Ніхто  не зустрічав його. І справді з’явився у Чернігів мов сніг  на голову. В’їздив у ворота злий, лютий. Ну,  начувайся, Ярославе!

І все   ж  Ярослава встигли попередити. Чернігівський князь зустрів старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором і відразу кинувся йому  на  груди.

— Брате  мій,  таке   лихо!   Таке  лихо!   Якби  ти   тільки знав!   —  схлипнув він,  обіймаючи і  цілуючи Святослава в обидві щоки.

— Що  трапилося? Хтось захворів? Помер? — сторопів Святослав, відчуваючи, як щось обірвалося в грудях  і з серця щезли  всі  гіркі  слова, які  він  приготував для  молодшого брата.

— Ні,  ні,  дякувати всім  святим, усі живі  й здорові.

— Так  що  ж тебе  так  схвилювало? Кажи!

— Ігорів полк загинув! А сам  Ігор, поранений, потрапив до Кончака в полон!

— Звідки ти дізнався? — Святослав відчув  раптову слабкість, ніби  ноги підігнулися. — І невже так-таки весь  полк? Це  ж шість, вісім  або  й десять тисяч воїнів!

— Щойно прискочив Біловолод Просович, боярин тюркський, — він  і розповів...

— Веди  мене до нього!  — аж крикнув Святослав.

Обидва князі в супроводі княжичів та Святославових воєвод  зайшли до гридниці. Їм назустріч підвелися чернігівські воєводи та могути[76]. Низько вклонився схудлий, обшарпаний боярин-торк Біловолод Просович, а коли підняв голову, то всі  побачили в  його  запалених, почервонілих очах  сльози.

Святослав зупинився перед ним.

— Біловолоде, розкажи, як  це  було!

Торк з  натугою проковтнув гіркий клубок, що  здавив йому  горло.

— Княже, це  був  з  самого початку нещасливий  похід. Сонячне знамення застерігало князя Ігоря і  всіх  нас   від великої біди,  але  князь Ігор  не  зважив на  нього і повів нас далі — аж на Сюурлій та Каялу. У першій битві  з ордою хана Кзи ми  перемогли, та  другого дня  рано-вранці побачили, що вся сила  половецька оточила нас.  Почалася битва. Відразу був поранений у руку  князь Ігор. Весь  день  і всю  ніч  ми пробивалися до Дінця, але дістатися не змогли. Стріли летіли  на  нас  хмарами спозаранку й до  вечора, коні знесиліли від голоду  й спраги, багато воїнів полягло в тій битві. У неділю  опівдні упали знамена Ігореві...

— Де ж князі?

— Усі в полоні.

— А військо?

— Половина воїв  лягли трупом у степу  понад Каялою та були  поранені, інших похапали половці. Не  знаю, чи  й пощастило кому  втекти з того  побоїща...

— А тобі?

— Коли нас  притисли до озера, многі кинулися вплав до протилежного берега, але  і люди, і коні були  такі  стомлені, такі  спраглі і так  понапивалися води, що  не  могли пливти і всі потопилися. А я та ще кілька моїх  воїв  зуміли перепливти,  заховатися в кущах  і пересидіти там,  поки стемніло...

Святослав важко зітхнув.

— О любі  мої  браття, і синове, і мужі  землі  Руської! Дав би мені  Бог  притомити поганих, та не стримав юності і цим отворив поганим ворота на Руську землю. Воля  Господня да буде в усьому!  Наскільки раніше ремствував я на  Ігоря, настільки нині жаль  мені  Ігоря, брата  мого!..  О,  мої  синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єста  почали ви  Половецьку землю мечами разити, а собі  слави шукати! Безславно ви перемогли,  безславно пролили кров поганську! Ваші  хоробрі серця з  твердого булату   сковані, а  в  звитязі загартовані! Що ж натворили ви  моїй  срібній сивині? — Він  знову заплакав, а заспокоївшись, махнув Біловолоду Просовичу, щоб  вийшов, і,  коли той  причинив за  собою двері, повернувся до  Ярослава: — Брате, збирай боярську думу  — будемо радитися, що  нам  тепер робити.

— Майже всі мої бояри тут, княже, і твої теж,  — відповів Ярослав. — Ти  старший — сідай  на  моє  місце і кажи, що нам  робити, а ми  послухаємо.

— Гаразд. Хай  буде  так.  Зараз не  до  сперечань, — погодився Святослав і  зайняв  чільне місце за  князівським столом. Коли всі  повсідалися довкола, зміцнілим голосом, у якому вже  відчувалася давно вироблена звичка наказувати,  промовив: — Братіє і дружино, замислив я  цього літа великий похід  на  половців — аж  на  Дон. Та  Бог  розсудив інакше. Молоді, нерозумні князі  Ігор   та  Всеволод, утаївшись від  мене, самі  пішли в  степ, щоб   тільки собі  слави зажити, — і зазнали страшної поразки. Такої ще  й  не  бувало  на  Руській землі!  Не  бувало!  Вся  Сіверська земля залишилася оголена, беззахисна. Ігор  та Всеволод відчинили половцям ворота на  Русь!  Не  сьогодні, то  завтра вони будуть  на  Сеймі —  і  потече кров  люду   нашого,  запалають городи та  села...

Він  замовк і задумався. Пригнічені бояри мовчали теж.

— Що  ж нам  робити? — спитав Ярослав тихо.  Він відчував  свою  провину.

— Що  нам  робити? — перепитав Святослав і тут же твердо відповів: — Загородити Полю ворота на  Русь  черленими щитами! Зупинити Кончака, Кзу  та  інших ханів!  Рятувати землю нашу від спустошення, а люд  наш  від загибелі!.. Передусім треба  захистити беззахисне Посем’я!

— І як  же це  зробити? Якими силами?

— А  ось   як... Мої   сини Олег   та  Володимир з  двома полками, що  йдуть  зі  мною, повернуть зараз же  на  Сейм, до  Путивля. З  ними піде  воєвода Тудор, воїн   сміливий  і досвідчений... Зробіть там,  князі, все,  аби  захистити ту землю!  Не   гайте   ні  хвилини! Там   залишилася княгиня  Ярославна з дітьми!..

— Слухаємося, княже, — схилили голови молоді князі.

— Ти,  Ярославе, негайно збирай дружини свої  і стань по Острі!  Жди  з Києва моїх  нарочних. Може бути,  що  половці, охоплені гординею після перемоги над  Ігорем, підуть  не  на Сейм, а  на  Переяслав або  й  на  Київ. Швидше всього на Київ!  Тоді  ми  станемо проти них!

— Добре!  — відгукнувся Ярослав.

— Нині ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турів,  у Пінськ, у Луцьк пошлю гінців, щоб ішли князі, не барячись, на допомогу Києву... І зразу  ж, ще сьогодні, сам  відправлюся до свого стольного града!..  Тепер нема чого  думати про  похід.   Тепер головне — зібрати всі сили Руської землі  на відсіч  Кончакові та його  ордам!.. Ідіть усі і робіть те,  що  велить вам  ваш  обов’язок! Ідіть!

Любава витягла з жлукта ще  гарячі, добре  визолені сорочки та спідниці, повісила на коромисло, підняла на плече і гукнула в розчинені двері  хатини:

— Мамо, я до річки!  Поперу білизну! З хати  долинув материн голос:

— Іди, доню... Та  будь  обережна — не  впади в воду,  бо кладка ще  від батька залишилася — стара  і хистка вже!

Вони вже  звикли одна  одну  називати матір’ю і донею і були  раді,  що  між  ними установилися такі  приязні, родичівські взаємини.

З дверей вибіг  Жданко. У вибілених на сонці полотняних штаненятах, що  трималися на  шлейці, перекинутій через плече, у такій же  сорочці, білявочубий та  синьоокий, він скидався на  тендітного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зі стрілки.

— І я з вами на  річку!  — гукнув з порога і застрибав на одній нозі.

— А бабуся пускає?

— Пускає, пускає! Вона  годує  Настуню, бо та маленька... А я сам  поїв!  Я вже  великий!

Любава усміхнулась і  подумала: як  же  любитиме вона свого Жданка, якщо так  прив’язалася до цієї, по суті,  чужої їй дитини!

— Ну йди! Та не пустуй!  А то впадеш у річку  та втопишся!  Мама Варя плакатиме дуже!  І ми  всі  будемо плакати!

— Я  не  пустуватиму! Я  слухняний! — гукнув зраділий Жданко і вистрибом пустився по  стежині.

Кладка була  справді стара, почорніла, хистка і на два чи три  пальці покривалася  водою. Однак прати на  ній  було зручно.

Поряд з нею  колихався на  хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У  ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб  заганяти рибу  в сіть,  та липовий ковшик  — вичерпувати воду. Відколи Ждан пішов у похід,  стоїть човен без  руху — чекає на  свого господаря.

Склавши в  нього білизну, Любава заходилася прати. Жданко бігав  понад берегом — ловив прудкокрилих метеликів.