Перше ніж його люди зрозуміли, що сталося, Вікс уже вигукував нові команди; матроси взяли вітрила на гітови й почали робити проміри довкола брига.

— Засіли добре, — зауважив Вікс і наказав спускати шлюпку.

— Зачекайте! — вигукнув Томмі. — Невже ви хочете запрягти нас, аби стягти бриг із мілини?

— Саме так, — відповів Вікс.

— Я й не подумаю братись за такі дурниці, — сказав Томмі. — Я й так уже натомився до смерті.

Насупившись, він рішуче сів на ляду і додав:

— Ви нас посадили на мілину, ви нас з неї і знімайте!

Картью і Вікс перезирнулися.

— Зрозумійте, — сказав Картью, — ми дуже стомлені.

— Починається приплив! — заперечив капітан. — Невже ми не скористаємось припливом?

— Знов дурниці! — огризнувся Томмі. — Припливи будуть і завтра.

— А крім того, — додав Картью, — вітер ущухає, а сонце незабаром сяде. Потемки ми можемо накоїти чортзна-чого.

— Це правда, — погодився Вікс і на якусь мить задумався. — Лиш одного не розумію! — раптом вигукнув він збуджено. — Не розумію, з якого тіста ви зроблені! Я не можу залишатися тут! Погляньте на цей кривавий захід — я не можу залишатися тут!

Усі подивились на нього з жахом і подивом. Капітан повсякчас був їхньою опорою, і тепер, коли цей практичний чоловік раптом постав перед ними таким наляканим, таким безпорадним і збудженим, вони сторопіли, розгубилися. Цим скористався Мак — він, ніким не помічений, видобувся на палубу, коли бриг сів на мілину.

— Капітане Вікс, — сказав він, — це я накликав на вас усі лиха. Мені дуже тяжко, я хочу просити у вас прощення. Якщо бодай хто-небудь скаже: «Я прощаю тобі», — мені камінь спаде з душі.

Вікс вражено поглянув на Мака, але за мить оволодів собою.

— Ми всі тут як у буцегарні, — сказав він, — і нам не час зводити рахунки чи обмінюватись стусанами. Я прощаю тобі, Маку, але яке з того пуття?

Інші теж простили Мака.

— Дякую вам усім, ви справжні джентльмени, — розчулено мовив Мак. — Але я ось що подумав: адже ми тут усі протестанти?

Це було справді так, хоча й навряд чи протестантська церква могла б пишатися такими синами.

— Це ж прекрасно, — провадив Мак. — Чому б нам не помолитись нашому господу? Адже це не зашкодить!

Він говорив таким же покірним, благальним тоном дитини, і всі скорилися йому й поставали на коліна.

— А я постою, — сказав Мак і затулив очі долонею.

Вони прочитали молитву під акомпанемент прибою та криків чайок і підвелися з відчуттям полегкості. Досі кожен на самоті переживав свою вину і лише інколи в запалі гніву чи суперечки згадував про злочин, щоб відразу прикусити язика. А тепер вони покаялись гуртом, і їм здавалося: найгірше лишилось позаду. Навіть більше: благання «і відпусти нам гріхи наші», вимовлене відразу після того, як вони простили безпосереднього винуватця страшного лиха, прозвучало для їхніх вух як відпущення гріхів.

Саме заходило сонце, коли вони повечеряли, а потім усе товариство, що потрапило в корабельну катастрофу (знову — корабельна катастрофа!), обляглося спати.

Ранок видався безвітряний і паркий. Прокинувшись, вони відчули, що наче й не відпочивали, і байдуже озиралися довкола. Тільки Вікс, добре розуміючи, який тяжкий день їх чекав, заворушився. Він зміряв рівень води в трюмі, спохмурнів, зміряв іще раз і замислився. Усі помітили, що він невдоволений.

Потім він стрепенувся, швидко роздягся, виліз на фальшборт і звів руки над головою, приготувавшися стрибнути в воду. І раптом він наче закам'янів, напружено вдивляючись у небокрай.

— Дайте мені бінокля, — сказав Вікс.

Всі миттю полізли на щогли, а капітан приклав до очей бінокля.

На півночі, над самісіньким обрієм, ледь виднів стовпчик сірого диму, піднімаючись у безвітряному просторі просто вгору, як знак оклику.

— Що це, по-вашому? — спитав хтось у Вікса.

— Поки що не розбереш, — відповів той. — Та як по димові, цей пароплав іде просто на нас.

— Пароплав?!

— Можливо, це китайський поштовий, а можливо, військовий корабель, що курсує в пошуках потерпілих катастрофу. Ану, хлопці, до діла! Всі на палубу!

Опинившись на палубі, Вікс спустив прапор, прив'язав його до сигнального фала і знову підняв, але вже перевернутим.

— Слухайте мене уважно, — сказав він, влазячи в штани, — і все запам'ятовуйте. Якщо це військовий корабель, він буде поспішати. На всіх цих кораблях, де не роблять діла, а лише отримують гроші, завжди несусвітній поспіх. Це якраз те, що нам треба. Ми вирушимо з ними, а вони не стануть витрачати час на зайвий огляд та розпити. Я — капітан Трент; Картью, ви — Годдедааль; ви, Томмі — Гарді, Мак — Браун, Амалу… Хвилинку! Його за китайця нам аж ніяк не видати… Ага, А Він дезертирував, Амалу виявили в трюмі — їхав зайцем, — і я зробив його коком, але паперів на нього не оформляв. Вхопили суть? А тепер повторіть ваші імена.

Його зблідлі товариші покірно виконали команду.

— А як звали двох інших? — спитав Вікс. — Кого Картью застрелив у каюті і кому я розтрощив шелепу на гроті?

— Голдорсен і Воллен, — відповів хтось.

— Ну, а вони потонули, — вів далі Вікс. — Потонули, коли намагалися спустити шлюпку. Ми потрапили в шквал учора ввечері, й нас занесло на мілину. — Він підбіг до компаса, глянув на нього, й провадив: — Шквал налетів з норд-норд-весту, налетів несподівано й навально, фали заїло, і Голдорсен та Воллен упали за борт. Уторопали? Нашорошуйте вуха! — Вікс осідлав свого коника і говорив з гарячковим нетерпінням, схожим на гнів.

— А це не ризиковано? — спитав Томмі.

— Ризиковано? — ревнув капітан. — Та на кожному з нас уже зашморг, ідіоте! Якщо цей пароплав іде в Китай (на що не схоже), нам каюк у першому ж порту, а якщо ні — отже, він їде з Китаю! Ну, а якщо на борту знайдеться бодай один чоловік, котрий бачив Трента чи кого-небудь з його матросів, ми всі через дві години будемо в наручниках… Ризиковано… Ще б пак не ризиковано! Але в нас немає іншої ради, це останній шанс уникнути шибениці! Отак!

Віксові слова прозвучали так переконливо, що всі похололи від жаху.

— А може, нам краще лишатися на цьому судні? — спитав Картью. — Вони допоможуть нам знятися з мілини.

— Ну що ми будемо розводити теревені?! — вигукнув Вікс. — Подумайте лишень: коли я щойно міряв воду в трюмі, там її виявилось аж два фути, а вчора було тільки вісім дюймів. Що трапилось, я не знаю. Можливо, нічого, а можливо, сталося найгірше: розбилося днище. Тоді нам доведеться долати добру тисячу миль у звичайнісінькій шлюпці. Це вам більше до смаку?

— Ну, а якщо нічого особливого не сталось? Кінець кінцем, їхні теслі допоможуть нам полагодитися, — не здавався Картью.

— О святий творець! — скипів капітан. — Як ми засіли? Ви ж бачите — носом. І зараз крен на ніс. Якщо до нас прийдуть теслі, куди вони, перш за все, зазирнуть? Певно, в форпік! І як же ми пояснимо їм усі оті криваві плями? Невже ви маєте себе за членів парламенту, що обговорюють важливе питання? Зграя вбивць із зашморгом на шиї — ось хто ви! Може, ще комусь кортить спитати про дурницю, аби лиш марнувати час? Нема таких? Дяка богові! А тепер, матроси, слухайте. Я спускаюся вниз, а ви лишаєтесь на палубі. Зніміть чохли з отої шлюпки, потім відкрийте скриню з грішми. Візьміть п'ять скриньок, щоб на кожного, поділіть монети порівну на п'ять частин і покладіть на самісіньке дно в ті скриньки — та жвавіше! Загорніть монети в ковдри чи брезент, а чи в якийсь одяг — щоб не дзвеніли. Скриньки будуть нелегкі, але цьому вже не зарадиш. А ви, Картью… А, сто чортів… Ви, містере Годдедааль, підете зі мною. Нам треба впорати іншу справу.

Кинувши погляд на стовп диму, Вікс хутко спустився по трапу в супроводі Картью.

Вони знайшли суднові журнали в кают-компанії, за кліткою з канаркою. Їх було два: один вів Трент, а другий — Годдедааль.

Вікс перегорнув перший журнал, другий і випнув губи.

— Ви вмієте підробляти чуже письмо? — спитав він.

— Ні, — відповів Картью.