Святослав  проїздив  уздовж війська,  зупинявся  перед кожним стягом і дякував за ратний труд,  за перемогу:

— Дякую, сини мої, дякую вам, соколи! Велика сила половецька, та ви  її підсікли об’єднаними зусиллями багатьох  князівств наших. Ще  один такий удар,  і я певен — залишать нас кочовики в спокої, не посміють нападати на нас, розоряти і плюндрувати землю нашу, наші окраїни! Честь вам,  хоробрі вої,  а князям — слава!  Вічна пам’ять тим, хто поліг  нині в полі  чужинському за рідну  землю!

Перед полком переяславців Святослав зупинився, зійшов з коня, обняв князя Володимира і тричі  поцілував.

— Дякую, княже, витязю хоробрий! У сьогоднішній перемозі нашій твоїх  трудів  ратних найбільше! Честь тобі  велика і слава  довічна, Володимире Глібовичу!

Володимир спалахнув радістю. В очах забриніли щасливі сльози. Привселюдна похвала завжди окрилює, піддає духу, а  особливо, коли ця  похвала мовлена великим князем,  за плечима у  якого не  тільки шість десятків літ,  а  й  багато військових звитяг, коли вона мовлена не  просто так,   для красного слівця, не  десь  на  пиру, а на  бранному полі, коли ще  не  охололи трупи повержених на  землю ворогів...

Володимир схилив голову, мовчав і тихо  усміхався. А за його  плечима гриміла тисячоголоса яса:

— Слава князеві Володимиру! Слава-а!

Тим  часом в Новгороді-Сіверському події  розгорнулися по-іншому.

Коли гонець привіз листа, в якому Святослав запрошував сіверських князів  узяти участь у поході, Ігор   закликав  до себе  на раду брата  Всеволода, племінника Святослава і сина Володимира. Ті прибули не  гаючись.

— Братіє, що  будемо робити? Великі князі Святослав та Рюрик збирають похід  на  подніпровських половців. Закликають і нас...

— А що  робити — іти! — не  довго  думаючи, рішуче відповів Всеволод і поклав, стверджуючи вагу своїх  слів,  важкі кулаки на  стіл.

— Ну,  це  ще  треба  подумати, — відповів на  його  слова Ігор. — Чи  варто нам  кидати свою  землю без  охорони і забиватися на  край світу  — аж  до Дніпра? А якщо наскочать донські половці? Тоді  хто порятує наших жон, дітей, ратаїв, люд  простий?

— Справді, треба  подумати, — сказав розважливо Святослав Рильський, пильно дивлячись на  дядьків своїх  сумними карими очима. — А Ярослав Чернігівський? Він  іде?

— Ні, — Ігор усміхнувся. — Гонець сповістив, що  князь занедужав. Але  я  думаю, це  тільки про  людське око.  А насправді Ярослав думає  так, як і я. Хто захистить наші князівства, якщо Кза  або  Кончак у цей  час  нападуть на  наших?

— То  що  ж нам  робити? — спитав Всеволод. — Незручно  відсиджуватися в затишку, коли інші  воюватимуть.

— А ми  й не сидітимемо. Ми  теж  підемо в похід.  Тільки не  до Орелі та Самари, а за Ворсклу...

— Моя дружина готова до походу!  — перший відгукнувся  Святослав.

— Моя теж! — продзвенів голос юного Володимира Ігоревича, князя путивльського, якому наприкінці року  мало виповнитися чотирнадцять літ.  — П’ять стягів  ждуть  твого слова, княже!

Ігор  поглядом приголубив сина.

Мужніє Володимир! Набирається сил і військового вміння! І так  схожий на матір  — княгиню Ярославну. Голубі  очі під  крутим чолом, по-дитячому ніжні, пухкі  губи,  прямий ніс  з ледь  помітною горбинкою, русявий чуб...  Тільки голос почав ламатися, але  і в ньому вчувається музика Ярославниної галичанської вимови.

— Славно, княже! — похвалив його  батько. — Тоді,  якщо князь Всеволод не  проти, і виступимо не  гаючись.

— Я не  проти, — сказав Всеволод.

Домовилися дружину брати невелику: Ігор  — тисячу вояків, інші  князі — по  півтисячі. Йти всім  без  обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарів  і солонини лише на  десять днів.  Це  дасть  змогу  швидше досягти рубежів Половецької землі, завдати несподіваного удару  і так  же  швидко повернутися назад...

За  річкою Мерлом, притокою Ворскли, починалася ніким не  заселена нічийна  земля. Буйні трави, бур’яни та ковила котили по  неозорій рівнині зелено-сріблясті хвилі.

Золоте сонце, встаючи щоранку на сході,  вітало Ігореве військо ласкавою усмішкою і верстало по  небу  далі  свою  одвічну  путь.  В розпеченому повітрі стояв густий дух чебрецю та  полину, бентежив серця воїв  близькою небезпекою, що чигала на  них  за синім небокраєм.

Ігор  з братією та воєводами їхав попереду, не спускаючи з ока  сторожу, яка  ледь  мріла вдалині. Спека зморила всіх, розмовляти не  хотілося. Кожен був  заглиблений у власні думки та спомини.

Хід  їхніх  думок був  перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.

Ігор  зупинив військо.

Назустріч мчав  гонець, кричав здалеку:

— Княже, княже! Половці!

— Скільки їх?

— Чотири або  п’ять  стягів  — не  більше. Ідуть  нам  насупроти.

— Без  веж,  без  жон  і дітей?

— Самі вої,  княже. І всі  добре  озброєні.

— Гм,  сам  Бог  посилає їх  нам  в  руки, — тихо, сам  до себе, промовив Ігор,  а  потім запитав: —  Вони вас  помітили?

— Ні,  не  помітили. Ідуть  долиною. Ігор  переглянувся з князями.

— Що  робитимемо, братіє? Нападемо?

— А якщо це тільки чоловий полк, а за ним  ціла  орда?  — висловив сумнів обережний Святослав.

— Ну й що?  — вигукнув Всеволод. У нього від передчуття близького бою  вже  почали роздуватися ніздрі. — Оточимо!  Блискавично ударимо, знищимо і,  поки надійде орда, швидко  відступимо! Така   щаслива нагода — знищити або захопити в полон півтисячі половців — трапляється не  щодня!  До  бою, братіє!  До  бою!

Всі  пристали до  його  думки. Ігор  тут же  розпорядився:

— Я  б’ю  в лоб.  Князі Святослав і Володимир обходять ліве  крило супротивника, Всеволод — праве. Якщо ворог вчинить спротив — висікти до  ноги!  Якщо ні  — полонити всіх! А потягнемо, братіє!

Готувалися недовго. За  кілька хвилин дружини розділилися і пішли кожна своєю дорогою.

Ігоря, як  завжди, супроводили Рагуїл  та  Янь  із  сотнею відбірних гриднів. Рагуїл  нічим не  виділявся з-поміж воїв, хіба  що  огрядністю. На  ньому були  звичайні, без  прикрас, гриднівські шолом та лати, на лівій  руці — окований бляхою дерев’яний щит, у  правій — меч, сідло і  чапрак теж  без прикрас, і кінь  під ним був не кращий, ніж  у його  воїв.  Зате Янь  хизувався посрібленим шоломом і  острогами, новою кольчугою, що  не  встигла потемніти, багатим сідлом і ще багатшою вуздечкою, що  ряхтіла бронзою та сріблом. Баский  кінь  міг би  позмагатися по  красі та прудкості з князівськими кіньми.

Він  перший домчав до  сторожі і  з-за кущів глянув на долину, де поволі, зовсім не  підозрюючи лиха, наближався половецький загін. Попереду, судячи по одягу, похитувався на  коні хан.

Янь  подав знак, і князь, зупинивши дружину, під’їхав на край горба. Спішившись, прикрився гілкою і довго  дивився вниз.

— Ідуть  безпечно, — промовив стиха. — І їдуть  не  на прогулянку, а на  баранжу[37]. І прямісінько до Путивля... Гадають, кляті, що  ніхто  не  стереже Сіверську Україну, а ми тут мокрим рядном і накриємо їх!

— Ех,  і  вдаримо зараз!  Аж  пір’я   полетить! — пристукнув  кулаком по  луці  сідла  Янь.   — Дозволь, княже,  взяти молодшу  дружину  та  потішити  серце!   Бо   так   рука   свербить!

І він  стиснув правицею руків’я меча. Ігор  заперечливо похитав пальцем.

— Нападемо всією  дружиною. Та з усіх боків, разом, щоб жоден не  вислизнув! Їдь  до  батька, скажи — хай  ставить військо в бойовий ряд  і жде  мого  знаку!

Янь  поскакав. А Ігор  озирнув далину — чи не видно там орди? Він  знав, що  самої орди, якщо вона далеко, не  побачити, зате  можна помітити куряву, збиту  тисячами кінських копит, а ще швидше — зграю  чорного гайвороння у голубому літньому небі.

Однак  ні   орди,  ні   куряви,  ні   гайвороння  не   видно. Що  ж  — це  на  краще! Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам  веде  своє  військо в пастку!