– А треба б посидіти на дієті, та й нерви поберегти, але яке там! То не їси до пуття, заощаджуєш кожну копійку, то їси поспіхом, насуху – бутерброди, кава… Та ще плюс алкоголь із клієнтами в клубі, цигарки – ось воно все і робить із нас молодих інвалідів, – скривившись, підбила підсумок вона. – Добре, що дитина у мене вже є, а то й не знаю, які від такого життя у наших дівчат нащадки будуть, і чи будуть узагалі…

А ще інколи Ірина розповідала історії, які довелося їй пережити раніше, в інших країнах, де вона працювала. Ліза дивувалася, скільки ж гіркого досвіду випало на долю цієї молодої гарної жінки, і думала, чи зможе вона колись забути про все це, повернувшись додому назавжди.

Одного разу, коли Кіри не було вдома, Ліза з Іриною пили на кухні каву, поглядали у вікно, то мовчали, то перекидалися кількома фразами, втомлені нічною роботою.

Раптом Ірина заговорила про Кіру, яку знала довше, і несподівано констатувала:

– Треба за Кірюхою приглядати. Дуже вона реактивна, нерви, ніби оголені. То сміх, то сльози, то сум, то істерика. Недобре це. Погані «дзвіночки».

Ліза, трохи здивована, сказала, що нічого такого не помічала, просто думала, що у Кіри характер екстраверта, не приховує вона своїх емоцій. Але Ірина зітхнула, закурила і розповіла невеселу історію зі свого життя.

– У кімнаті нас було шестеро. Я вже добувала там останні дні контракту і збиралася покидати країну, аж якось уночі ми прокинулися від запаху диму. Одна з дівчат палила багаття в центрі кімнати. Вогонь швидко загасили – вилили на нього воду з чайника. Виявилося, у тієї дівчини почалися психічні розлади. Тиха і проста білявка з білоруського села останнім часом часто плакала і скаржилася, що дуже сумує за домом, не знає, як допрацює ще три місяці. Роботою вона «не горіла». Господар був незадоволений, її постійно сварили і штрафували за найдрібніші провини. Тієї ночі дівчата довго не роздумували – винуватиці дали випити півсклянки вина, зв’язали руки, прив’язали до ліжка і лягли спати – усім завтра на роботу… Господар клубу вирішив не відвозити дівчину в лікарню – зайві витрати. І навіщо йому «пляма» на клуб? Її рідним теж нічого не повідомили. Наступної ночі повторилося майже те саме. А потім я поїхала. Згодом опинилася тут.

– А що було з тією дівчиною? – стривожено спитала Ліза.

– Переказували, що три місяці до закінчення контракту вона провела в тій нашій кімнаті постійно прив’язана. Встановлено було графік чергування – хто буде за нею наглядати. Господар «розорився» тільки на снодійне, щоб ночами вона не плакала і не заважала дівчатам відсипатися. На цьому наполягли деякі дівчата ще й тому, що інші запросто могли побити бідну дівчину – «дістала вже, і без неї нудно»…

Ліза, вражена цією історією, вже й сама не могла заснути, все ходила та видивлялась у вікно Кіру. А коли та повернулася, задоволена заробленою копійкою в компанії з одним її прихильником, Ліза надто уважно приглядалася до дівчини та її реакцій. Коли ж Кірюха вляглася спати, Ліза запропонувала Ірині піти прогулятися містом.

Інколи, розбуркавшись та розговорившись після нічної роботи, дівчата вже втрачали бажання спати. Поки чаювали, розмовляли, милися по черзі в душі, а сон уже фіть – і нема. Тож, вирушали вони на ринок, по крамницях, чи просто так прогулятися, подивитись на містечко, на туристів та місцевих жителів, бо ж не лише з нічних гуляк складалося населення тієї країни. Але того разу навіть прогулянка не розвіяла сумних і тривожних думок.

Так би, може, і тривали Лізине життя та заробітки, якби не заїхав до них одного разу дальній родич господаря клубу. Дуже ефектної зовнішності високий чоловік років за тридцять. Цей мачо, розбещений грошима й увагою жінок, з’явився тут не як інші гості, а мабуть, мав якісь справи до шефа. Протягом вечора він із цікавістю приглядався до всього навколо – від новинок інтер’єру до дівчат, чи точніше від дівчат до інших новинок. Лізині колежанки, не надто відволікаючись від своїх постійних гостей, переморгувалися, киваючи одна одній на цього красеня. Невдовзі господар послав до гостя Лізу, як виявилося, на його ж прохання.

Вакцинована вже десятками спілкувань із тутешніми чоловіками Ліза без усілякого переживання, але з показною люб’язністю та увагою, присіла за столик гостя. Звісно, вона також зауважила його ефектну зовнішність, поставу й манери, але це не надто змінювало ставлення Лізи до чоловіків і до виконання її службових обов’язків, проте, на диво, гість розпалився не на жарт.

З’ясувалося, Він був кузеном чи троюрідним братом господаря, жив у сусідньому місті й так само утримував кілька нічних клубів, звісно, собі теж набирав у штат хостес гарних іноземних дівчат, що прагнули заробітків. Він з’являвся три дні поспіль, а потім став приїжджати кілька разів на тиждень, заводив розмови з Лізою, пригощав її, а у неробочий час запрошував прогулятися містом і десь пообідати. Одного разу навіть повіз машиною до рідного містечка, похвалився і домом, і власними клубами, і своїм автопарком з іще двох машин та крутого мотоцикла (що, певне, мало неабияк вразити дівчину, котра приїхала сама заробляти собі на життя).

Попервах його увага видавалася Лізі просто більш екзальтованою, ніж звичайна прихильність решти гостей, потім дівчина дивувалася, чому б це такому багатому красеневі, та ще й власнику нічних клубів, не знайти собі рівню – хіба ж це престижно, всерйоз кружляти біля іноземної хостес? Потім у Лізи виникли підозри, чи не має він на меті просто переманити її для роботи у своєму клубі, потім іще більш тривожні, адже нещодавно пронеслася містечком чутка, що одна землячка вкоротила собі віку, бо заборгувала роботодавцеві велику суму грошей і ніяк не могла ні виїхати додому, ні розрахуватися з ним. Справу зам’яли, тіло відправили на батьківщину, винуватців не знайшли, але серед мігрантів іще довго шепотілися про торгівлю людьми, про сексуальне рабство та про безжальність сутенерів, як місцевих, так і земляків приїжджих дівчат.

Стривожена активним наступом нового знайомого, Ліза поводилася люб’язно, але доволі стримано, що, на біду, розпалювало Його ще більше. Дівчата все частіше брались обговорювати цю тему й у вільний час у клубі, і після роботи. Ліза то відмахувалася, то сердилась, ніяк не маючи наміру ні закохуватися на цій території, ні «дорого продаватись», як жартома радила безпосередня Кіра, котра заробляла і з основної роботи, і з «додаткових послуг», чортихала тих, чиї гроші складала на своє світле майбутнє, заощаджувала, на чому могла, але мріяла, що одного дня «і на її вулиці перекинеться вантажівка з пряниками».

Так минуло ще два місяці. Ліза однозначно негативно відповіла на Його пропозицію руки та серця, бо казку про Попелюшку бачила лише по телевізору, а життя останнім часом поставало набагато прозаїчнішим. Вона все ще бачила власну мету і повільно та вперто рухалася до неї пунктирною траєкторією, де не був промальований красень-іноземець із купою грошей і геть іншими ментальністю, життєвими принципами та звичками.

Проковтнувши її відмову стати дружиною (як і неодноразові відмови іншого плану), Він несподівано зник, і подарований Ним мобільний мовчав у сумочці Лізи понад два тижні. Ні, вона не почувалася ображеною чи покинутою, їй було байдуже, чи майже байдуже. Звісно, у нього власне життя. Мабуть, є і якась жінка, чи то наречена, чи коханка, а та пропозиція була просто жартом… Звісно, кожен може пожартувати з дівчиною, за яку нікому заступитися! Та й ким Він був для неї?! Хіба що гостем трохи іншого ґатунку, ніж решта. Правда, до клубу Він приходив не як клієнт, а виключно побачитися з нею, часто приїздив машиною зі свого містечка просто перед закриттям закладу і віз Лізу кудись вечеряти чи то снідати, хто точно знає, як називається їжа о п’ятій ранку? Робив їй подарунки, а на її заперечення відмахувався і казав: «Це дрібниці, ти варта більшого…» А тепер десь зник. Та, мабуть, воно й на краще.