Ярославну вразила ця розповідь, на очах у неї виступили сльози. Вона тихо  запитала:

— Ти  так  сильно кохаєш ту дівчину?

— Кохаю, княгине... Хіба  це  вина моя?

— Ні,  я ні в чому  тебе не звинувачую, бо розумію, що це таке  — кохання... Мені здається, що  я зробила б так  само, коли б мій  ладо  потрапив у становище, подібне Любавиному. Вірю, що  й він  рятував би мене, незважаючи ні на що... Я проситиму князя, щоб  він  випустив тебе  з цього жахливого  підземелля...

— І мене, княгине, — простягнув до  Ярославни руки Будило. — Бо  не вчинив я нікому зла:  не вбив, не вкрав, не посягнув на  честь... Усього й  вини моєї, що  до  душі  мені живі  боги  — сонце, вітер, води, ліси, зелені поля, а не мертві,  намальовані людською рукою на  стіні  чи  на  шматку липової дошки... Заступися, княгине, перед князем, і я,  всіма богами клянусь,  слугуватиму тобі  і  твоєму князеві,  довіку буду вірний душею і тілом.

Він  намагався дотягнутися до  княгині, щоб  поцілувати її руку  чи одяг, але не зміг,  бо не пускав важкий заржавілий ланцюг, що  глухо  гримкотів при  кожному його  рухові.

— Хто ж тебе посадив сюди?  — спитала Ярославна. — Чи знає про  тебе  князь Ігор?

— Схопили мене чорноризці з наказу єпископа, кинули до  порубу і припнули на  цеп  з відома тисяцького, а князь Ігор, я думаю, і не  відає  про  те...

— І за тебе,  чоловіче, замовлю слово.

— Не  треба, княгине, — раптом виступив на  середину порубу князь Ігор. — Я все  чув...

— Тим  краще, ладоньку... То  ти  випустиш цих  людей? Щоб не боліло моє  серце від думки, що  за кілька кроків від мене, під  помостом моєї   хоромини, зазнають тяжких мук оці безвинні, — сказала Ярославна, не виявляючи здивування  з того,  що  князь підслухав їхню  розмову.

— В ім’я  богів  наших, нинішніх і колишніх...

— Цього старого, Будила, я  відпущу зразу, — відповів князь, окидаючи поглядом кістляву, розкошлачену постать смерда. — Я  справді нічого про  нього не  знав  і вилаю Рагуїла  за самоправство... А Ждана посадив я,  і посадив не  за те,  що  він  порятував кохану від  смерті, а за  довгого язика, за  те,  що  залишив військо, не  попередивши про  це  князя, що  обмовив мене перед Святославом...

Жданові хотілося крикнути, що не обмовляв він,  що розповів Святославові тільки про  те,  що  сам  бачив на  власні очі,  але  під  застережливим поглядом княгині зціпив зуби  і не  промовив жодного слова.

Ярославна ж  пригорнулася до  Ігоря і  тихо, довірливо, мов  розповідала якусь таємницю, зашепотіла:

— Княже, я не  вбачаю у вчинках твого  конюшого зради чи  якогось лихого наміру супроти тебе.  Врешті, мав  же  він якось пояснити Святославові, коли, де і ким  була  поранена Любава. Та  й справді: тайна — не  втайна! Про Глібів  чутка і так  миттю рознеслася по  всіх  князівствах — як  Ігор  покарав  Володимира. І покарав справедливо — за  те,  що  той перший напав на твої землі.  І якщо Святослав справедливий, то  мусить обвинуватити передусім Володимира... Тож  при чому  тут конюший твій?  Яка  його  провина? Що  поїхав, не попередивши тебе?  Що  розповів Святославові про  Глібів? Але подумай: хіба,  коли б я була  поранена, ти не мчав  би зі мною, нікого не  спитавшись, туди,  де  мене могли б порятувати? Чи  вигадував бозна-що про  місце та обставини мого поранення? Ні,  мабуть, і ти,  ладоньку мій,  вчинив би  так, як  і твій  конюший... Тож  відпусти його!  Заради справедливості!  Заради сироти Любави та  її кохання з цим  хлопцем! Прошу тебе,  ладоньку мій!

Вона дивилася на  князя знизу вгору, і в  її  ясних очах, освітлених  скупим  промінчиком  світла,  що   пробивалося в  похмуре підземелля  крізь  вузьке  віконечко,  блищали сльози.

У твердому, суворому Ігоревому обличчі щось здригнулося, воно пом’якшало, розпогодилося, стало аж ніби  вродливішим, добрішим...

— Хіба можна тобі відмовити, Ярославно? Ти маєш добре  серце, спроможне не  тільки відчиняти вутлі  дверцята цього порубу, а й  пробити мури  кам’яниць,  розтопити лід зачерствілих у боях  та походах князівських сердець... Я відпускаю їх обох!  Нехай ідуть!..  І будь  спокійна: віднині цей поруб пустуватиме, щоб  ти  не  тривожила себе  думкою, що поблизу твоєї  хоромини страждають люди... Для  злочинців я знайду інше місце!  — І він  гукнув до гриднів: — Розкуйте цих  людей!   Віднині вони вільні і  можуть іти  куди  хочуть! А цьому отрокові віддайте його  коня і зброю...

Жданове серце забухкало, задвигтіло, мало  не вирвалося з грудей. Він  вільний! Ще  сьогодні, не  гаючись ні хвилини, він вирушить до Києва, де на нього жде Любава! Яке  щастя! Яка  радість!  Дихнути повітрям свободи, глянути на  золоте коло сонця, на  зелені руна  полів, на  голубе  небо, на  світлі води  рік та озер, сісти  на коня і помчати вітром навперейми куди  хочеш — хіба це не найбільше щастя? Його не оцінить тільки той,  хто  не  сидів  на  цепу  в сирій темній ямі,  хто  не скнів від  думки, що  навіки похований у ній, хто  втратив останню надію...

Йому на  радощах хотілося цілувати княгині руки, він ладен був простити князеві його  несправедливість, але з пересохлого горла виривалися лише два  слова:

— Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую,  княже!..

Зате  Будило висловив свої  почуття щиріше. Він  дотягнувся до Ігоревої руки  і, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князівський рукав, прорік:

— Княже, соколе наш  придеснянський! Щоб твоїй  княгині, нашій рятівниці, жура  не затьмарила ясного чола, щоб її очі  не  пойнялися гіркими сльозами, я в скрутну хвилину своїми грудьми заступлю тебе!  Я  прикличу всіх  моїх  богів на  допомогу, всіх  моїх  пращурів і прапращурів, щоб  виручили тебе  з біди  великої у годину смертельну, люту! Тільки поклич, княже, сонце наше ясне!  Тільки гукни!

Він  раптом випростався, мало не  досягнувши головою стелі, високий, дужий, кудлатий, щасливими очима крізь сльози поглянув на Ярославну, що  з неприхованим подивом слухала  його  проникливі слова, сильно рвонув ланцюг, аж  він забряжчав, задзвонив, загув, і крикнув радісно до гриднів:

— Та швидше ж збивайте, хлопці, з мене ці залізяки, хай би були  щезли, бо нетерпеливиться мені  вийти з цієї  ями  та вклонитися і Ярилові, і Стрибогові, і полям, і лісам, і кущам, і всьому світові щирокому!.. Швидше збивайте, щоб  не вмер я від радості великої у цій  ямі!..

І він  знову так  сильно рвонув за ланцюг, що  той  громом відлунився під  вологою стелею затхлого підземелля...

До  Києва Ждан прибув дуже  вчасно: наступного ранку Самуїл з валкою вирушав у Половецьку землю.

— Ждане, тебе сам Бог  посилає мені! — вигукнув купець, розставляючи руки  для  обіймів. — Де ти пропадав? Нам же в дорогу  пора!  Та й Любава побивається за тобою... Ходімо хутчій  до  неї!  Бо  змучилася дівчина зовсім. Як  ти  поїхав, заслабла, так  що  ледве  відхаючили гуртом, а тепер за тобою сохне... І чим  ти  її  причарував? Здається, звичайний собі парубок...

Почувши про  тяжку хворобу Любави, Ждан заспішив.

— Ходімо швидше, дядьку Самуїле! Ходімо!

Боярин Славута зрадів хлопцеві, як рідному. Ці двоє  молодят останнім часом повільно, але  міцно ввійшли в  його серце і зайняли в ньому досить помітне місце.

Він  відчинив двері  до  Любавиної хоромини, пропустив Ждана вперед.

Любава сиділа біля  вікна і вишивала. Та  як  вона змінилася!  Змарніла, схудла, під  очима — темні тіні,  плечі  загострилися, а тонкі кисті рук проти яскравого весняного сонця  аж світилися.

— Любаво! — гукнув Ждан з порога.

— Жданку!

Дівчина схопилася зі  стільчика і  захиталася. Ноги ще погано слухалися її. Ждан підтримав, посадив на ліжко, сам сів  поряд і теплою рукою пригладив дівочі  коси.

Дивився на  неї  з  любов’ю і  жалістю, відчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в світі  істоту, без якої  і світ білий був би  йому  не  милий.