— Ловіть її, — простогнав Стінолаз, переводячи подих. — Хапайте… Шкуру із суки пасами здеру…

— Ви поранені!

— Це нічого… Зі мною нічого не сталося… Щоби мені пошкодити, треба трохи більше… Звичайна куля — це зама…

Він запнувся, закашлявся, очі вилізли в нього з орбіт. З різким кашлем з його рота хлинула чорна кров. Він крикнув, заревів, закаркав. Зрозумів. Зрозумів це і Кучера. Зрозумів скулений на землі канонік Феліціян. Зрозумів Рейневан, який дивився на все це.

Це була не звичайна куля.

Стінолаз закричав. І заскрекотів, а перш ніж скрекіт встиг відзвучати, він на очах усіх перетворився на чорного птаха. Птах важко затріпотів крильми, піднявся, полетів, розсіваючи краплі крові, над Одру, у бік острова Тумського. Не відлетів далеко. Усі бачили, як над рікою птах із жахливим вереском і скрекотом перетворився на велику безформну потвору, напівптаха-напівлюдину, і ця потвора смикала ногами і махала крилами, розбризкуючи кров. Метаморфоза відбувалася на очах у всіх, у сірі води Одри потвора впала вже в подобі людини. Конаючої людини з золотим ланцюгом на грудях.

Вода зімкнулася над трупом. Залишилася кривава піна, яку розтягувала навсібіч течія.

Труп Стінолаза зупинився на бику Довгого мосту, зачепившись за гілки, які нанесла течія. Він тримався на воді лицем униз, погойдуючись на хвилях, добру годину. Врешті-решт сплив, вода понесла його вздовж млинів, на піщані відмілини, де він застрягав ще декілька разів. Потім його підхопила сильніша течія, пославши знову під лівий берег, на Гарбари, у смердючі стоки чинбарень. Крутячись у вирах, він доплив до Сокільничого язу, а вода перенесла його через загату.

На глибіні за островом утопленик, що крутився у водовертях, привернув увагу величезного одрянського сома. Але труп усе ще був надто свіжий, щоби з нього можна було вирвати м'ясо, велика рибина, шарпаючи тіло, змогла лише перевернути його навзнак. Тому коли Стінолаз виплив на заплаву біля Щепіна, його обсіли крячки. До Битині він доплив уже без очей, з двома кривавими дірками в обличчі.

У Поповицях пастушки, котрі напували корів, показували на нього один одному пальцями.

Було пізно після обіду, коли він доплив на висоту Клечкова. До укріпленої фашинами півзапруди.

На півзапруді сидів рибалка в солом'яному брилі, озброєний ліщиновим вудлищем. Якийсь момент він дивився на утопленика, що обертався у протитечії. На його чорне волосся, яке коливалося у воді, неначе вітряниці. На пташине обличчя і пташиний ніс…

— Нарешті! — рибалка скочив на рівні ноги. — Нарешті! Слава філософам!

— Ти приплив, Біркарте фон Грелленорт! — кричав Вендель Домараск, дико витанцьовуючи і вимахуючи руками. — Я довго чекав, терпляче, так, терпляче чекав над річкою. І ось нарешті Одра тебе принесла! І я можу на тебе подивитися! Ох, який же я радий, що можу на тебе подивитися!

Труп відчепився від півзапруди, крутнувся, потрапив у течію. Колишній гуситський шпигун помахав йому на прощання.

— Вклонися від мене Балтійському морю!

І на цьому кінець розповіді. Completum est quod dixi de Operatione Solis[230]. Finis coronat opus[231]. Я закінчив. І натрудився добряче. Explicit hoctotum[232],a ти, мила дівчино, infundemihi potum[233]! Наливай, наливай! Вип'ю на дорогу кухлик свидницького. Або й два.

Бувайте, шляхетні й добрі панове. Нехай провидіння береже вас у дорозі від нещастя й лихої пригоди. Ні-ні, я сказав, кінець — отже, кінець, більше баяти не буду. Бо уяву мою зрадила її сила. Уяву сила зрадила була, Та, мов колеса, ясні та веселі, Жадобу й волю долі повела Любов, що водить сонце й зорні стелі. L'amor che move il sole e Valtre Stelle…^{70} Дивно якось переслідує мене той Данте… Кінець промови. Бо хоча, як мудро рече Екклезіаст, складати багато книжок не буде кінця[234], закінчувати все-таки треба. Є такий мус.

Мені вже час. До Константинополя дорога далека, а я хотів би ще до Адвенту побачити вітрила на Мармуровому морі, Золотий Ріг і Босфор.

Хочу побачити свою мрію. Заким вона безповоротно зникне. Бувайте здорові. А на прощання… Воістину кажу я вам, кожному зокрема: пам'ятайте Екклезіаста. Primo: omnia vanitas, усе марнота. Secundo: підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині!

Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне, чи добре воно, чи лихе[235].

Чи добре воно, чи лихе.

Коли Еленча почула на подвір'ї стукіт копит та іржання, то була впевнена, що це Дзержка, що вона раніше, ніж збиралася, повертається із сусідського візиту до Рахенау. Вийшла на поріг, не відв'язуючи фартуха. Коли побачила вершника, її залила гаряча хвиля. Ноги перестали слухатися, а руки почали дрижати.

— Здрастуй, — сказав Рейневан. — Здрастуй, Еленче.

Еленча була не в змозі вимовити ні слова. Вона лише схилила голову.

Рейневан спішився.

Підійшов.

І пригорнув її. Величезним зусиллям волі вона стримала плач. Не повністю і не до кінця.

Небо на заході темніло, обіцяючи бурі. Але тут, над ними, над Скалкою, сонце пробилося крізь хмари, заливаючи світ стовпом світла. Рейневан глянув угору.

— Світло солодке, — сказав він. — І добре очам сонце бачити.

Його обличчя змінилося. Дуже змінилося. Він був інакший.

Еленча констатувала це зі змішаним почуттям страху і полегшення.

— Здрастуй… — вона кашлянула, шморгнула носом. — Ласкаво просимо у Скалку… Ти приїхав… надовго?

Він дивився на неї. Мовчав. Довго. Так довго, що вона засумнівалася, чи відповість. Але він відповів.

— Певно, залишуся.

«Lacrimosa dies illa…» — жалобний гімн «Dies irae» («День гніву»), за легендою, склав і проспівав в'язень, якого вели на страту, а натовп так плакав, а кат так розчулився, що страту довелося відмінити. Насправді автором «Dies…» є францисканський чернець Тома Целанський, який жив у XII столітті. Я використовую переклад Анни Каменської (Do zrodel. Psalmy і inne przeklady poetyckie, Poznan 1988). День нещастя тоді скінчиться, як розкритись могила зможе, грішник встане перед Суддею, пощади його, вічний Боже.

«Бастард Орлеанський…» — граф Жан Дюнуа, один із найславетніших воєначальників Столітньої війни, і справді був бастардом, позашлюбною дитиною. Людовік Орлеанський, брат короля Франції Карла VI, зачав його в позашлюбному союзі з Маргаритою д'Енґ'єн. Цікавий анекдот про цей роман розповідає Брантом у «Галантних дамах», куди я й відсилаю тих, кого цікавлять історичні та еротичні анекдоти.

«…показували втікачам два підняті пальці…» — жест із двох пальців виникнув під час Столітньої війни начебто з того, що мстиві французи відрізали взятим у полон англійським лучникам два пальці, вказівний і середній, щоб ті більше ніколи не могли натягнути тятиву. Тож лучники при кожній нагоді демонстрували французам, що їхні пальці ще при них і що вони ще не раз скористаються ними на погибель французам. Жест зберігся до новітніх часів, але два пальці замінив один середній, а лучницькнй контекст змінився на значно більш очевидний.