як там Льовушка із цими жінками, сповненими надто вже протилежних поривів. Він не наважувався телефонувати другові й усе поглядав, чи не пропустив його SMS’ки у відповідь на вчорашнє нічне викриття. Нічого не надходило. Десь у глибині душі він уже шкодував, що відіслав її – Льовка ж бо був такий щасливий… А може, то його доля, та Ольга? Але ця Ліза? Яка гадюка! Обчистила чужу квартиру, підставила його, але ж… Але ж – вона мати, а тут такий форс-мажор… Хоча – він так само мав можливість – мав ключ від усього. І навіть два! Та ж він порядна людина. Грабувати ж не пішов!.. Думки стукотіли в голові Ігоря, а ясності не додавалося.