— Ну то нехай його там Памбічек має в опіці, — підсумував Бразда і кашлянув. — їдьмо, братове.

— Їдьмо.

Вони з'їхали з пагорба, коротким галопом наздогнали колону, висунулися на чоло.

— Цікаво, — заговорив, стримуючи коня до клусу, Бразда до Яна Колди, який їхав поруч. — Цікаво, і що там нині в далекому світі чувати…

— А тобі, — обернувся Колда, — що знову зайшло? Світ, світ. Що тобі з того світу?

— Та нічого, — зізнався Бразда. — Я просто так собі, з цікавості.

Ранок був туманний, як на місяць лютий — доволі теплий. Усю ніч збиралося на відлигу, від світанку сніг танув, сліди підкутих копит та видавлені колесами возів колії тут-таки заповнювала чорна вода. Осі та штельваги рипіли, коні храпали, їздові заспано лаялися. Колона — близько трьохсот возів — просувалася повільно. Над колоною здіймався важкий, задушливий запах солоного оселедця.

Сер Джон Фастольф сонно погойдувався в сідлі.

З дрімоти його вирвав збуджений голос Томаса Блекбурна, лицаря з Кенту.

— Що сталося?

— Де Лейсі вертається!

Реджинальд де Лейсі, командир передової сторожі, зупинив перед ними коня так різко, що їм аж довелося примружити очі від болота, яке бризнуло з-під копит. На вкритому світлим юнацьким пушком обличчі малого лицаря був написаний страх. Змішаний зі збудженням.

— Французи, сер Джон! — тонким голосом закричав він, стримуючи коня. — Перед нами! На схід і на захід від нас. У засідці! Сила-силенна!

«Усе, нам кінець, — подумав сер Джон Фастольф. — Мені кінець. Я загинув. А як же воно було близько, як близько! Нам майже вдалося. І вдалось би, якби не…»

«Вдалося би, — подумав Томас Блекбурн. — Нам би вдалося, Джоне Фастольфе, якби ти, гидкий пияцюго, не заливав баньки в кожному придорожньому шинку. Якби ти, хтивий кнуряко, не курвився в кожному борделі у цій околиці. Якби не це, жабоїди не дізналися би про нас, ми вже давно були би серед своїх. А тепер нам гаплик…»

— Скільки… — сер Джон Фастольф кашлянув, щоби прочистити горло. — Скільки їх? І хто? Ти бачив знамена?

— Десь так… — зам'явся Реджинальд де Лейсі, засоромившись, що втік, не роздивившись як слід французьких прапорів. — Десь, певно, зо дві тисячі… З Орлеана, то це, мабуть, Бастард.^{2} Або Ла Ір…

Блекбурн вилаявся. Сер Джон потайки зітхнув. Подивився на своє власне військо. На сто панцирних кінних. Сто піхотинців. Чотириста уельських лучників. Їздових і обозних. І на триста возів. Триста смердючих возів, наповнених смердючими бочками зі смердючими солоними оселедцями, закупленими в Парижі, які призначалися на пісний провіант для восьмитисячної армії графа Суффолка, яка тримала в облозі Орлеан.

«Оселедці, — упокорено подумав сер Джон. — Я попрощаюся з життям через оселедці. Помру в купі оселедців. З оселедців буде могила, з оселедця — нагробок. By God! Весь Лондон животи понадриває зі сміху.

Триста возів оселедців. Триста возів. Возів».

— Розпрягти коней! — по-бичачому заревів сер Джон Фастольф, ставши у стременах. — Поставити вози чотирикутником! Позв'язувати разом дишлі й колеса. Усім роздати луки!

«Збожеволів, — подумав Томас Блекбурн. — Або ще не протверезів». Але побіг виконувати накази.

«Зараз переконаємося, скільки в тому правди, — думав сер Джон, дивлячись на приготування свого війська і на формування шанцю з возів. — У тому, що розповідали про богемців, х'юсітс, отих — звідкись там зі Східної Європи чи то з Малої Азії. Про їхні тріумфи, про нищівні перемоги над саксонцями та баварцями… Про їхнього славетного вождя на ім'я… God damn… Шішка?»

Було дванадцяте лютого року Божого 1429, субота перед першою неділею посту. Сонце блиснуло, розігнало низьку, негусту імлу. Оселедці, здавалося, почали смердіти ще сильніше. Зі сходу, з боку містечка Рувре, чувся — і наростав — тупіт копит.

— Взяти луки! — гукнув, виймаючи меч, Томас Блекбурн. — ТЬеу'ге coming!

Ні Блекбурн, ні сер Джон Фастольф уявлення не мали, що досі живі лише завдяки випадку, що їх врятував щасливий збіг обставин. Що якби не цей збіг обставин, вони не побачили би світанку. Граф Жан Дюнуа, Бастард Орлеанський, дізнався про обоз із оселедцями ще кілька днів тому. Його півтори тисячі кіннотників з Орлеана (а з ними Ла Ір, Сентрай та шотландець Джон Стюарт) чекали в засаді під Рувре, щоби, перш ніж почне світати, напасти на англійську колону і розгромити її. Але, хоча йому настійно радили цього не робити, Дюнуа опер свій план на графа Клермона, який стояв обозом під Рувре. Граф Клермон мав ударити першим. Граф Клермон був красивим юнаком, гарним, як дівчина. І він завжди оточував себе іншими вродливими юнаками. На війні він не знався. Але граф Клермон був кузеном Карла VII, і з ним доводилося рахуватися.

Хлоп'ятко Клермон, як прозвав його Лa Ір, підвів, ясна річ, за всіма пунктами. Він пропустив момент, змарнував чинник несподіванки. Не дав наказу атакувати, тому що був зайнятий. Снідав. Після сніданку його помадили та укладали йому волосся. Під час укладання граф усміхався до одного з юнаків, які його супроводжували, посилав йому поцілунки, тріпотів віями. Посланців від Дюнуа він проігнорував. А про англійців забув. У нього були важливіші справи і плани.

У сум'ятті та безначальності, коли стало зрозуміло, що момент втрачено, що англійців уже не вдасться заскочити зненацька, коли Дюнуа лаявся на всі заставки, а Ла Ір і Сентрай бездіяльно стояли, розводячи руками і марно чекаючи наказів, Джон Стюарт не витримав. Разом із шотландським лицарством він із власної ініціативи кинувся в атаку на англійські вози. За ними помчала в бій частина французів, яким уже набридло чекати.

— Цілься! — крикнув Діккон Уїлбі, командир лучників, дивлячись, як на них летить панцирний клин. — Цілься! Remember Agincourt![20]

Лучники крекнули, натягуючи довгі луки. Заскрипіли тятиви. Сер Джон Фастольф зняв шолом, його вогнисто-руда чуприна заяскріла, ніби бойовий прапорець.

— Зараз! — заревів він, мов тур. — Fuck them good, lads! Fuck the buggers!

Вистачило трьох залпів, трьох злив стріл, щоби шотландці кинулися врозтіч. До возів дочвалували тільки декотрі з-поміж них, і то тільки для того, щоби спіткати там свою смерть. Їх покололи списи та гізарми, порубали алебарди та локаберські сокири. Передсмертні крики здіймалися в зимове небо.

Де Лейсі і Блекбурн, хоч вони про гуситів чули мало, а про їхню бойову тактику — ще менше, миттю збагнули, що треба робити. На чолі своїх ста важкоозброєних вилетіли з-за возів у контратаку і в погоню. Наступаючи шотландцям на п'яти, вони рубали їх так, що аж луна ішла рівниною. Уельсці на возах тріумфально горланили, лихословили та показували втікачам два підняті пальці.^{3}

Оселедці смерділи.

«Дякую Тобі, Господи, — здійняв очі до неба сер Джон Фастольф. — Дякую вам, вози. Слава вам, мужні азіатські богемці, слава тобі, воєначальнику Шішка, бо хоч ім'я твоє і поганське, проте твій воєнний талант — великий, be damned, слава і мені, серові Джону Фастольфу. Шкода, що Бардольф і Пістоль не могли цього бачити, не могли бачити дня моєї вікопомної вікторії. О, ця битва, яка відбулася під Рувре в суботу перед першою неділею посту року Божого 1429 прославиться у віках як Битва за оселедці. А про мене…

Про мене писатимуть п'єси для театру».

Отець Феліціян, для світу колись Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, а нині вівтарист у двох вроцлавських храмах, бував у валонському поселенні при костелі Святого Маврикія досить регулярно, приблизно раз на місяць, найчастіше по вівторках. Причин було декілька. По-перше, валони були знані тим, що займалися лютою чорною магією, і крутячись поблизу їхніх обійсть, можна було відчути на собі наслідки її дії. Для чужих людей, а надто для таких, які приходили без запрошення або ж були недоброзичливо налаштовані, vicus sancti Mauritii[21] був небезпечний, чужакам доводилося брати до уваги результати — включно зі зникненням без сліду. Тому чужаки, у тому числі агенти та шпики, не швендяли по валонському поселенні, не шпигували тут. І якраз це надзвичайно влаштовувало отця Феліціяна.