— Гуситові клянешся?

— Бог мені покаже, як виконати клятву, щоби це було без гріха і без образи віри.

— Бог, — Рейневан глянув йому в очі, — твою клятву почув. А як її виконати, я тобі можу і зараз сказати. Піднімеш тост.

— Що?

— Піднімеш і вип'єш за здоров'я дами мого серця. Панни… Ніколетти Світловолосої. Але не інакше, ніж на твоєму власному весіллі, пане Вольфрам Панневіц. На весіллі з панною Катажиною Біберштайн. Тоді й тільки тоді я визнаю клятву виконаною. А тебе — людиною честі.

Вольфрам Панневіц зблід і стиснув губи. Потім сильно почервонів.

— Я вже знаю, хто ви, — він ковтнув слину. — Та й чув таки немало… Швидкі ви, бачу, сватати мені панну з дитиною… І яка ж це у вас для цього причина, га? Може, той дітвак…

— Та не будь ти дурнем, Панневіц, — стиха перебив його Рейневан. — їдь на Штольц. Подивися на хлопчика. А тоді в дзеркало. Більше я з тобою про це говорити не збираюся.

— Бог чув, — додав він голосніше, щоб усі почули. — Бог чув, як ти поклявся.

— Рейневане, — нетерпляче покликав Урбан Горн. — Поїхали. Не затягуй цю жалісливу сцену.

— Дякую тобі за порятунок, — повторив Рейневан. — Але я з тобою не їду. Повертаюся на Шльонськ.

Урбан Горн довго мовчав, дивлячись услід почту Яна з Краваржа, який віддалявся. Потім обернувся в сідлі. Він уже позбувся личини чеського шляхтича-сіроми і був знову давнім Горном: Горном в елегантному плащі з тонкої вовни, Горном у рисячому ковпаку з пучком чаплиного пір'я. Горном з пронизливими очима, що так і свердлили поглядом.

— Ти не повертаєшся на Шльонськ, — холодно сказав він. — Ти їдеш зі мною.

— Ти не слухав? — підвищив голос Рейневан. — До тебе не дійшло? Я мушу повернутися! Від цього залежить доля близької мені особи!

— Панни Ютти де Апольда, — безпристрасно підтвердив Горн. — Я знаю.

— А, то ти знаєш? Тоді ти знаєш і те, що я зроблю все, щоби…

— Я знаю, — різко перебив Горн. — що ти зробиш все. Питання в тому, скільки ти вже зробив.

— Про що ти… — Рейневан відчув, що блідне. А потім — що червоніє. — До чого ти хилиш?

— Тихіше, якщо ласка. — Горн подивився на поляків, які за ними спостерігали, рушив, під'їхавши конем так близько, що вони торкнулися стременами. — Розголос справі не допоможе. А до чого я хилю, ти й сам добре знаєш. Вісті розходяться швидко, а плітки — ще швидше. Дійшла звістка, що тебе недавно приму сили зрадити. А чутки стверджують, що ти був зрадником віддавна. Від початку.

— Чорт забирай! Та ти ж мене знаєш. Таж…

— Я тебе знаю, — знову перебив Горн. — Тому пліткам не вірю. Що ж до звісток… їх треба перевірити. Нема, як-то кажуть, диму без вогню. Тому, повторюю, ти не повертаєшся на Шльонськ. Ти їдеш зі мною на Совинець, а звідти під ескортом я негайно відішлю тебе до Праги. За наказом Неплаха. І я мушу його виконати, ти це, либонь, розумієш.

— Послухай-но…

— Дискусію закінчено. В дорогу.

Під вечір вони попрощалися з поляками та Гласом з Лібочан. Кохловський, Надобний, Куропатва з Ланьцухова і таборитський сотник повернули на оломоуцький тракт, яким збиралися добратися до Одр. В Одрах, як випливало з попередніх розмов, стояв тепер старий знайомий, Добеслав Пухала, з усім своїм польським загоном. Уже протягом якогось часу Одри стали центром рекрутування добровольців з Польщі та основним центром торгівлі зброєю, яку з Польщі провозили контрабандою.

Прощання було теплим. Поляки пообнімали та пообціловували Рейневана, а Куропатва сердечно запросив його до Одр, щоб, як він висловився, «воювати пліч-о-пліч та спільні вчиняти імпрези». Рейневан тоді не міг передбачити, наскільки швидко дійде до цього вчиняння. І якими фатальними будуть його наслідки.

Загін Горна вирушив на захід, кам'янистою долиною ріки Моравиці. Разом з поляками поїхало восьмеро таборитів, у загоні залишилося семеро озброєних моравців, як з'ясувалося, бургманів у Совинці — замку, що був метою подорожі. З ними їхав і звільнений хворий. Ким був цей чоловік і чому Горн узяв його із собою, залишалося загадкою. Він усе ще був помітно нездоро вий. потів, кашляві чхав. У сідлі він хитався і засинав, тому двоє призначених Горном моравців стежили, щоб він не впав.

— Горне?

— Я тебе слухаю.

— Я не зрадник. Ти ж не віриш, що я міг би ним бути. А може, віриш?

Горн притримав коня, зачекав, поки збройні проїдуть повз них.

— Вісті, які гуляють, — сказав він, свердлячи Рейневана поглядом, — послаблюють мою віру. Тож зміцни мене в ній. І утвердь.

— Я здогадуюся, — вибухнув Рейневан, — звідки це все, звідки ці облудні плітки та наклепи. Рознеслося, що Ян Зембицький схопив мене в Білому Костелі, ув'язнив і намагався змусити до зради, до того, щоб я обманув Краловця, затягнув його в засідку і послав Сиріток на погибель…

— Правильно здогадуєшся. І справді рознеслося.

— І що? Я зрадив? Потрапив Краловець у засідку під Велиславом? Що там було: поразка чи перемога? Хто був наголову розбитий? Ми чи вони?

— Очко на твою користь. Давай далі.

— Я завжди був вірний справі Чаші. Я співпрацював з Неплахом, у 1427 році навів його на слід заколоту Гинека з Кольштейна і Сміржицького. Потім мені сотні разів траплялася нагода зрадити. Я знав багато, мав доступ до секретів, знав таємні плани та стратегії. Я міг провалити Тибальда Раабе. Міг продати Фогельзанг. Міг зрадити у двадцять восьмому, перед рейдом і під час рейду, у Клодзьку, у Кам'янці, у Франкенштейні. Я міг видати тебе. Горне, для цього випадала не одна сприятлива нагода. Вроцлавський єпископ обсипав би мене золотом. Так що не кажи мені утверджувати тебе у вірі, бо це мене принижує. Бо тут нема проміжних ступенів, кольорів і відтінків. Так чи сяк. Віриш — або не віриш. Довіряєш — або ні.

Урбан Горн смикнув віжки, змусив храпаючого коня затупцяти на місці.

— Твоїм щирим обуренням, — процідив він, — треба було б захоплюватися. Але реальність наказує заламувати над ним руки. Над ним і над твоєю наївністю. Тому що існують проміжні ступені, Рейнмаре. Існують відтінки, що ж до кольорів, то їх є ціла гама, воістину веселка кольорів. Я тобі вже казав: я не вірю пліткам, не вірю, що ти був провокатором і зрадником з самого початку, що ти прибув у Чехію і приєднався до нас тільки для того, щоб зрадити. Але ти став шпигуном. Нашим, щоправда, та це, загалом, не становить різниці. Ти став шпигуном. Але така вже, курва, шпигунська доля, такий уже жереб і курвяча неминучість наслідків, які випливають зі шпигунського ремесла: колись ти провалишся — і колись тебе перевербують. Це нормальна річ у цій професії. Викрали дівку, в яку ти втелющився. І вдалися до шантажу. А ти дав себе шантажувати.

— Швидко ти робиш висновки. А далі темп буде таким же? Вироку мені теж не доведеться довго чекати? І страти теж?

— Це ти надто швидко робиш висновки. Занадто швидко. Час на привал, сутеніє. Гей, люди! Станемо тут, під лісом! З коней!

Роздмухуваний вітром вогонь стугонів і тріщав, полум'я стріляло високо вгору, іскри летіли понад верхівки ялиць. Ліс шумів.

Моравці, спорожнивши пузату пляшчину сливовиці, один по одному лягали спати, закутуючись в опанчі та кожухи. Хворий, якого поклали неподалік, стогнав, кашляв, спльовував. Урбан Горн палицею перевертав і поправляв поліна у вогнищі, позіхав. Рейневан більше хотів їсти, ніж спати. Він жував овечий сир, тільки ледь-ледь запечений над жаром.

Хворий зайшовся черговим нападом кашлю.

— Чи ти не зайнявся би ним? — показав головою Горн. — Ти ж як-не-як медик. Наче б годиться допомогти стражденному.

— У мене нема ліків. Що мені, користуватися магією? У присутності чашників? Для них чаклунство — це peccatum…

— …mortalium, я знаю. То, може, щось натуральне? Якесь зілля, якісь рослини?