Він  знову повернувся до гінців:

— Князі уже  виступили?

— Коли ми  від’їздили, то вже  збиралися. Вони мали перейти Дніпро і ждати в Ольжичах Ярослава Чернігівського, а потім рушити до  Лохвиці на  Сулі.  По  дорозі до  них  мав приєднатися переяславський полк...

— Отже, нам  теж  іти до Лохвиці... Ти  готовий, Всеволоде?  — запитав Ігор  могутнього з виду  чорнявого мужа, що сидів  по  праву  руку  від  нього і спокійно, ніби  мова  йшла про  якісь дрібні буденні діла,  обгризав гусяче стегно.

Це   був   Ігорів  молодший  брат,  князь  Всеволод Трубецький.

— Мої  кмети[24]   завжди готові. Два  дні  на  збори — і  ми в путі,   — відповів Всеволод. — Я  з  радістю розімну своїх коней та й сам  погуляю в степу.

— А  ти,  Святославе, княже Рильський? — повернувся Ігор  до молодика у червоному корзні.

Той  розпростав вузькі юнацькі плечі, гордо  випростався. На   його  жовтуватому обличчі  пробився  ледь   помітний рум’янець, а трохи  розкосі очі  блиснули молодецтвом.

— Я теж готовий, стрию. Сьогодні ж помчу до Рильська! А за  два  дні  виступлю до  Путивля, де  зустрінуся з  тобою і стриєм Всеволодом.

— Ну,  от про  все  і домовилися!

Тут  підвівся отрок, що  сидів  непорушно по  праву  руку князя  Всеволода. Було йому літ  чотирнадцять, але  темні брови і  густий темно-русий  чуб,  зачесаний назад, робили його  трохи  старшим на  вигляд.

— Княже, — промовив він деренчливим голосом, що вже втратив дитячу дзвінкість і  почав ламатися, — а  мені ти дозволиш піти  в похід?

Ігор  пильно глянув на підлітка, і в його  очах  спалахнула ніжність. Це  був його  син, первісток, і любив він  його  більше,  ніж  інших дітей.

— Володимире, я  радий за  тебе.  Ти  справжній Ольгович!  — з  гордістю промовив князь,  милуючись сином. — Мені приємно, що  в тобі  живе  ратний дух наших предків. Безперечно, ти  підеш зі  мною! Бо  вже  час  починати!  Але підеш уже не простим воєм, а князем, на чолі  путивльських стягів, бо віднині Путивль належить тобі!

— Отче, який я  радий!   — вигукнув княжич  захоплено і,  підбігши  до  князя,  поцілував його   в  плече.  —  Я  сьогодні   ж  вирушаю до  Путивля! Я  зберу   свій   полк!   Я  приготую   все,   щоб   достойно  зустріти князів  у  себе   в  Путивлі!

Потім наперед виступив Ждан і простягнув Ігорю свій сувій.

Ігор  почав, як  і перший лист, читати вголос. Святослав Київський  розповів про   втечу   юнака з  половецького полону,  про   зустріч  з  Кончаком  і  Самуїлом.  А  наприкінці радив Ігореві взяти Ждана на  князівську службу, «понеже отрок міцний, сміливий і розумний вельми і буде  князеві не  тягарем, а  радістю, і понеже боярин  Славута теж  просить   за  сіє».

Ігор  з цікавістю оглянув добре  скроєну постать отрока, так  розхваленого Святославом.

— Ти  севрюк?

— Севрюк. Я з Путивльської волості, княже. Над  Сеймом було  колись сільце Вербівка, якщо знаєш...

— Чому  було?

— Половці дотла  його  спалили.

— Воно й зараз є...  Правда, в ньому кілька хат усього... Але є!

— То,  може, і з мого  роду  хто  залишився? — скрикнув Ждан. — Ото  була  б радість!

— Коли-небудь дізнаєшся... А зараз ти хочеш, я так  зрозумів, поступити до  мене на  службу. І за  тебе  клопочуть князь Святослав та боярин Славута... Що  ж ти вмієш?

— Руки й  голову маю   — то  й  умію  немало... Чого не вмію  — навчуся!

— Ось ти який! А все ж... Коней доглядати вмієш? З лука стріляти? Мечем та списом орудувати?

— Біля коней я  змалечку... А в  Половеччині три  роки доглядав з батьком табуни Секен-бея... Вмію  і мечем рубнути,  і списа метнути!

— А ще  що?

— Читати вмію  і писати...

— Навіть так! Та ти просто знахідка для  мене!  Ви чуєте? Він навіть читати й писати вміє! А по-половецькому гомоніти навчився?

— Був  час  і для  цього, княже... Який біс  хотів  би,  так біда  навчила!

— Гм...  Ти  з простих смердів?

— З простих, княже.

— А хочеш із грязі  та в князі?

— Ні,  я цього не  хотів,  коли добирався на  рідну  землю. Це  вже  князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута...  Чув  про  Славуту, княже?

— Ще   б  пак!  Це  ж  мій  учитель... Він  навчав багатьох Ольговичів!.. Ким же ти хочеш бути?

— Ким накажеш, княже... Після Половеччини ніяка робота  не  страшна — був  би  кусень хліба  та  куток теплий...

Ігор  замислено  затарабанив  пальцями  по   столу    — щось міркував. Однак було  видно, що  хлопець йому   подобається.

— То  кажеш — любиш коней і вмієш доглядати їх?

— Люблю, княже, і вмію.

— Тоді  я беру  тебе... Мені якраз потрібен конюший, бо старий упокоївся.

— Дякую, княже. Старатимуся.

— Але  не  думай, що  тобі  в мене буде  солодко. Муситимеш  супроводжувати мене в  усіх  походах, у битвах!  Якщо боїшся, то ще  є час  передумати і відмовитися.

— Я  залишаюся у тебе,  княже, — твердо сказав Ждан.

— От і гаразд, — завершив розмову Ігор  і повернувся до широкоплечого, з окладистою бородою чоловіка, що  сидів віддалеки разом з Янем: — Рагуїле, покажи новому конюшому стайні, коней, конюхів, потурбуйся про  житло та одяг і дай  притулок гінцям князя Святослава!..

— Слухаюся, княже, — статечно вклонився, підводячись, Рагуїл. — Зараз ми  з Янем все  зробимо!

У полі, біля  Ольжич, на лівому березі Дніпра, розкинувся військовий стан. Третій день  безперервно горіли у снігах багаття, вої варили куліш з яловичиною, сушили онучі  біля вогню, самі  грілися, бо  в  наметах, що  гулко   лопотіли під вітром, ходив  мороз.

Довкола наметів у два  ряди поставлені сани — голоблями  в  поле   на  випадок несподіваного нападу. На  санях — зброя, кольчуги, щити, сухарі, крупи, солонина, заморожене м’ясо, овес... Довкола не вгаває тисячоголосий людський гомін та кінське іржання.

А вої  все  прибувають і прибувають.

Великі князі Святослав і Рюрик ждуть  з Чернігова князя Ярослава з дружиною. Святославові не терпілося побачитися  з  братом — виїздив назустріч у поле, за  Ольжичі. Той прибув лише надвечір. Без  війська, з невеликою дружиною для  охорони.

Святослав глянув — потемнів на лиці.  Невже і цього разу любий братик приготував якусь каверзу? Це  вже не вперше.

Як  тільки посів після нього чернігівський стіл,  так  і  став гнути  по-своєму — сторонитися старшого брата, заводити дружбу  з Ігорем та Всеволодом, відокремлюватися від Києва,  ухилятися від спільних походів на  половців, загравати з ними і навіть укладати якісь там  угоди... Хотілося Святославу  сказати різке слово, але  стримався,  тільки подумав:

«Ох,  брате, брате!  Невже заздриш мені? Невже і  тебе, як інших, спокушає великокнязівський стіл?  Дурний єси!  Не зазнав ти гіркоти мого  становища — бути  великим князем і мало   що  могти!  Сидіти на  золотому столі  київському, що належав колись великим князям Святославу, Володимиру, Ярославу, Володимиру Мономаху, і відчувати себе другорядним  князем землі  Руської! Бо хіба ж зрівняєшся по кількості воїв  та по  багатству з Ярославом Галицьким чи  особливо з Всеволодом, князем Володимиро-Суздальським? Тільки й слави, що  князь великий Київський. Який душевний біль, яка  гризота в серці!.. Ох, брате, брате!  Ось і тепер явився без війська. Знову мудруватимеш, хитруватимеш, викручуватимешся. Ти  завжди такий — з  самого  малечку! Хитрунчик! Мазунчик мамин!»

Хотів  відразу запитати, що  трапилося, хотів  різке слово мовити, але промовчав. Любив молодшого — на цілих  п’ятнадцять літ! — брата, любив у ньому своє  дитинство, свою молодість. Глянув у його  хитруваті карі  очі — мовчки обняв, поцілував у шорсткі, покриті інеєм вуса  і повів до натоплених  князівських покоїв.

А там  уже  заждалися: великий князь Рюрик, сини Святославові — Всеволод Чермний та Олег, торчеські хани  Кунтувдей  та Кулдюр, що  зі своїми чорними клобуками сиділи по Росі  та Стугні і за це служили збройно київським князям, воєвода Андрій та воєвода Роман Нездилович, боярин Славута,  старий воєвода Тудор.