Сповнена очікування тиша, здавалося, аж дзвенить під склепінням.

— Чоловік істинно Божий, — почав Миколай Кузанський, — живе в самозаглибленні. Вільний від земних справ, шанобливо звертається до віковічного благочестя. Тоді закрите небо розкривається. З лиця Божої любові раптове сяйво, мов блискавиця, пронизує відкрите серце. У його світлі Дух Божий звертається до серця зі словами: «Я твій, а ти — моє, я проживаю в тобі, а ти живеш у мені». Двоє людей, що люблять одне одного, пов'язує схожа єдність. Прагнення одного є прагненням другого. Його жага є твоєю жагою…

На обличчі каноніка Лангенройта з'явився легкий вираз занепокоєння. А обличчя багатьох черниць, не виключаючи пріориси, прикрасилися замріяними усмішками.

— …бо якщо любов випливає від Бога, істинно від Бога, в цьому нема нічого нечистого. Любов і пожадання чисті, як світло, як lux perpetua, як природа не оскверненого гріхом райського саду. О сестро, сестро моя, у багатьох одна! Чекай, чекай терпляче, тримайся в побожності і молитві. І настане день, коли засяє світло любові, коли з'явиться той, кого обдаруєш любов'ю. Надійде suavissimus[142], сповнений чарівності, і поведе тебе в hortus conclusus[143] насолоди. Прагнення — а тоді розкіш. Сила любові п'янить тебе, занурює в досконалу радість. Душа, сповнена радості, служить тому, кого любить, тим палкіше, позаяк не ховає своєї наготи від наготи його невинності…

Занепокоєння на обличчі Лангенройта ставало дедалі помітнішим. А черниці розімлівали в страхітливому темпі.

— Назву тебе нареченою моєю, кохання якої ліпше за вино, а запашність олив твоїх — за всі пахощі!{46} І скажу тобі: Quam pulchrae sunt mammae tuae soror mea[144]

— Якщо це devotio moderna, — шепнула новіціатка ззаду, — то я записуюся.

— Устанете рано, й підете разом у сади-виногради, подивитися, чи зацвів виноград, чи квітки розцвілись, чи гранатові яблуні порозцвітали? Там кохання своє йому даси. А перса твої…

— Свята Вероніко, патронко… Я не витримаю…

— …перса твої, що mandragorae dederunt odorem[145], це плоди, скажеш, що я їх заховала для тебе, коханий ти мій. І сповниться commixtio[146] статі, сповниться unio mystica[147]. Сповниться те, що природне, перед лицем Бога, який є Природою. Амінь. Мир вам. сестри мої.

Констанція фон Плауен голосно видихнула. Важко зітхнув Освальд фон Лангенройт. Канонік Хаугвіц витер рясний піт з чола і тонзури.

* * *

— Це наш шанс, — повторила Вероніка. — Ми не можемо його змарнувати.

Вони розмовляли, сховавшись у комірчині за пекарнею, їхнє звичайне місце нарад виявилося зайняте, в однієї з наймолодших конверс був пронос, і вона сиділа в нецесаріумі безперервно.

— Не крути головою і не кривись, — наморщила носа Вероніка. — Цей теолог — це наш шанс, повторюю. Ти ж слухала, що він говорив і як говорив. Він, Ютто, думає тільки про одне, я тобі гарантую. Весь монастир слухав те його казання, всі бачили, що в нього було в очах. А в очах в нього була якраз та річ, про яку ми обидві безперервно думаємо.

— Може, ти думаєш!

— Нехай буде, може, я. І решта монастиря теж, включно з вельмишановною матір'ю фон Плауен. Ні, я не збираюся чекати, поки котрась нас випередить і вскочить йому до ліжка. Пристрасний теолог допоможе нам втекти, Ютто. Треба тільки піти до нього, в дім для гостей. І переконати його у нашій справі. Ось тут у мене два патички. Ну ж бо, витягуй. Коротший іде і переконує.

— Що ти… — Ютта сахнулася, немов їй подавали не два патички, а двох гадюк. — Ти ж не…

— Коротший іде, — рішуче повторила Вероніка. — І переконує Кузанського в нашій справі. Це буде неважко. Гадаю, вистачить порядного і добрячого fellatio. Плюс грудей, котрі mandragorae dederunt odorem. Але якщо виявиться, що цього замало, — що ж, доведеться піти на commixtio статей за повною програмою. Нагота перед наготою et cetera. Давай, давай, шкода часу. Коротший патичок біжить у hortus conclusus, а довший тим часом пакує манатки.

— Ні, — жахнулася Ютта. — Ні.

— Що «ні»?

— Я не можу… Я кохаю Рейневана…

— І тому хочеш утекти. Тому мусиш утекти.

«Вона має рацію, — подумала Ютта, — вона цілком має рацію. Минає рік моєї неволі, рік від нападу на Білий Костел. У домініканок у Кроншвіці я вже сім місяців, того й гляди знову з'являться дивні люди, щоб забрати мене і завезти до іншого, ще більш віддаленого монастиря. Мене розлучать з Веронікою, а сама я втекти не зумію. Вона має рацію. Тепер або ніколи».

— Давай патичок, Вероніко.

— Оце я розумію. Який ти витягнула? Довгий! Отже, короткий — мій, вислухала тихі молитви моя патронка. Пакуй в'юки, Ютто. А я спішу до гостьового дому. До теолога Миколая, що чекає там suavissimus і сповнений чарівності.

* * *

Ютта, спакована і переодягнена, чекала в пекарні. Місяць був у нові, груднева ніч була темна, як саме дно геєни.

Вероніка повернулася добряче після півночі. Зарум'яніла, спітніла і задихана. На ній був підбитий хутром плащ, у руці вона несла вузлик. «Вдалося, — подумала Ютта, — їй справді вдалося».

Вони не гаяли часу. Скоресенько пробігли подвір'ям до гостьового дому, увійшли в морок сіней. Миколай Кузанський чекав на них, пальцем на устах наказав мовчати. Підвів їх до стайні, де при тьмяному світлі кагання пахолки сідлали двох коней. Ютта надягнула поданий їй кожушок, натягла каптур, скочила в сідло.

Миколай Кузанський відіслав пахолків. А тоді обняв Вероніку і поцілував. Поцілунок затягнувся. І тягнувся досить довго. Ютта, втративши терпець, промовисто кашлянула.

— Вам час, sorores, — опам'ятався Миколай Кузанський. — Час. Ходімо.

— Хто це там? — забуркотів Брюнварт, світський монастирський servus[148], сторож та воротар гостьового дому. — Кого це поночі чорти носять? Чума на ваші…

Упізнав каноніка, замовк, низько вклонився. Кузанський мовчки всунув йому в руки дзвінку калитку. Брюнварт зігнувся в поклоні.

— Відчиняй ворота. Випусти моїх служників, я посилаю їх у пильних справах. І рот на замок.

— Авжеж… Ваша велебносте… Ніч темна, як дно геєни. Холодно.

— Ця дорога веде до Вейда. Ця — до Цвіккау і далі до Дрездена. Прощавайте, любі сестри. Хай вас Бог провадить. І щасливо приведе до ваших близьких.

— Прощавай… любий Миколаю.

Підкови зацокали по камінні.

Розділ сімнадцятий

у якому описусмо рік Божий 1430, а на охоплених пожежею війни землях Саксонії, Тюрінгії та Верхньої Франконії тривають великі пошуки.

Рейневанові, Шарлеєві, Самсону та Ріксі знадобилися дві години, щоби від броду в Кессерні виїхати на тракт, на дорогу, що вела до Альтенбурга. Почав падати сніг, попри це вони їхали швидко, на чолі з Рейневаном, якого розпалювала та збуджувала близькість Ютти. Гуситська армія, поділившись на п'ять загонів, тим часом марширувала у напрямі Наумбурга та Єни і методично палила на своєму шляху кожне село та кожний oppidum[149]. Крайнебо на заході розцвіло султанами димів, які шматував вітер.

Рейневан квапив, спочатку він навіть відмовлявся зупинятися на ніч, хотів їхати навіть у темряві; щоб його зупинити, довелося вдатися до справді переконливих аргументів: коням потрібен був відпочинок і корм, до того ж вони були в чужому і ворожому краю, у пітьмі та в хурделиці могли заблукати, збитися з дороги, а наслідком могла виявитися куди серйозніша затримка, ніж ті кілька годин нічлігу. Отож вони зупинилися в порожній стодолі на краю поселення. Яке теж виглядало опустілим.

вернуться

142

Прекрасний, наймиліший (лат.).

вернуться

143

Замкнений садок (Пісн. 4:12).

вернуться

144

Які прекрасні перса твої, сестро моя (буквальний переклад рядка «Пісні над піснями» (4:10) з латинського перекладу Біблії Вульгати. В українському перекладі І. Огіенка цей же рядок перекладений словами: «Яке любе кохання твоє, о сестрице моя»).

вернуться

145

Видадуть пах мандрагори (Пісн. 7:14).

вернуться

146

Єднання (лат.).

вернуться

147

Таємний союз (лат.).

вернуться

148

Слуга (лат).

вернуться

149

Укріплене місто (лат.).