Вже в першому рядку поеми ми натикаємося на кличний відмінок іменників — «братіє», а далі все частіше — Ігорю, княже, земле, соловію, яр-туре Всеволоде, Рюриче, Давиде, Ярославе, Романе, Мстиславе, вітре, Дніпре та ін.
А хіба не так, не такими словами, як у XII ст., наші жінкивдови під час війни голосили за своїми загиблими чоловіками?
Вслухаймося:
І вже зовсім на сучасний лад звучать рядки:
Або:
Ці та багато інших прикладів наочно свідчать, що «Слово» випливло, як човен з моря, із праукраїнської мовної стихії, що ця стихія сформувалася не в ХIV—ХV ст.ст., як дехто твердить, а значно раніше, в доісторичні часи. Володимир Галицький, як і всі літописці того часу, користувався тодішньою літературною мовою, створеною на основі церковнослов’янської, але, проголошуючи свою промову експромтом, мимоволі вжив елементи живої розмовної мови, і вони, як уже давно помічено дослідниками, просто вражаюче схожі на сучасну розмовну українську мову. Це свідчить про безперервний її розвиток від давнини і до сьогодні.
Отже, зробимо підсумок:
1. Л.Є. Махновець на основі конкретних історичних, географічних та лінгвістичних фактів беззаперечно довів, що автором «Слова» був князь Володимир Галицький.
2. На основі конкретних фактів довів також, що воно було створене 15 серпня 1185 року в Києві; не написане заздалегідь як художній твір, а проголошене експромтом як політична промова на захист Руської землі та нещасливого, хоч і героїчного походу Ігоря Святославича на половців.
3. Як визначити жанр «Слова»? Сам автор спочатку називає його повістю, згодом — піснею. Ми звикли вважати його поемою.
Мабуть, усі ці дефініції мають право на існування.
Л. Махновець вважав, що «Слово» — це високохудожня експресивна промова князя Володимира Галицького, виголошена на князівському снемі 15 серпня 1185 року і тоді ж записана писцем великого князя Святослава Всеволодовича. Головна її мета — возвеличити і виправдати князя Ігоря, котрий своїм необачним сепаратним походом, що закінчився тотальною поразкою сіверян, відкрив половцям шлях на рідну землю, і, головне, закликати князів до єднання перед ворожою навалою.
Та річ не у визначенні жанру твору, а в тому, що ця промова дійшла до нас через віки і стала сприйматися нами, як коштовна перлина, як золота сторінка нашої стародавньої літератури.
Майже двісті років «Слово» ховало в собі свого геніального автора, і ніякі зусилля багатьох учених, письменників та аматорів не могли розкрити цієї таємниці. Лише Леонідові Махновцю, завдяки його глибоким знанням та новому методові пошуків анонімного автора, пощастило розв’язати цю надзвичайно складну проблему.
Справедливості ради слід сказати, що його праця, як він сам зазначає, опиралася на подвижницьку наукову діяльність сотень попередніх учених, які протягом двох століть невтомно вивчали
«Слово», коментували його, розшифрували більшість «темних» місць у ньому та висунули ряд гіпотез щодо автора твору. Багато хто вважав, що автором був галичанин, але ніхто імені його не назвав. Лише відомий український поет та історичний романіст Богдан Лепкий прямо назвав ім’я князя Володимира Галицького як автора «Слова». Однак це не принижує блискучого наукового та творчого подвигу Л.Є. Махновця, який міг і не знати про здогад Лепкого, бо творчість цього письменника до останніх років у нас замовчувалась.
Віднині ми повинні рішуче, без найменшого сумніву, ставити ім’я князя Володимира Галицького на титульних сторінках усіх наступних видань цього безсмертного твору — «Слова о полку Ігоревім»!
ПРИМІТКИ
Полк — це слово в різні часи мало різне значення: плем’я, народ, похід, військова частина. Я вважаю, що в авторській традиційній назві поеми його не слід перекладати.
Ян Вишатич — за двісті років друкованого існування «Слова» ми звикли до штучного імені Боян. Насправді такого співця не було. Він виник унаслідок помилки перших перекладачів та видавців твору. Цю помилку виправив наприкінці 1995 року відомий літературознавець, професор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка Василь Васильович Яременко, оприлюднивши свою гіпотезу, що тепер сприймається як аксіома, по Українському радіо. Ось що він сказав при цьому: «Я задумався, чому наші літописи іноді зафіксовували імена людей маловідомих або й зовсім невідомих, а про такого знаменитого барда, яким був Боян, ніде немає жодного слова. А чи не ховається в імені Бояна інша людина?» І він по-новому розбив стародавній текст, що колись писався всуціль — «боянбобратіє». Але тепер учений покористувався словниковим складом української мови, а не російської, як це зробив Мусін-Пушкін зі своїми консультантами. І в нього вийшло щось зовсім інше: «Бо Ян-бо, братіє...» тут перше «бо» — сполучник підрядності, а друге «бо» — частка, що ставиться після слів, яким надає певного смислового відтінку. У «Слові» ця частка зустрічається майже на кожній сторінці... Отже, не Боян, а Ян! А це дуже поширене в той час ім’я. Зокрема так називався відомий київський боярин Ян Вишатич, що був воєводою Ярослава Мудрого та його синів і другом літописця Нестора. Нестор зазначає, що з його слів він записав багато історичних фактів, що був він високоморальною та смисленою, тобто освіченою, талановитою людиною, прожив на світі 90 літ, помер у 1108 році і похований у Києво-Печерській лаврі з великими почестями. Отже, не вигаданий Боян, а реальний київський боярин Ян був воєводою та співцем «давніх» князів, автором «ратних повістей» та героїчних пісень, що переказувалися й співалися його далекими нащадками протягом багатьох десятиліть.
Редедя — князь касогів, що жили на Північному Кавказі. Поєдинок між Редедею та братом Ярослава Мудрого Мстиславом відбувся в 1022 році. Переміг Мстислав.
Руська земля — первісно це Київська земля. Згодом — уся імперія Рюриковичів. Латинізована назва «Росія» була введена Петром Першим, коли у 1721 році ним була створена Російська імперія замість Великого князівства Московського, мешканців якого сусіди називали по-різному: мошковами (татари), москалями (поляки, українці), московитами (західні європейці).
Троян — не до кінця прояснене ім’я. У «Слові» воно згадується чотири рази (стежка Троянова, земля Троянова, віки Троянові, на сьомому віці Трояновім). Учені вважають, що йдеться про римського імператора Траяна (I-II ст. н. е.), завойовника Дакії (суч. Румунії). Чомусь ніхто не згадав, що українці Трояном колись називали батька трьох синів-близнюків. Може, так прозивався у свій час відомий, а згодом забутий сіверський князь? Бо як пояснити «на сьомому віці Трояна»? Полоцький князь Всеслав жив не на сьомому, а на десятому віці Трояна.
Тул — торба для стріл, сагайдак.
Велес — слов’янський бог пастухів та поетів-співців.
Див — половецький розвідник-дозорець, що сидів на вершині дерева. Походить від слова «дивитися».
Тмуторокань — давньогрецьке місто на Таманському півострові. Ним колись володів Ігорів дід Олег. Бовван — грецька статуя, що збереглася в цьому місті від прадавніх часів.
