Хоча на шхуні не дотримувались заведеної судової субординації, на відсутність дисципліни не можна було нарікати. Капітан Вікс, єдиний моряк на борту, був для всіх незаперечним авторитетом, а крім того, він виявився таким добродушним і веселим чоловіком, що його слухалися навіть із симпатії. Картью виконував свої обов'язки якнайстаранніше — він уподобав і свою роботу, і капітана. Амалу, не ремствуючи, брався за найтяжчу роботу; навіть Гемстед та Гедден працювали охоче. Томмі наглядав за порядком на складі, порався в трюмі та колишній кают-кампанії, і тепер уже ніхто не впізнав би в ньому сіднейського денді. Впоравшись, він зачерпував відро морської води, обливався і влаштовувався на палубі з паками сіднейських газет «Геральд» та «Вигідні справи» або з томом «Історії цивілізації» Бокля — науковою працею, вибраною для цього плавання. Помітивши, що він розгортає Бокля, його товариші обмінювались веселими усмішками, тому що Бокль незмінно схиляв свого шанувальника до сну, а коли Томмі прокидався, його завжди охоплювало бажання випити хересу. Ця залежність була настільки постійною, що «склянка Бокля» або «пляшка цивілізації» стали ходячими жартами на борту «Багатої нареченої».

Гемстедові доручили лагодити все, що треба, і роботи в нього вистачало. На судні все прогнило: світлові люки протікали, палуба теж, ручки люків залишалися в руках, панелі жолобились, помпа не всмоктувала воду, а дірява ванна ледь не затопила все судно. Вікс твердив, що від цвяхів давно нічого не лишилось і шхуна тримається на самій лиш іржі. «Не сміши мене так, Томмі, — казав він, — а то, гляди, від мого реготу ахтерштевень відламається!» І коли Гемстед вештався по шхуні зі своїми інструментами, все щось лагодячи, Вікс посміювався: «Якби ти згортав вітрила, чи драїв палубу, чи взагалі робив хоч що-небудь путяще, я б тебе зрозумів. Але я ніяк не до-тямлю: на біса лагодити зовні, коли всередині сама трухлявина?» І саме оті постійні добродушні жарти заспокоювали новоявлених моряків, і вони спокійно виконували свої обов'язки за обставин, що переполошили б самого адмірала Нельсона.

З початку плавання дні стояли погожі, віяв рівний постійний вітер. Шхуна летіла, мов буревісник. «Наша «Багата наречена» вже зовсім бабуся, а хвороб у неї стільки, що й не перерахувати, — казав капітан, прокладаючи курс на карті, — проте вона здатна показати п'яти будь-якій шхуні в цьому районі Тихого океану».

Його команда драїла палубу, змінювалася біля штурвалу, обідала в кімнаті для куріння, виконувала всі свої обов'язки; на ніч згортали верхнє летюче вітрило, і вечорами, особливо коли Томмі видобував «пляшку цивілізації», теревенили та співали. Амалу наспівував мелодійних гавайських пісень, а Гемстед, вправно приграючи на банджо, душевно, з глибоким почуттям співав тремтлявим тенорком. Дуже гарно заводив він австралійської пісні «Мій Томмі» — її простенькі слова слухачі вітали захопленими вигуками.

— питав співак, і сам же весело розказував:

І з незмінним захватом усе товариство завершувало пісню одностайним вигуком: «Та невже?!», тим самим пускаючи шпильку самому співакові. Але вся весела компанія вгамовувалась, коли він заспівував «Краю рідний, краю» чи «Де він ходить-бродить, мій хлопчина?» — пісеньки, в які Гемстед вкладав невимовний сум…

Виявилось, що Гемстед зовсім самотній; він виріс круглим сиротою, у нього ніколи не було сім'ї, а з родичів — лише лихосердий дядько, пекар в Ньюкаслі, в Новому Південному Уельсі. І в його співі нестерпно боляче бриніла мрія про сімейний затишок — мрія, для нього нездійсненна. Можливо, за все своє бездомне життя саме тут, на «Багатій нареченій», в цьому добродушному, веселому й сердечному товаристві на нього вперше повіяло омріяним сімейним теплом…

Я знаю, чим закінчилося те плавання, і, мабуть, тому, коли я пригадую його, мене охоплюють глибокі жалощі й відчуття таємничості. Ця шхуна, збудована для задоволення примх розбагатілого негідника, шхуна, яка тепер, ще не позбавлена залишків пишного оздоблення, але вже виконуючи зовсім інше призначення, летіла просторами океану крізь пломенисту красу світань та смеркань; її команда, так дивно дібрана, команда, що так безжурно жартувала й сміялась; отой Бокль у руках Геддена, єдина книжка на борту, яку, проте, нікому було читати, а тим паче, розуміти; і єдині ознаки мистецьких зацікавлень — олівець та пензель Картью, що з ними він не розлучався… І все це мчало вперед, назустріч страшній трагедії, не усвідомлюючи цього…

Спливло двадцять вісім днів, і ось напередодні різдвяних свят вони досягли острова Бутарітарі і всю ніч крейсували біля входу в лагуну, визначаючи своє положення по рибальських вогниках на рифах та контурах пальм на тлі захмареного неба. Коли розвиднілось, вони підняли сигнал, вимагаючи лоцмана, але ще вночі, мабуть, рибалки помітили вогні шхуни і повідомили на берег, бо до них уже наближався човен. Він пролинув по лагуні, хилячись під поривами вітру так, що, здавалося, вітрило ось-ось упаде на хвилю, а потім хвацько розвернувся й зупинився під самим бортом, і на шхуну піднявся чоловік у піжамі, змучений на вигляд.

— Доброго ранку, капітане! — привітався він, ступивши на палубу. — Ви мені здалися спочатку крейсером з Фіджі — такі у вас високі щогли та блискучі палуби! Вітаю вас і вашу команду з різдвом і бажаю вам щасливого Нового року! — На цім слові він похитнувся і міцно вчепився за ванти.

— Який же з вас лоцман! — вигукнув Вікс, змірявши його неприязним поглядом. — Ви ніколи не проводили судна через цей прохід — не повірю нізащо!

— А ось і проводив! — заперечив лоцман. — Я капітан Доббс, і коли я берусь за стерно, хазяїн може спускатися в свою каюту і голитись.

— Але ж послухайте, чоловіче, ви ж п'яний як чіп! -

— П'яний?! — перепитав Доббс. — Багато ж ви бачили п'яних, коли називаєте мене п'яним… Я щойно почав. Якби вже вечір, я б мовчав. Вечорами я й справді буваю під мухою, але поки що тверезішого, ніж я, не знайдете на всіх островах.

— Нічого не вийде, сер, — стояв на своєму капітан. — Ні за яку ціну не довірю я вам свою шхуну.

— Про мене, — погодився Доббс, — метляйтесь собі отут. А то спробуйте провести її через прохід самотужки, як капітан «Леслі». Він багато вигадав: пошкодував мені двадцять доларів і втопив товару на двадцять тисяч разом з новісінькою шхуною, розпоров їй усе днище, і вона за чотири хвилини затонула й лежить тепер з усім вантажем на глибині двадцяти сажнів.

— З яким вантажем? — поцікавився Вікс. — І що це за «Леслі»?

— Шхуна Коуена і Компанії, з Фріско, — пояснив лоцман. — А як її тут чекали! У нас там гамбурзький барк завантажується — ген, бачте, його щогли… І ще двоє суден з Німеччини на підході — одне, кажуть, через два місяці, а друге — через три, й містер Топеліус, агент Коуена і Компанії, через усе це зовсім зліг, жовтяниця його вхопила. Та що й казать, не хотів би я стати на його місце: товарів нема, копри чортма, а йому треба закупити її двісті тисяч тонн. Якщо у вас є копра, капітане, ви маєте шанс. Топеліус закупить за готівку, за ціну не постоїть, бо все одно це йому вигідно. От що трапляється, коли відмовляються від лоцмана.

— Зачекайте хвилинку, капітане Доббс, мені треба перекинутися словом з моїм помічником, — сказав капітан, подобрішавши обличчям і зблиснувши очима. — Сподіваюсь, ви не образитесь?

— Та скільки вам забажається! Але ж ви не забудете пригостити мене, еге ж? Просто так, для бадьорості. Інакше ваша шхуна заживе слави геть негостинної, а нащо воно вам…

— Ну, це вже після того, як кинемо якір, — відповів Вікс і, відвівши Картью вбік, прошепотів: — Слухайте, нам поталанило.