Він  полегшено зітхнув. Слава Богу, — лише йому  судилося  іспити смертну чашу, лише він один спокутує провину за  те,  що  сталося з  ними на  березі Каяли, бо  він  винен  у всьому. Він!  Бо  то  він  наполіг, щоб  ночувати у полі, біля Каяли!

Скриплять колеса, торохтять вози, бредуть приречені на смерть полоненики, плачуть родовичі хана Кзи, і старий хан, ідучи пішки поряд з возом, плаче  лютими сльозами, готовий разом із сином закопати в землю цілий світ.

А  позаду процесії рогаті сірі  воли, запряжені у  ярма, тягнуть незграбні, але  міцні мажі, на  яких   лежать кам’яні обатаси, що навіки стануть на ханські могили, щоб  стерегти їхній  потойбічний спокій.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

1

На  початку серпня Ігор  отримав від  Святослава Всеволодовича листа. Великий князь київський писав: «Брате, а прийди до мене на  снем, що  відбудеться на  Успіння Богородиці серпня 15-го дня.  Будуть  князі многі з усіх Україн і буде  розмова про  те,  як  нам  захиститися від  Кончака, що набрав силу  велику і  возгордився вельми від  того... А ще прошу прибути з  жоною своєю Євфросинією,  з  дітьми і зятем нашим, а  твоїм шурином — князем Володимиром Ярославичем. Хочу  бачити його, а найпаче княгиня Марія Васильківна...»

Збори були  недовгі. На  цей  час знахар Гук уже залікував князеві коліно — рана загоїлась. Та й сам  Ігор  після страшного  потрясіння на Каялі відійшов, оговтався, відпочив після  важкої, небезпечної втечі  з половецького Тору  до рідної Десни, оглядівся довкола себе, зібрав усі військові сили, які зміг  спорядити за  такий короткий час,  і послав до  Путивля  — стерегти рубежі  Сіверської України. При цьому зрозумів, що  ці сили замалі, що  без  допомоги князів не  зможе в ближчім часі  створити і спорядити всім  необхідним нову дружину, а тому  вельми зрадів запрошенню Святослава — і зразу  ж вирушив у путь.

Князі їхали  кінно, верхи, а Ярославна з дітьми — у великому критому возі, вимощеному ковдрами та подушками. Позаду, трохи  відставши, гарцювали на  конях молоді гридні — невелика князівська охорона, а ще далі — гуркотіла по накатаній дорозі валка з припасами та одягом.

Ігор   їхав  задуманий, аж  посмутнілий.  Володимир  помітив це.

— Неприємно тобі зустрічатися з Святославом та Рюриком, брате?

— І неприємно, і нелегко, — відповів Ігор. — Відчуваю провину... А ще  ж треба  буде на снемі зустрітися з багатьма іншими князями. Що   я  їм  скажу? Військо загинуло, син, брат  та племінник у полоні... Сором який!

Володимир  під’їхав ближче — поклав Ігорю на  плече руку.

— Годі  тобі  думати про  це,  брате!  Хто  йде  на  брань, той мусить бути  готовий до  найгіршого — до  поразки, до  розгрому, до поранення чи й смерті. Тобі  нічим докоряти себе. Ти  вступив у золоте стремено за  обиду  нашого часу  — за покривджений,  посічений половецькими шаблями народ наш, за  землю нашу!   Ти   не  ухилився від  битви, ти  був поранений і мужньо бився, поки була  змога. Триденна битва  з  ворогом, який удвічі,  втричі, а  може, і вдесятеро переважав тебе  силою, засвідчила, що  ти зробив усе,  що  зміг, або  й більше того... Тобі  нема чого  червоніти перед князями.  Не  одному з них  доводилося тікати від половців, бо  то сильний ворог, тож,   думаю, жоден з  них, хіба  що  окрім Святослава київського, не  закине тобі  слова докору... Та  й не  треба  тобі  виправдовуватися перед  ними. Слово про  твій похід  скажу  я!

— Ти?  — Ігор  вражено глянув на  Володимира. — Що  ж ти скажеш?

Володимир усміхнувся.

— У мене є що  сказати. Покладися на  мене. За  ці дні  я вже все обдумав, обмізкував, обміркував. Я розповім, княже, і  про   твій   похід, і  про   героїчну, але  нещасливу для  тебе битву, і про  твою  сміливу втечу, я  закличу князів не  осуджувати тебе  за  поразку, бо  хто  ж не  зазнавав її,  а закличу їх вступити в золоті стремена за обиду  нашого часу,  за рани твої,  Ігорю, за землю Руську!  Так  я скажу...

Ігор  зітхнув, похитав головою.

— Роби, як  знаєш. Я  вірю  тобі:  ти  мудрий чоловік, великий книжник, Володимире...

В  Чернігів  вони  прибули  другого дня   під  вечір. Ярослав   на   радощах  звелів  ударити  в  дзвони,  міцно  обняв Ігоря.

— Брате, соколе ясний, живий! Прилетів! Я такий радий, такий радий!  Слів  не вистачає, щоб  висловити мою  радість! Прошу до терему!

Радість його  справді була  щира — він  заплакав щасливими слізьми, ще  раз  обняв Ігоря і  повів до  хоромів, де стольники і чашники вже  накривали стіл.

Після першої чаші   Ігор, що  сидів   поряд з  Ярославом, торкнувся його  руки.

— Княже, моє  Посем’я залишилося оголене. Заледве нашкріб зброї на  два  стяги і послав до  Путивля. Допоможи! Боюся, що  Кза  або  Кончак виберуть слушну для  себе  годину — і нападуть. А чим  оборонятись?

Ярослав відразу ж запевнив:

— Дорогий брате, безпека твоєї  землі  — це запорука безпеки і землі  Чернігівської. Звичайно ж, я пошлю на Посем’я допомогу — цілий полк пошлю завтра чи позавтрьому. Можеш  не  сумніватися!

Ігор  прояснів.

— Дякую, брате, — обняв Ярослава. — Довіку не  забуду твоєї  братерської допомоги... До  Києва їдемо  разом?

— Та ні,  я поїду  пізніше, щоб  за день  до снему прибути туди,  — відповів князь чернігівський.

— Ну  а  я  переночую у тебе  — і  в  путь.  Хочу  просити Святослава та Рюрика, щоб  і вони допомогли мені  військовою  силою.

Чим ближче під’їжджав Ігор  до Києва, тим  більшу тривогу  відчував, тим  більш тужно нило серце. Розум усвідомлював, що  Святослав запросив до себе  на снем не для  того, щоб  вибатькувати, принизити його  перед князями за  безславний похід, а для  чогось іншого, може, навіть для  того, щоб  спорядити новий спільний похід  проти половців і визволити нещасних полонеників-сіверян,  але  серце чомусь заходилося від  тужного болю, і  на  душі  було  важко, ніби вона передчувала якусь біду.

Був  теплий літній день, із-за Дніпра сяяло надвечірнє сонце,  з  халабуди,  в  якій  їхала   Ярославна  з  дітьми,  долинав веселий дитячий щебіт  і сміх.  То  князь Володимир, їхній   вуйко,  що   їхав   верхи  поряд  з  халабудою, смішив малечу якимись вигадками та  розповідями, на  які  він  був мастак.

Ігор  важко зітхнув — йому  було  не  до  сміху.  Хотів  розважитися  спогляданням  навколишніх  красот  —  зелених борів  Дарниці, переправи через  Дніпро, золотих хрестів Печерського монастиря та  видів  Києва, що  відкрився зорові здалеку, але  ніщо не  змогло зняти з серця все  наростаючу тугу, яка  гнітила його  до самих Золотих воріт. Лише ступивши  в місто, він трохи  заспокоївся або,  сказати правильніше, просто забув  про  свій  внутрішній стан, бо  всю  його  увагу привернули натовпи люду,  гомін вулиць та майданів, гучний і веселий передзвін числених церков, що закликали киян до вечерні.

Від  Софії Ігор  послав двох  гриднів до  Володимирового города, щоб  сповістити князя Святослава про  прибуття гостей.  Це  змусило його  знову захвилюватися — зустріне його сам  Святослав, якщо дома, чи вишле назустріч кого-небудь із  ліпших мужів. Це  означало б  нещо інше, як  неповагу, навіть  образу. Тоді б він одразу  повернув назад і попростував би  до  Славути, де  — він  добре це  знав — його сердечно привітав би  старий учитель-наставник.

Але  трапилось те, чого  він  зовсім не  ждав.  Ще  здалеку, лише проїхавши Софійські ворота, що  вели  з  города Ярослава до  города Володимира  — резиденції великих князів київських, він побачив великий гурт ошатно вбраних людей, а попереду пізнав князів Святослава та Рюрика. Вони поволі йшли від  князівського  білокам’яного терему з  вежею над другим поверхом до Десятинної церкви і зупинилися на майдані, перед Квадригою — четвіркою баских мідних коней, привезених Володимиром Святославичем з Херсонесу.

Не  менш як  за один перестріл Ігор  зупинився, спішився і, знявши шапку, швидко пішов до великих князів.