Кілька секунд Льовушка не рухався. Настала тиша. Потім знову щось зашаруділо. Він повільно озирнувся і з полегкістю видихнув – «віртуальний» ховрах виліз у клітці з халабуди, де зазвичай спав, і топтався по бляшанці з їжею.

– Ну, ти налякав, чортяко… – промовив до тваринки. – Нерви нікудишні…

Уже дорогою додому Льовушка раптом рвучко розвернувся і рушив до відділку міліції. Звісно, не могло бути й мови про друге за добу побачення з Ігорем. Але він вирішив розпитати там у когось про господаря обікраденої квартири, про його реакцію, чи хоча б адресу тієї квартири з’ясувати та піти поговорити з ним, може, таки нормальна людина, зглянеться, зрозуміє… Адже повернуть йому ті пляшки, хіба ж можна людину за таке на зону відправляти, навіть якщо він не повірить, що Ігор непричетний? Чи вже якось відкупатися треба, щоб забрав заяву…

Так міркував собі Льовушка, крокуючи до сірої квадратної стандартної будівлі, коли побачив, що назустріч йому йде лейтенант, який саме і посприяв, щоб друзі могли сьогодні хоч десять хвилин поговорити. Звісно, не лише з гуманістичних міркувань, а й за те спасибі.

– Та що ж ти ніяк не вгамуєшся? Чого вже йти туди під вечір? Ніхто тебе слухати не буде, і нікому, і ніколи, а до друга не пустять, то вже точно. Чи щось новеньке хочеш повідомити? – вже зовсім не по-службовому спитав він.

– Та ні. Новенького немає. Я просто подумав… Ну, ви ж розумієте – ідіотська ситуація. І як можна довести, що людина невинна?

– Ну, як-як? Привести за руку винного! – реготнув лейтенант.

– Де ж його взяти? – зітхнув Льовушка.

– То чого ти йдеш, я не зрозумів? Що хотів?

– Та от подумав… Може, розпитаю про потерпілого, адресу його, та як він реагує… Невже засадить Ігоря за ґрати через якийсь коньяк?!

– Ну, по-перше, не коньяк, а віскі, – осміхнувся міліціонер. – А по-друге, ми б і самі хотіли на нього подивитись, на того любителя іноземного самогону…

– Тобто?

– Так то ж сусідка викликала наряд, бо побачила ледь причинені двері, погукала – нікого, а вона, «бдітєльная», телик дивиться увесь день, кримінальні хроніки полюбляє, то й викликала швиденько. Як бачиш – і не марно. А господаря і вдома не було, і, боюся, в місті немає, бо який дурень у таку погоду в місті сидить? Хіба що ми на службі.

– А не телефонували йому?

– Та «поза зоною», кажуть.

– І що тепер? Квартира відчинена лишилась?

– Та чому ж? Там, на диво, всі замки цілісінькі. Якби злодій трохи сильніше пхнув його бронедвері, то замок би й сам заклацнувся, і сусідка б не помітила. Опергрупа «пальчики» познімала, усе пофоткали, протокол склали, поняті підписали, двері зачинили, стрічкою опечатали ззовні, та й усе.

– Як думаєте, варто з ним поговорити? Може, якось би й так розібралися…

– Та може, і розібралися б, як нормальний чувак, хлопці кажуть, у хаті в нього не бідненько. До речі, наряд сам здивований, що поцупили лише алкоголь, бо там, у принципі, ще було, чим поживитися. Але ми бачили квартири після домушників – геть усе випотрошують, витягують ящики шаф, столів, комодів, витрушують шмаття додолу, меблі від стін відсувають – нишпорять усюди, не сховаєш і голки! А тут не зрушено нічого – лише якийсь дивний сервант-сейф у нього в стіні, кажуть. Теж хитро замикався. То одна полиця була порожня. Хтозна, може, і не стане другові твоєму життя псувати. Спробуй поговорити. Там уже сам зорієнтуєшся, як відкупатись доведеться. Життя зараз важке, грошей зайвих не буває…

– Ага. Дякую. Спробую поговорити. А який номер квартири, не пам’ятаєте?

– Сто двадцять третя. Легкий номер – раз, два, три – я поки протокол складав, запам’ятав. Ну, бувай, ніколи мені тут довго розмовляти. Сім’я, діти… Ми ж теж люди, – вагомо зауважив лейтенант і попрощався.

Льовушка подякував, іще раз кинув оком на сіру будівлю, де вже другу добу «відпочивав» його друг, і рушив до зупинки.

Він вийшов з маршрутки навпроти того злощасного будинку, куди добу тому подалися з Ігорем за пригодами. Готуючи в голові фрази, які мали б переконати постраждалого господаря, Льовушка задумливо пройшов повз зупинку і хотів звернути на стежку, що вела у двір, як його наче струмом ударило: «Вона!»

Він озирнувся й метрах у десяти від себе на лавочці автобусної зупинки побачив худорляву дівчинку-підлітка в блайзері, з-під якого вибивалися русяві кучері. Обіпершись долонями об лавку, вона сиділа, не звертаючи жодної уваги ні на людей, ані на транспорт, і повільно метляла ногами в кросівках.

Льовушка розвернувся. Підійшовши і рішуче ставши навпроти дівчинки, він раптом розгубився. Вона без найменшого хвилювання чи подиву перевела погляд на незнайомця, що загороджував тепер собою проїжджу частину.

У Льовушки застукотіло в голові: «Що казати? Дитина, як дитина. Звичайний собі міський акселерат. Сидить, нікого не чіпає. Звісно, жодних дурних об’яв у руках не тримає. Що ж у неї спитати?! А може, то й зовсім не вона? Хіба мало їх у великому місті, тінейджерів?» І раптом руки його, начебто зовсім незалежно від голови, дістали з нагрудної кишені складений клапоть зім’ятого паперу, розгорнули й показали дівчинці.

– Це ти?

Із витримкою, гідною розвідника, вона подивилась на малюнок, потім у вічі дорослому дядечкові, котрий хвилювався набагато більше за неї, і мовчки, як здалося Льовушці, трохи зухвало посміхнулася. Лишень очима і кутиками рота.

– Ти?!

– Я, – стримано і майже байдуже відповіла дівчинка.

Льовушка хапонув повітря і наче захлинувся ним, не знаючи, що казати далі.

– Та ти… Та… Та ти знаєш…

Дівчинка нахилила голову набік і дивилася, тепер уже серйозно, на дядечка, що намагався її в чомусь звинуватити.

– Мій друг сидить у міліції! Через твої ключі! А може опинитись у в’язниці!

– Мої ключі? – здивовано знизала плечима дівчинка.

– Тобто, ти сказала, що його ключ… Ти ж це сказала?!

– Так. Але ж я не збрехала. Далі ви самі…

Льовушка зніяковів. Дійсно. Адже вона просто сказала, що той Ігорів ключ дві доби відмикатиме будь-які двері. А то вже вони самі – і дублікат зробили, і пригоди собі вигадали… Що ж він, власне, від неї хоче? А! Може, вона знає, що робити далі? Як Ігоря виручити? Дівчинка сиділа і, дивлячись знизу вгору, спостерігала відтінки емоцій на обличчі чоловіка, що стояв навпроти.

– Ти той… Вибач, що наїхав… – знову заговорив Льовушка, змінивши тон. – Просто я геть розгублений. Звісно, ти не винна, що ми затіяли ту дурню… Але ж його загребли через крадіжку в квартирі, куди він навіть не заходив!

– А було б краще, щоб загребли в квартирі, куди б він уже ввійшов? – гмикнувши, спитала дівчинка.

Льовушка завмер. Такого можливого перебігу подій він за останню добу і не уявив. Але ж вони не мали наміру щось виносити, навіть якщо б хтось і погорів. Така була гра. На грані небезпеки. А інакше який адреналін? Але ж… Усе одно щось треба робити.

Його думки перервав голос віщунки:

– Власне, я йому сказала, що з двох ключів один приведе до щастя, другий – навпаки.

– Що?! – остовпів Льовушка. – Ти йому це сказала?!

– Так, – знову знизала плечима дівчинка.

– Прикольненько, – пробуркотів уражений Льовушка. – То мій товариш, виходить, вирішив зіграти в «російську рулетку»?! Тільки мене не попередив…

– Виходить, що так, – зітхнула дівчинка і повозила передком кросівка по піску біля лавочки.

– Що ж тепер робити?

– Не знаю.

– Але ж ти… той, провидиця, чи як?

– Нууу…

– То можеш і мені щось напророчити? – чіпляючись за останню надію, спитав Льовушка.

– Десять гривень! – зухвало глянула йому у вічі дівчинка.

У мужчині-художнику, вихованому мамою, який був до того ж пацифістом, скипіли геть протилежні емоції. Йому раптом захотілося схопити за плечі це дівчисько, що дозволяє собі втручатися в людські долі, і трусити її, поки не скаже, як виправити ситуацію, чи сама не відкрутить події назад (навіть таку гіпотетичну можливість уявляв собі Льовушка при тому, що все одно не дуже вірив у всю цю маячню), та він стримався. Наступна хвиля почуттів штовхала його принижено (хоча, чому принижено, просто по-людськи!) просити допомоги, раз вже вона причетна… Заплутавшись у своїх емоціях, Льовушка потер лоба, знову глянув на дівчинку і раптом перепитав: