— Що ми виграємо? — спитав Картью.

— Не скажу точно, але справа пахне доброю сумою! Ми можемо проплавати двадцять років, поки нам іще раз випаде така нагода. Ану ж як сюди сьогодні ввечері прийде ще одне судно? Все можливо! Але цей Доббс — чи можна йому довірити шхуну? Він п'яний-п'янісінький, а ми ж навіть не застраховані, як на гріх!

— Ну, а якщо ви підніметесь на щоглу разом з ним, і нехай він показує фарватер? — запропонував Картью. — Якщо він буде йти по карті й не шубовсне в море, варто ризикнути.

— Так, без ризику тут не обійтися, — відповів капітан. — Ставайте за стерно і будьте насторожі. Якщо будуть дві різні команди, слухайтесь моєї. Кока пошліть на фок, а ще двох — до грота, і хай не ловлять гав.

На тім слові капітан підкликав лоцмана, вони вдвох видобулись на рею, і незабаром у лагуні прозвучала довгождана команда опустити вітрила.

Так різдвяного ранку, близько дев'ятої години, шхуна кинула якір в лагуні атолу Бутарітарі.

Перший рейс «Багатої нареченої» виявився надзвичайно вдалим. Вона приставила товарів на дві тисячі фунтів саме туди, де вони були найпотрібніші, і капітан Вікс (чи точніше, капітан Керкап) довів, що він уміє здобути вигоду з ситуації. Майже два дні він напосідав на Топеліуса, торгуючись з ним на його веранді, майже два дні його компаньйони непомітно стежили за бойовищем з сусіднього шинку, і ще не засяяли вечірні вогні другого дня, як ворог здався. Вікс увірвався в «Сан-Сусі» (так іменували шинок), обличчя його посіріло; набряклі кров'ю очі геть запухли, але в них палали вогники.

— Ходімо звідси, хлопці, — мовив він, і коли вони опинились серед пальм, якимсь чужим голосом додав звичний вислів з давньої гри в крібедж: — У мене на руках всі двадцять чотири очки.

— Тобто як? — спитав Томмі.

— Я продав наш товар, — відповів Вікс. — Власне, частину товару, бо залишив нам усю солонину, а також половину борошна й сухарів. Отож тепер маємо припасів ще на чотири місяці.

— Ого! — вирвалось у Гемстеда.

— За скільки ж ви його продали? — ледве спромігся вимовити Картью, мимоволі переймаючись схвильованістю капітана.

— Не питайте мене! — вигукнув Вікс, розстібаючи комір сорочки. — Дайте мені розказати все по порядку, бо я не витримаю… Я ж не лише продав товар, хлопці, я ще й зафрахтував шхуну до Фріско і назад. І на своїх власних умовах! Спочатку я йому збрехав, що мені потрібна копра, — адже я знав, що це буде для нього удар. І як тільки він починав сперечатись, я знову розводився про копру, і він здавався!.. Мені, бачте, потрібна копра, і край! Тож ми отримали максимум можливого дзвінкою монетою, коли не рахувати двох невеликих чеків на Фріско… А тепер про суму. Так ось, нам це плавання, включаючи дві тисячі кредиту, обійшлося в дві тисячі сімсот з лишком, — і все це ми вже повернули. За тридцять днів плавання ми встигли оплатити шхуну і товар! Ви чули коли-небудь про таке? Але це ще не все! — капітан вимовляв слова, ніби забивав цвяхи: — Ми можемо поділити між собою тисячу триста фунтів чистого прибутку. Я нагрів його на чотири тисячі! — вигукнув він по-хлоп'ячому дзвінко.

Кілька секунд компаньйони, наче остовпівши, дивились на капітана зачудовано й недовірливо. Томмі перший утямив, що сталося.

— Послухайте, — сказав він сухим діловим тоном, — повертаймося до шинку. Я маю напитись.

— Вибачте мені, хлопці, — серйозно сказав капітан, — але мені зараз не можна. Якщо я вип'ю хоч кухоль пива, боюсь, мене грець поб'є! Усе це змагання з Топеліусом, цей неймовірний успіх… я ледве тримаюсь на ногах.

— Ну, тоді гукнемо тричі «ура!» на честь нашого капітана! — запропонував Томмі.,

— Не треба, хлопці, — попросив той, — згадайте нашого суперника й згляньтесь над ним. Коли вже я у такому стані, то що вже зараз робиться з Топеліусом! Як він почує, що ми тут горланимо, його неодмінно грець поб'є.

Однак Топеліус сприйняв свою поразку досить спокійно, а ось матроси з затонулої шхуни «Леслі», залишившись без судна, були не в найкращому настрої. Вони злісно позирали на команду «Багатої нареченої» й лаялися. Якось з веранди шинку вони обсвистали капітана Вікса, вся команда «Багатої нареченої» збіглася до свого капітана, і справа ледь не дійшла до «битви на Бутарітарі». Та хоч бійки не сталося, обидва табори були насторожі.

Однак ніщо не могло притамувати радості удачливих компаньйонів. П'ять днів шхуна стояла в лагуні, поки тубільці, найняті Топеліусом, розвантажували її та підвозили баласт. Крім Томмі й капітана, всі були вільні, і час спливав, як у приємному сні. Вечорами мандрівники обговорювали свій успіх, а вдень гуляли вузьким острівцем, милуючись краєвидами, як міські жителі, що вирвалися на природу. Та ось першого січня «Багата наречена» підняла якір і взяла курс на Сан-Франціско. Гарна погода обіцяла щасливе повернення додому. Шхуна без затримки пройшла екваторіальну штильову смугу. Повіяв ходовий вітер, і швидкість судна, завантаженого кораловим баластом, перевершила всі сподівання; а команда була тим більше вдоволена, що тягар і без того незначних обов'язків ще більше зменшився, завдячуючи новому членові екіпажу — боцманові з «Леслі». Він посварився зі своїм капітаном, устиг розтринькати зароблені гроші в шинках Бутарітарі і, хоч усі його товариші вирішили не проситись на «Багату наречену», таки запропонував свої послуги капітанові шхуни до першого-ліпшого порту.

Це був уродженець Північної Ірландії, чоловік емоційний, грубуватий; з гучним голосом, не позбавлений почуття гумору; крім того, надійний, досвідчений моряк. Однак настрій боцмана відрізнявся від настрою його нових товаришів: вони вигідно завершили торгову операцію, а він утратив місце. Крім того, йому дуже не сподобався раціон, а стан шхуни сповнював його справжнісіньким жахом.

Якось заїло двері однієї з кают, і Мак (так усі його називали), натиснувши плечем, виламав їх разом із завісами.

— Ах ти, боже мій! — вигукнув він. — Шхуна ж геть гнила!

— Воістину так, синку, — відгукнувся капітан Вікс.

Наступного дня Вікс помітив, що новий матрос стоїть, задивившись угору.

— Не раджу дивитися на ці щогли, — озвався капітан, — а то в голові запаморочиться і недовго й за борт перекинутись.

Мак повернувся до капітана і кинув на нього розгублений погляд.

— Таж фок-щогла, либонь, прогнила наскрізь… Їй-богу, вдар кулаком — і він так туди і вскочить.

— А якщо стукнути лобом, то, гляди, і вся голова пролізе, — мовив Вікс. — Та нащо стромляти свого носа туди, куди не варто?..

— Так-так, я виявився справжнім ослом, поласившись на таку наречену… — задумливо мовив Мак.

— Ну що ж, я й не хвалився, що вона міцна, — відповів капітан. — Я лише сказав, що вона може показати п'яти будь-якій шхуні. А крім того, я зовсім не певен, що те місце таке вже гниле. Ану швиргони лаг, це тебе втішить.

— Такого капітана, як ви, пошукати треба… — зауважив Мак.

І звідтоді він більше не починав розмов про стан шхуни, за винятком тих випадків, коли Томмі видобував зі свого погреба ще одну пляшку.

— За ваш плавучий утиль! — проголошував Мак, здіймаючи свого кухля з хересом.

— Невже у тебе нема іншого тосту? — спитав його якось Томмі.

У відповідь Мак почав розповідати довгу історію про торговельні справи свого дядька, називаючи неймовірну кількість дійових осіб, і раз у раз пересипаючи свою оповідь лайками та прокльонами.

Він часто натякав на те, що в гніві шаленіє. «Я чоловік гарячий», — казав він не без гордощів. Але його запальність проявилась лише раз. Якось на шкафуті він накинувся на Гемстеда, притис його до вітрильного гіка [97], збив з ніг ударом кулака, потім поставив на ноги і раз ударив, перше ніж команда встигла отямитися.

— Покинь його! — заревів Вікс, скочивши на рівні ноги. — Бійок я не дозволю!

Мак покірно і ввічливо повернувся до капітана.

— Я лише хотів повчити його чемності, — пояснив він. — Гемстед узвав мене ірландцем.