При зустрічі Ігор  поцілував племінника в обидві щоки. Святослав спалахнув радістю. Він  любив стрия Ігоря, як батька, і в усьому слухався його. Великий князь Рюрик, вуй по  матері, княгині Агафії  Ростиславівні, за  тодішніми звичаями вважався після батька найближчим родичем, але Рюрик  був  далеко, в Білгороді, а Ігор  — під  боком, до  того  ж не  Рюрик, а Ігор  виділив із сіверської землі  волость молодому  князеві. Тому  й  тримався він  дядьків своїх  по  батькові  — Ігоря та Всеволода. Та й лицем і характером — гарячим, нестримним — скидався більше на Ольговичів, ніж  на Ростиславичів.

— Я  такий радий, що  полк[63]  наш   розпочався і що  суха сонячна погода сприяє нам, — признався Святослав, заглядаючи стриєві в очі.

— Я теж радий, але давай  відкладемо цю радість  на потім, коли будемо повертатися з  походу, — стримано  відповів Ігор.

Об’єднаний Ігорів полк[64]  ішов  не поспішаючи: вої берегли  необ’їжджених після зими коней, щоб  не  підірвати, не запалити. Чотири дні — в дорозі, на п’ятий, як  звичайно це робиться при  далеких походах, ставали на  спочив.

Та як не берегли, біди  не минули. На  підході до Ворскли несподівано зашкутильгав під  Ігорем його  улюблений кінь Сірий. Славута глянув — тріщина в копиті. Це  була  погана прикмета! Ігор  розгнівався.

— Конюшого Ступку сюди!

Примчав вайлуватий, неповороткий товстун Ступка, далекий Рагуїлів родич по  жоні, низько вклонився. З переляку у нього одвисла щелепа.

— Княже?

Ігор  ледве  стримався, щоб  не  вдарити.

— Я більше не хочу тебе бачити!  Лежень!  Ненажера! Тільки  спиш та їси!  — гримнув зозла. — Зовсім не  дивишся за кіньми! Не  пообрізував копит вчасно — і загубив мені  Сірого,  мого  найкращого коня!

— Я зараз подивлюся, княже...

Ігореві було  досадно не  тільки за  коня. Головне — що віщує ця  прикмета в поході? Поранення,  смерть, поразку, нещастя?

— Зараз, зараз!  — гнівно обірвав він  конюшого. — Я бачити тебе  не хочу! Забирай Сірого — і веди  назад!  Та доглядай  так,  щоб  по  приїзді я міг  сісти  на  нього!

Ступка мовчки схилив голову.

Славута обрізав коневі копито, замастив маззю для затягування ран, натягнув цупку шкіряну панчоху і зав’язав її сирицею вище бабки. Не  кажучи ні слова, Ступка вклонився  князеві і повів Сірого до князівських коней.

— Хай мені  приведуть Воронця! — навздогін гукнув  йому Ігор  і скрушно розвів руками: — Ну,  от  і залишився я  без конюшого...

— Отче, в моєму полку йде в похід  твій  колишній конюший Ждан, — сказав Володимир. — Може, прислати його?

Ігор  наморщив лоба.

— Але ж він  сидів  у мене в порубі!  Таємний вивідач Володимира Переяславського і Святослава! Як же мені  довіряти йому?

В розмову втрутився Славута.

— Ніякий він  не  вивідач ні  Святослава, ні  Володимира Глібовича... Так, чого   доброго, княже,  ти  і  мене назвеш вивідачем, бо  ж  я  давно дружу   з  князем Святославом, а Володимира поважаю за  незвичайну хоробрість і військове вміння!

— Не  вигадуй, Славуто, ти  — це  ти,  а  не  якийсь там смерд!

— Я ручався за  Ждана і зараз ручаюся. Це  чесний хлопець!  — стояв на  своєму боярин. — Він  хоч  і  молодий, а багато чого  встиг  навчитися! Та,  власне, я й не  наполягаю, щоб ти  його брав   конюшим... Він  і  воїном буде  добрим! Я знаю!

Ігор  обняв старого.

— Ну,  ну, не бурчи, учителю. Хай Ждан приходить! Врешті, я  і  сам   мав  нагоду пересвідчитися,  що  той   парубок знається на  конях...

Так  Ждан зовсім несподівано для  себе  знову став  конюшим князя Ігоря. Чи  зрадів він  цьому? Не  дуже.  Бо  ще  й досі  холодила йому  серце темна князівська в’язниця, ще  й досі у вухах лунав  брязкіт важкого заіржавілого ланцюга. Та що   мав   робити? Не   перечити ж  князеві! Зате   безмежно зрадів, коли уздрів  Славуту. Кинувся до  нього і,  мов  батькові, поцілував руку.

— Боярине!  Боярине!..  Я  такий щасливий, що  й  ти  тут, разом з нами!.. Коли б Любава могла тебе  увидіти, то була  б теж  щаслива!  Бо  ти  її врятував!  Ти  повернув її з того  світу!

Ігор  з подивом спостерігав цю  незвичайну зустріч. І навіть відчув  якийсь порух  ревності. Чомусь думалося, що своє серце Славута цілковито і назавжди віддав  йому  одному, а виходить — він любить багатьох, і його  люблять усі, хто знає його. Чим же  старий прихиляє до  себе   людей? Піснею? Правдою? Добротою?

Князеві підвели іншого коня — Воронця. Він узяв  повід, поклав руку  на  сідло, але  тут  до  нього підступив Славута.

— Княже, тебе  не  стривожила недобра прикмета? Ти твердо намірився продовжувати путь?  — спитав тихо, щоб чув один князь. — А може...

— Ні,  учителю! — аж вигукнув Ігор. — Дон  мене кличе! Великий Дон!  Там  моя  слава!  Там  шлях  до  града  Тмутороканя, яким володіли мої  предки.

І він  легко злетів у сідло...

На  дев’ятий день  путі,  у середу, першого травня, в післяобідню пору, Ігорів полк досягнув Малого Дінця[65]. Сторожа розвідала зручний брід  і вела  військо на  переправу.

Ігор  з князями, боярами і воєводами стояв на  пригірку, звідки було  видно і тих  воїв,  що  вже  спускалися в долину, до річки, і тих,  що  ще  тільки підходили з глибини степу.

День був  безхмарний, жаркий, як  і  всі  попередні дні. Стомлені і спечені палючим сонцем, припорошені дорожньою пилюкою вої зраділи, уздрівши річку. Нарешті можна і коней напоїти, і самим освіжитися! А може, князь звелить і на  спочив стати? Та усміх  на  їхніх  обличчях здався Ігореві неясним, неприродним, ніби  воїв  прикрила якась тьмянобагрова, з зеленкуватим відблиском тінь, ніби  на  них  падав відсвіт  далекої нічної пожежі. Спочатку він  не  надав цьому значення, та щодалі тінь  згущалась, а вої  вкрилися якоюсь імлисто-кривавою пітьмою. Почали то  тут,  то  там  іржати коні.

Невже збирається на  грозу? Так  ніде  ж ні хмаринки!

І тут несподівано для всіх, а передусім для князя, зі строю вирвався підстаркуватий бородатий вершник  і,  показуючи вгору  списом, заволав:

— Княже, поглянь на  сонце! На  преславного золотого Дажбога! Що з  ним сталося? Його затуляє якась нечиста сила!  На  його  ясний божественний лик  насувається чорний змій! Він хоче поглинути наше денне світило! О, ми,  нещасні  Дажбожі онуки, велика біда  гряде на  Руську землю!  Що робити нам, княже?

І князь Ігор, і Ждан, що  відтепер мав  постійно перебувати  поблизу князя, у вершникові миттю впізнали путивльського коваля Будила. В ковалевих очах  світився жах.

— Який змій? Яка  біда?  Звідки ти  взяв  це,  Будило? — спитав Ігор.

— Та на сонце подивись, княже! На  сонце! Воно зникає! Це  грізне знамення, що  всім  нам  віщує біду!

Ігор  увесь  час,  поки вої спускалися в долину, стояв спиною  до сонця. Тепер же,  після Будилових слів,  повернувся до нього лицем — і остовпів. У грудях похололо, язик затерп. Будило не  брехав: на  сонце справді насувався чорний круг, схожий  на   голову змія.  З  нього  виривалися  зеленкуваті полум’яні роги. Той  круг  закривав уже всю  верхню частину сонця, і лише нижній його  пруг,   схожий на  серп   місяцямолодика, ще світився, як і раніш, своїм гарячежовтим природним промінням.

Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - img4965.jpg

Князеві на кілька хвилин відібрало мову.  Мов  заворожений, дивився він  на  сонце і не  міг відірвати від нього очей. Бояри і воєводи були  приголомшені теж.

— Славуто, що  це?  — нарешті видавив із себе  Ігор.

— Знамення! — голос  боярина затремтів, зазвучав хрипко.   —  Знамення, що  застерігає нас   від  біди   і  лиха   великого!

Ігор   поглянув на  військо, що   зупинилося в  бентезі  і замішанні, —  і  не  побачив його. Усі  вої  були   тьмою  від нього прикриті! Ні  лиць, ні  зброї, ні  коней не  видно! Чи то сонце зовсім погасло, чи  останні його  промені осліпили йому  очі?

вернуться

63

Тут — похід.

вернуться

64

Первісне значення слова  «полк»  — плем’я, народність (порівн. німецьке та англійське фольк, фолк — народ), коли  всі члени племені при потребі ставали воїнами. Пізніше, зокрема в XII  ст.,  слово  «полк»  стало синонімом слів  «похід, рать, військо». Тому  в  назві поеми «Слово о полку  Ігоревім» це слово  не  слід  тлумачити звужено, як  лише  похід,  бо це поема не тільки  про  похід,  а й про  Ігореве військо, про  героїчно-трагічну  долю  цього  війська — Ігоревого полку.

вернуться

65

 М а л и й   Д о н е ц ь  — тепер  річка  Уди в районі Харкова.