У роботі та нечастих «виходах у люди» минула Ольчина зима. Якось у вихідний вона заходилася прати свої речі, та чомусь усе збігала їй на пам’ять Роксана. Глянула на календар – виявляється, рівно рік тому зачинила вона за собою двері батьківської хати після ночі сліз та відчаю. Скільки всього трапилося за цей рік, скільки змінилося… І раніше небагато в неї було родинної підтримки в житті, а тепер і зовсім сама залишилася. Десь на Донеччині є батькова рідня, та Олька й адреси їхньої не знала, і за життя батьків не спілкувалися, хіба що згадували інколи, то навіщо вона їм зараз, так само, як і вони їй? Стосовно того, що далі пробиватися в житті доведеться самій, у дівчини сумніву не було. Але знати б, у який бік гребти. Хоча в шістнадцять років не надто про те й замислюєшся.

Інколи виникав у неї щем за батьками, і знову відчуття її були схожі більше на жалість старшого до непутящого молодшого, ніж навпаки. А інколи зітхала Олька і думала: «От би добре зараз поговорити з Роксаною, хоч би по телефону… Спитати, як вона, розповісти про себе, порадитись…» Але колишня вчителька наче у воду впала. Мабуть, добре влаштувалася. Олька щиро бажала, щоб нове життя (аж у іншій країні!) тішило Роксану, бо вважала її вартою найкращих умов та принців. Звісно, шкода, що поїхала так несподівано, але ж могла б і взагалі не з’явитися в тому селі? Чи не так відреагувала би рік тому. От сказала б: «Не видумуй, дівко, давай руку, ходімо відведу тебе додому, насварю батьків, щоб більше не чудили…» І як би тоді склалось Ольчине життя?

Ні, образи на Роксану не було. Її просто бракувало. Як єдиної людини в Ольчиному житті, яка була старшою, мудрішою, але при тому завжди мала час та бажання розмовляти з дівчиною, відповідати на її запитання або розмірковувати разом над нею ж запропонованим, тим пробуджуючи в Ольці здатність і бажання мислити, знаходити відповіді, шукати вихід.

А на початку весни з’явилася в містечку Олександра.

Сон навіть в одиночній камері напівпідвального приміщення в райвідділі міліції сном не назвеш. Тим, хто там хоч раз побував, звуки та запахи запам’ятовуються назавжди, а тим, хто не звідав, пояснювати марно. Але, крім цього, кожна людина має ще й власні переживання в такому місці. Надто, коли вона туди потрапила за таких неймовірних обставин, геть нічим не завинивши.

Ігор крутився з боку на бік на твердій полиці-ліжку з дерев’яною «гіркою» для голови (те «ложе» було чимось подібне на старі вивітрені й висолені лежаки на колишніх радянських пляжах у Криму, але було збите щільніше і міцно прикріплене до підлоги впритул до стіни). У напівсні він дослухався до віддаленого грюкання дверей і приглушених ними п’яних викриків у іншій камері, до гавкання бродячих псів за заґратованим віконцем під стелею, до ревіння машини, що пожирала у дворі вміст сміттєбаків, та до виття автосигналізацій, що реагували на вібрації того сміттєвоза.

Ігорю здавалося, що геть тверезий його мозок таки чимось затуманений. Бо на тверезу голову було немислимо пояснити навіть самому собі події останніх двох днів – малолітню провидицю біля метро, ключ, Льовушчину ідею зі здобуттям адреналіну, ще один так само чарівний ключ, випадковий вибір ними будинку за принципом – щоб і недалеко, і не старий, і з кодовим замком на під’їздах, але без консьєржів… А ще – ті ліфти, котрі одночасно зупинилися в усьому будинку, попутницю, котра ніби увімкнула в ньому програму, що відмітала логіку та роздуми, які зазвичай передують учинкам. Адже він не пацан, що збуджується від перебування в ліфті з жінкою, щоб аж настільки піддатися емоціям! Чи то не емоції були, а якийсь інстинктивний поштовх, та ще й на тлі того куражу-адреналіну в пошуках пригод посеред одноманітного життя?

Спогади та почуття зачіпали мозок, наче якийсь спрут мацав його своїми щупальцями зусібіч, викликаючи різні реакції. Мурашки пробігали по тілу від думки, що через ту пані та її валізу із краденими пляшками (і навіщо, скажіть?!) він може дістати термін ув’язнення, і підуть коту під хвіст його диплом, робота, кар’єрні перспективи, та й особисте життя… Ставало моторошно, і здіймалася хвиля гніву, бо ж попутниця, рятуючи власну шкуру, банально підставила його – але ж як відреагувала в таку мить на його нахабний поцілунок, сволота! І миттю зникали мурашки, і жар спалахував унизу живота, і стискалося тіло від згадки про той поцілунок… А голова починала шукати пояснень і виправдовувати жінку, бо ж неможливо просто так цинічно… За що?! Чому саме він? Бо, мабуть, ідіот самовпевнений, – вирішив, що веде гру! А зась! Кіт потрапив у мишоловку!

Ігор знову крутився з боку на бік, думав про Льовушку – чи зможе друг чимось зарадити? Добре вже, що пробився на побачення та поїсти приніс, але це справи не змінює. Сам він не знав, як викрутитися з цієї халепи і лишень усього зрікався – «Не заходив, не брав, не мав наміру, не моє». А на питання «Чиє ж бо?» відповідав, що спочатку був у ліфті не сам, але далі замовкав, щоб не бовкнути зайвого, бо розумів, що правда, яку він міг розповісти, навряд чи влаштувала б міліцію. Все це лізло в голову вночі, не полишало його і в неділю.

Збігала перша доба перебування у відділку. За цей час його двічі допитував слідчий, а чергові все реготали та перекидалися жартами з приводу поцупленого ним віскі. Здавалося, навіть по-чоловічому співчували – отак по-дурному мужик вляпався!

Десь Ігор чув, що тут його можуть тримати три дні, а для подальшого затримання має бути постанова суду. В іноземних фільмах ув’язнений телефонує своєму адвокатові, той радить йому мовчати, мчить і розрулює ситуацію, залежно від її складності. Але які, в біса, адвокати у наших пересічних громадян? Та ще й у стресовому стані… Та ще й з такою безглуздою преамбулою того, що сталося, хоч ти і не винен?!

«А якщо сказати, що просто їхав до когось у гості, а далі розповісти про попутницю? Сама винна, хай сама і викручується, хоча навряд чи її знайдуть… Але ж потім спитають, до кого саме я збирався зайти суботнього вечора і як відчинив двері під’їзду?! Торба… Повний ідіотизм… Може, Льовушка наважиться поговорити з обікраденим власником? А чому той має йому вірити? Та і як його зустріти? Усядеться на килимку під дверима і чекатиме господаря? Так він і в будинок не потрапить – термін чарівності ключиків вичерпано – дві доби фіть! А я ж навіть не знаю, на якому поверсі та квартира, і яка саме! А може, здибає ту шизонуту провидицю та розпитає, що робити? Ага. Вона дасть новий прогноз на найближчі дві доби, блін! Ну, сам винен – спитав би на місяць, зараз знав би, чи довго сидітиму в буцегарні, дебіл… Пригод йому закортіло! Чистої радості не вистачало!» – так думав і гриз себе Ігор, блукаючи з кутка в куток камери і не знаходячи відповідей, – думки кружляли по колу, але жевріло сподівання, що станеться якесь диво, і ситуація розрулиться сама собою… Раптом подумалося, що коли все закінчиться, чи хотів би він знову побачити ту жінку? І нова хвиля гарячої крові вдарила йому одночасно і в голову, і в пах. Він заплющив очі і, зціпивши зуби, вперся лобом у холодну обшкрябану написами фарбовану стіну.

Ліза цього дня не малювала. Творчість потребує певного настрою, концентрації енергії митця на тому, що він робить – бо ж вкладає душу. Або навпаки – стану розслабленої відокремленості від реальності, коли тобою керує підсвідомість, і ти підкорюєшся їй, навіть не відаючи, що cаме створиш наступним своїм рухом.

Цього весняного дня Ліза не могла ні сконцентруватись, ані відділитися від проблем реального життя. Вона сиділа перед ноутбуком і наче переглядала на його екрані останнє десятиліття свого життя, яке зараз здавалося далеким, мов побачений колись фільм. Іще молодою дівчиною Ліза почала мріяти про власний бізнес, бо чимось була схожа на вольового та рішучого батька, якого в сорок три роки стрімко та несподівано «з’їв» рак. Вона вчила мови в інституті туристично-готельного напряму і вже в студентські роки виїздила на зарубіжні практики. Щоразу, повертаючись додому, розуміла, як неймовірно важко будувати тут своє, не маючи ні солідної підтримки батьків чи чоловіка, ні стартового капіталу.