Ці спогади і зараз зігрівають мені серце. Князь Святослав, досвідчений воїн і смислений муж, був дещо стриманий у своїх почуттях, а Марія Васильківна, жіночим своїм серцем відчувши нашу щиру любов з Болеславою, стала мені другою матір’ю, розповідала нам з Болеславою про своє дитинство, проведене в Полоцьку, про прадіда, князя-ворожбита Всеслава, про юного брата Ізяслава, що засмутив їй серце на все життя, загинувши в бою з Литвою. Єднало нас і те, що і в її жилах, і в моїх тече якась частка гарячої крові грецьких імператорів.
Розповідаю вам про це для того, щоб ви зрозуміли, чому й до цього часу, незважаючи на ранню смерть Болеслави, тесть і теща ставляться до мене приязно, хоча теж, як і інші князі, бояться прогнівити мого батька Ярослава.
Ох, Болеславо, Болеславо! Як рано ти пішла від мене разом з нашим маленьким синочком! Як осиротила мене і навіки забрала з собою радість з мого серця!
Це страшне лихо трапилося наприкінці того ж року, що так щасливо розпочався для нас. Після пологів, подарувавши мені синочка, Болеслава почала поправлятися, розквітати, наливатися материнським щастям, жіночою красою і силою. Я, молодий батько, був щасливий, тішився своїм первістком і красунею жоною, упадав біля них, не відходячи ні на крок у ті хвилини, коли Болеслава купала малого, годувала та, присипляючи, наспівувала йому колискових пісень.
Але тут Бог позаздрив нашому щастю. В Галичі почався мор, що у латинян зветься тифусом. Одною з перших захворіла Болеслава, а за нею і синок. Горіли обоє як у вогні, страждали від болю в животі, а невдовзі згасли навіки.
Той нещасливий рік — 1166-й — приніс у нашу сім’ю ще одне нещастя, — Ярославна знає про це, мабуть, краще за мене.
Мати наша, княгиня Ольга Юр’ївна, дочка київського князя Юрія Довгорукого, була віддана батькові не по любові, — їх подружили батьки у корисливих цілях. Так трапилося і трапляється в князівських родинах часто. Але іноді такі династичні шлюби стають щасливими: між молодими розгорається палке кохання, що триває все життя, як ось у Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни або у Ігоря з Євфросинією. У мене з Болеславою було б, мабуть, так само. Та буває і навпаки — на все життя лишається холодність, нелюбов, що переходить у ворожду. Так трапилося і між нашими батьками. Прожили вони спільно півтора десятка літ, народили сина та трьох дочок, а любові не зазнали. Мати, жінка горда і незалежна, була дуже нещаслива: плакала, тужила, всю любов материнську віддавала нам, дітям, із-за нас скорялась, терпіла наругу, сподіваючись на краще, а кращого все не було і не було. Батько, князь Ярослав, відверто зневажав її, ображав, у гніві навіть руку здіймав на неї, а згодом закохався в молоду красуню бояришню Настасію, прижив з нею незаконного сина Олега, а коли привів її на Гору, в княжий терем, ні матері, ні мені життя зовсім не стало. Все в сім’ї колотилося, як у киплячому казані. Лише майбутнє весілля сестри Євфросинії з князем Ігорем, що сталося на початку 1170 року, стримувало від остаточного розриву, хоча батько не раз погрожував віддати матір у монастир, а мене за те, що став на захист її, вигнати з дому. Весілля відгуляли бучно — і в Галичі, і тут у вас, на Сіверщині. Це для мене були світлі дні, і я пожив якийсь час у вас, а потім — у тестя та тещі в Чернігові, котрі не відцуралися від мене і все ще вважали за свого зятя. А коли повернувся в Галич, то знову потрапив у родинне пекло: тут уже верховодила Настаська, все прибравши до рук. Матері місця в княжих хоромах не стало, і вона перебралася до воєводи Коснятина Сірославича, що з жалю надав їй притулок у себе. Я теж поселився з нею.
Таке непевне життя тривало ще літо й зиму, а на провесні, коли батько, розпалившись гнівом, об’явив, що Ольга йому не мила і він постриже її в черниці, ми втекли з Галича в ляхи до Казимира Справедливого, князя сандомирського, що тримав рідну сестру материного зятя Мстислава Ростиславича Хороброго Олену Ростиславівну. З нами пішли в Польщу наші однодумці, прихильники наші — воєвода Коснятин та многі інші воєводи. Там жили ми в городі Віслиці вісім місяців. Я послав послів до володимиро-волинського князя Святослава Мстиславича з проханням, щоб дав нам для прокорму город Червен, бо гірко жити в гостях, і Святослав дав мені те місто. Та по дорозі до нього отримав я вістку від таємного друга мойого, служебного князя Святополка та інших галицьких бояр, прихильних до нас з матір’ю, щоб ми поверталися до Галича, бо все там змінилося: повсталі галичани схопили князя Ярослава і змусили його цілувати хреста, що буде у злагоді жити з законною жоною — княгинею Ольгою, малолітнього Олега Настасича заслали в далекий город, саму Настаську спалили привселюдно в Галичі на вогнищі яко відьму, а її родичів Чагрів перебили.
Ми повернулися додому. Батько справді поцілував хреста — тепер перед матір’ю, що житиме з нею по закону, а мене навіть допустив до своєї бібліотеки, за якою я давно скучив.
Наступили короткі ясні дні. Я знову багато читав, писав, полював, їздив по всій Галицькій землі — аж на море та на Дунай. Батько кілька разів натякав на те, щоб удруге оженити мене і навіть підшукував наречену, але я твердо відмовився від нового шлюбу, бо, як ви це знаєте, закохався в молоду гарну жінку-попадю, і вона народила мені сина Василька. Та моє щастя охмарювалося незгодами між батьком та матір’ю і між мною та батьком. Батько переніс нелюбов до матері й на мене і об’явив, що після його смерті галицький стіл, що по праву належить мені, перейде до Олега Настасича. Як мені було чути це? Як пережити? Я просив батька виділити мені яку-небудь волость для прокорму, — адже у мене тепер на руках була сім’я — жона та син. І ми ждали ще одну дитину. Батько твердо відмовився виділити мені зі своєї безмежної землі хоч найменший шматочок, де я міг бути господарем, бо все заповів Олегові. Що мені залишалося робити? Я вирішив діяти інакше. Щоб мати для себе та для матері якийсь притулок, я поїхав у Луцьк до князя Ярослава Ізяславича, і він, маючи немалу військову потугу, взявся був мені волость добути. Та батько, заплативши полякам три тисячі гривень срібла, щоб вони напали на Волинь, змусив його відмовити мені в допомозі. Вигнані батьком, ми з матір’ю намагалися знайти притулок у князя дорогобужського Інгвара Ярославича, але й він, боячись помсти галицького князя, випровадив нас від себе. Тоді ми поїхали, на цей раз самі, без вірних друзів і охорони спочатку в Білгород на Ірпені, до сестри Анни, а звідти в Торцьк, на Рось, де жили чорні клобуки, до материного брата Михалка Юрійовича. Однак ви, браття, самі знаєте, який гіркий хліб князів-ізгоїв. Брат мій, а хліб їж свій, — це давня приказка, смисл якої я відчув на власній шкурі. До того ж я тужив за жоною, що ось-ось мала обродитись, та півторарічним сином Васильком, котрий уже спинався на ноженята. Єдиною відрадою моєю в Торцьку було приятелювання з чорними клобуками, що жили по річках Горохуватці та Росі, і спільні виїзди з ними в степ на соколине полювання. Від них я навчився трохи половецької мови та їхніх звичаїв.
Недовго, лиш весну та півліта пробули ми з матір’ю в Торцьку. Дійшла і сюди батькова погроза, і вуй Михалко, скривившись, бо не мав власної військової потуги і теж боявся князя галицького, сказав нам, щоб ми підшукали собі інший притулок. Я послав гінця в Чернігів до Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни, і вони запросили нас до себе. Їхали ми туди з матір’ю через Київську землю не з легким серцем. Як було без Болеслави переступати поріг їхнього терему і користуватися їхньою гостинністю? Як мені було дивитися на душевні муки моєї матері, що втратила князівство, почесті, достаток і бідною прохачкою побирається по можновладних родичах?
