— Нам щастить — я теж не вмію! — роздратовано вигукнув капітан. — Але гірше те, що журнал Годдедааля заповнювався до самого кінця. Мабуть, він зробив записи перед самим чаєм. Ось, читайте: «Помічено дим вогнища. Капітан Керкап і п'ятеро членів команди шхуни «Багата наречена»… Але у нас є вихід, — додав він, розгортаючи другий журнал. — Трент два тижні не записував сюди ні рядка. Ми знищимо ваш журнал, містере Годдедааль, і візьмемось за Трентів… Себто мій, хотів я сказати. Але з певної причини писатиму не я, а ви. Сідайте тут, а я вам диктуватиму.

— Але як ми пояснимо, куди подівся мій журнал? — спитав Картью.

— А як же зміна письма? — провадив Картью. — Журнал вели ви. Чому ж раптом почав писати я? До того ж, підпис має стояти ваш.

— Ну, це просто. Зі мною стався нещасливий випадок, і я писати не можу, — відповів Вікс.

— Нещасливий випадок? — перепитав Картью. — Це звучить непереконливо. Який іще нещасливий випадок?

Вікс поклав руку на стіл долонею догори і враз пробив її ножем. — Ось який, — сказав він. — В найбільшій халепі можна знайти раду, якщо у тебе є голова на в'язах.

І він зав'язав долоню носовиком, не відриваючись від журналу Годдедааля.

— E! — мовив він. — Та тут так наплутано, що нам і не розібратись нашвидку. По-перше, цей капітан ішов якимось фантастичним курсом, він ухилився на південь від звичних шляхів майже на тисячу миль. Крім того, судно, виявляється, наблизилось до цього острова шостого числа, але потім кілька днів плавало деінде; лише на світанку одинадцятого числа воно знову підійшло до острова.

— Годдедааль казав, що їм з біса не таланило, — зауважив Картью.

— Однак у все це важко повірити, — сказав Вікс.

— Але саме так і було насправді, — наполягав Картью.

— Хай так. Але ж нам не легше — все одно це схоже на вигадку! Ану допоможіть мені перев'язати руку.

Поки Картью тугіше затягував пов'язку, Вікс глибоко замислився, навіть очі заплющив. Та ледве все було зроблено, він схопився на ноги й вилетів на палубу.

— Слухайте, хлопці! — вигукнув він. — Запам'ятайте: ми пришили до цього острова не одинадцятого, а ввечері шостого, і тут нас затримав штиль. Як тільки покінчите зі скриньками, витягніть на палубу кілька бочечок з водою та солониною. Так буде природніше — начеб ми вже споряджали для плавання шлюпку.

І він знову швидко повернувся в каюту, де продиктував Картью записи до суднового журналу.

Потім вони знищили журнал Годдедааля і взялися розшукувати інші суднові документи. З усіх пережитих того ранку жахливих хвилин ці, либонь, були найжахливішими. Вони гарячково нишпорили по всіх закапелках, лаючись, натикаючись один на одного, знемагаючи від задухи, холонучи від жаху. З палуби їм час від часу кричали, що це справді військовий корабель, що він уже близько, що він уже спускає шлюпку… А документи — мов у воду впали! Як вони не помітили залізного сейфа з судновою касою та розписками, важко зрозуміти, але сталося саме так.

Нарешті вони знайшли найважливіші документи в кишені парадного костюма Трента, де він забув їх після того, як востаннє сходив на берег.

Вікс усміхнувся вперше за весь ранок.

— Саме вчасно, — мовив він. — А тепер давайте їх мені, а оці заберіть собі. Боюсь, що я їх переплутаю.

— А що ж це за папери? — спитав Картью.

— Документи капітана Керкапа та шхуни «Багата наречена», — відповів Вікс. — Моліть бога, щоб вони нам іще знадобились.

— Шлюпка ввійшла в лагуну, сер! — вигукнув Мак, що виконував роль дозорця, поки вони працювали.

— Час іти на палубу, містере Годдедааль, — мовив Вікс.

Коли вони ступили на трап, канарка раптом дзвінко заспівала.

— Чи ти ба! — здивувався Картью. — Як же ми залишимо цю бідолашку на голодну смерть? Це пташка нещасного Годдедааля.

— То беріть її з собою! — сказав капітан. І вони піднялися на палубу.

За рифом погойдувалась тяжка туша сучасного військового корабля, який час від часу пінив воду гвинтом. А ближче, протокою, линула велика біла шлюпка — дружно здіймалося багато весел, на кормі тріпотів прапорець.

— Ще одне, — згадав Вікс, озирнувши палубу. — Маку, ти бував у китайських портах? Гаразд, так і казатимеш. А всіх інших я в Гонконзі на берег не відпускав, боячись, що ви дезертируєте. Отож ви й лишилися на борту. Так вам легше буде брехати.

Шлюпка підійшла вже зовсім близько. На кермі сидів молодий офіцер, тільки один, і не з високих, бо матроси на веслах весь час перемовлялися.

— Слава богу, вони послали вчорашнього гардемарина! — вигукнув Вікс. — А ти, Гарді, геть на ніс! І щоб жодного матроса у мене на юті!

Цей наказ збадьорив усіх, як холодний душ. Шлюпка вправно причалила під борт, і офіцер-молодик піднявся на палубу, де його поштиво привітав Вікс.

— Ви капітан цього судна? — спитав офіцер.

— Так, сер, — відповів Вікс. — Моє прізвище Трент, а це бриг «Летючий шквал» із Гулля.

— У вас щось трапилось? — спитав офіцер.

— Будь ласка, пройдіть на ют, і я вам усе розповім, — запросив Вікс.

— Капітане, та вас же лихоманить! — вигукнув офіцер.

— Будь-хто на моєму місці не витримав би, — відповів Вікс і почав сповідати про зіпсовану воду, тривалий штиль, несподіваний шквал, матросів, що потонули. Він розповідав дуже жваво й збуджено, як людина, що із зашморгом на шиї благає прощення. Я чув цю історію з тих самих вуст у шинку в Сан-Франціско, і навіть тоді манера оповіді здалася мені підозрілою. Проте офіцер не відзначався спостережливістю.

— Наш капітан дуже поспішає, — сказав він, вислухавши Вікса, — однак я дістав інструкції допомогти вам, а якщо потрібно більше матросів, то викликати ще одну шлюпку. Чим можу вам зарадити?

— Ну, ми вас не затримаємо, — весело відповів Вікс. — Ми вже все спакували — і скриньки, і хронометр, і документи, і все інше.

— Невже ви залишаєте свій бриг? — здивовано спитав офіцер. — Як на мене, його зовсім не важко зняти з обмілини. Ми вам допоможемо.

— Зняти ми, звісно, знімемо, але чи втримаємо бриг на воді? Ось питання… В носовій частині великий пролом, — відповів Вікс.

Офіцер-молодик почервонів по самі вуха. Він подумав: усі зрозуміли, що він недосвідчений моряк, — і побоявся ще раз пошитися в дурні. Йому й на думку не спало, що капітан обманює його. Раз капітан вирішив покинути бриг — у нього є для цього серйозні підстави.

— Гаразд! — сказав офіцер. — Накажіть вашим матросам вантажити речі в шлюпку.

— Містере Годдедааль, хай матроси вантажать речі в шлюпку! — скомандував Вікс.

Четверо його товаришів чекали наслідків переговорів як на голках. Коли вони почули жадані слова, їм здалося, що серед ночі засяяло сонце. Гедлен нестримно розридався, і поки він крутив корбу, опускаючи в шлюпку вантаж, сльози душили його. Та все пішло на лад, і незабаром скриньки, клунки та потерпілі були в шлюпці. Матроси відштовхнули шлюпку від борту «Летючого шквалу», і за хвилину вона вийшла з довгої тіні покинутого судна, прямуючи до виходу з лагуни.

Поки що все йшло якнайкраще. Офіцер не виявив, що бриг майже непошкоджений; з кожною хвилиною відстань між потерпілими та неспростовними свідченнями злочину збільшувалась. Вони щасливі, вони врятовані! Але, з іншого боку, вони з кожною хвилиною наближалися до військового корабля, який міг стати для них в'язницею і навіть двоколкою ката, що везе їх на страту. Адже вони ще не знали, ні звідки вийшов цей корабель, ані куди він тримає курс, і невідомість давила на їхні серця тяжким каменем.

Вікс перший наважився спитати про це. Картью здалося, що голос капітана долинув до нього здалека, та водночас кожне слово вгвинчувалося в нього, наче куля.

— Як, ви сказали, зветься ваш корабель? — спитав Вікс.

— «Буря». А хіба ви не знаєте? — здивувався офіцер.

«Хіба ви не знаєте?..» Що це означає? Можливо, нічого важливого, а можливо, корабель і бриг зустрічалися?

Прикликавши по поміч всю свою мужність, Вікс поставив ще одне запитання:

— Куди ви прямуєте?