— Нічого не змінилося, я й далі поспішаю. Але їдь сам. Я ще мушу залишитися тут.

На Поясній вулиці, притулившись до міської стіни, стояв похмурий кам'яний будинок, де містилися міська буцегарня, катівня і дім ката. Навколо цього місця ширилася зловісна аура, всі, хто лише міг, уникали його, торгівля і ремесло забралися звідси геть. Тут залишилася лише броварня, якій, якщо вона варила добре пиво, не могло зашкодити ніяке сусідство. Залишилася також, що дивно, пивниця, куди вели круті сходи. Власник пивниці, анітрохи не остерігаючись неприємних асоціацій, назвав її «У ката».

Сходи вели глибоко, до склепінчастих підземель. Тільки в одному з них, найвіддаленішому, бенкетували. Рейневан підійшов до бенкетуючих. Його помітили не відразу. І зустріли глухою тишею.

— Це Рейневан, — нарешті оголосив Алам Вейднар гербу Равич. — Медик з Праги. Він сам! Помагайбі, ескулапе! Заходь, ми запрошуємо. Ти з усіма знайомий, чи не так?

Рейневан був знайомий майже з усіма. Ян Куропатва з Ланьцухова гербу Шренява і Якуб Надобний з Рогова гербу Дзялоша, з якими йому зовсім недавно довелося ділити ув'язнення, привітали його, піднявши руки, так само зробив знайомий Рейневанові з празьких часів Сжи Скірмунт гербу Одровонж. Блажей Порай Якубовський, який сидів біля Скірмунта, теж знав Рейневана, але якось не поспішав засвідчити це знайомство. Решта, які їли кашу з мисок і здавалися зайнятими виключно кашею, були йому незнайомі.

Натомість йому був знайомий ватажок усієї комітиви, посивілий чоловік із засмаглим обличчям, поцяткованим слідами віспи. Рейневан пам'ятав його з часів минулорічного шльонського рейду — це був Федір з Острога, луцький старостич, руський князь і отаман розбійників, найманець на службі в гуситів. Він не спускав з Рейневана своїх чорних очей, зловісну пронизливість яких не могли ані приховати, ані послабити напівморок пивниці та нависаючий дим.

— Оті двоє за кашею, — продовжував представляти Вейднар, — це пан Ян Тлучимост гербу Боньча. І Данило Дрозд, з путних бояр.^{25} Присядь-но, Рейневане.

— Я постою, — Рейневан вирішив підтримувати офіційний тон. — Та й часу в мене небагато. Князь Сигізмунд Корибутович, у якого ви перебуваєте на службі, просив мене встановити з вами контакт. Я зробив, мусите знати, князеві деякі послуги, і він пообіцяв мені за це auxilium[96] у певних імпедиментах[97], які виникли на моєму шляху. Як я розумію, це ви маєте бути цим auxilium? Це ви маєте мені допомагати?

Запала тривала і досить гнітюча тиша.

— Ну от тобі й маєш, — озвався нарешті Федір з Острога. — От, попався нам проклятущий німець, щоб трясця його матір мордувала… Знай ти… Ну, забув я, як звати?

— Рейневан, — підказав Куропатва.

— Знай ти, Рейневан, чорт з твоїм ксиліумом чи консиліумом, залиш їх для педиментів чи інших содомітів, ми хлопи нормальні — то й гидимося тих французьких мод. Не хочеш сідати — стій, мені насрати, стоїш ти чи сидиш. Ти нам кажи, що тобі наказали сказати.

— Тобто що?

— Herrgott! Нам Корибутович казав, що ти знаєш, коли і якою дорогою сюди, на Одри, гроші повезуть, великі гроші. З Польщі чи то зі Шльонська. Нам князь казав, що ти нам скажеш дорогу, якою ті гроші везтимуть.

— Князь Сигізмунд, — повільно відповів Рейневан, — ані словом не обмовився ні про які гроші, що їх нібито мають везти. А якби навіть він і зронив про це хоч слівце, то я його вам аж ніяк не передав би. Мені здається, що тут якесь непорозуміння. Повторюю, князь пообіцяв мені ваші послуги…

— Послуги? — перебив Федір. — Прислужувати? Чорту в жопу! Я князь, я пан на Острогу! Тьху! Baszom az anyat! Корибутович мені наказувати не буде! Велике мені цабе, Корибутович, князь чеською ласкою мальований!

— Розумію, — Рейневан підняв голову, глянув спогорда. — Бо таки зрозуміло було сказано. Тому прощаюся з шановною компанією.

— Чекай-но, — Ян Куропатва піднявся з-за столу. — Чекай, Рейневане, навіщо пороти гарячку? Побалакаємо. Ти казав, тобі потрібна допомога. Так ми ж не проти тобі допомогти, якщо і ти нам допоможеш у нашій імпрезі…

— У якій? У грабунку?

— А що це ти такий гоноровий? — запитав Надобний. — Га? Носа задираєш? А що тобі досі дала ця воячка? Ця революція? Рани, гулі, анафему та інфамію — так, як і нам. Чи не час подумати про себе, медику, про власне благо, здоров'я і щастя?

— Що нам пригодиться, — впевнено заявив Куропатва, — те й тобі пригодиться. Ти допоможеш нам в імпрезі, а ми допустимо тебе до поділу здобичі, тобі ж чимало капне в кишеню. Я правильно кажу, пане Острозький?

— Прощавайте, — Рейневан не чекав, доки князь підтвердить. — Залишайтеся з Богом.

— А ти куди? — холодно запитав Федько з Острога. — Что вздумал? Донести Прокопові? Ні, братику, не вийде. Хапай його, Куропатва!

Рейневан вивернувся, штовхнув Куропатву на Надобного. Вейднар схопився з лави, Рейневан прийомом Шарлея копнув його в коліна, а вже коли той падав, зацідив по носі. Тлучимост гербу Боньча кинувся на нього і облапив, йому на допомогу кинувся через стіл путний боярин Данило, розбиваючи і трощачи посуд. Острозький, Скірмунт і Якубовський не зрушилися з місця.

У руці боярина зблиснув ніж, Рейневан висмикнувся із захвату Тлучимоста і потягнувся за власним кинджалом, але Вейднар повиснув на його лікті, а Куропатва захватом зафіксував ліве передпліччя. Боярин Данило ударив ножем. А Рейневан згадав Бруно Шиллінга, ренегата з Роти Смерті.

Він відхилив корпус, відчувши на грудях лікоть озброєної руки, зігнув її раптовим рухом тіла, викрутив, обернув, штовхнув плечем з усієї сили. На диво, вдалося, хоча не зовсім. Обернене лезо не встромилося в горло, а тільки розпороло щоку. Боярин завив звіром, залив кров'ю себе і все навколо. Федір з Острога заревів.

Заревів і впав від удару держаком корда Тлучимост, вереснув Надобний, якому розрізало долоню. Куропатва від кулака і копняка гримнувся на стіл, на глиняні черепки і розлите пиво.

— Ходу, Рейневане! — Урбан Горн махнув кордом, копнувши — і тим зваливши Вейнара, який намагався встати. — Ходу! На сходи! За мною!

Двічі повторювати йому не довелося. Знизу їх наздоганяло завивання путного боярина. І лютий рев князя Федька Острозького.

— Baszom az anyat! Baszom a vilagot! Еб твою мать, zkurvena kurva[98]!

— Псякрев, — Урбан Горн згорбився в сідлі. — Кров пішла. Від усіх цих ексцесів у мене шви розійшлися.

— І в мене теж розійшлися, — Рейневан помацав стегно, озирнувся назад. — Я цим займуся, я маю при собі інструменти і ліки. Але спочатку треба від'їхати.

— Від'їхати дійсно треба, — погодився Горн. — І то чимдалі. Прощавай, місто Одри. А що з нами буде, друзяко? Поїдеш зі мною на Совинець?

— Ні. Я повертаюся у Шльонськ. Ти забув? Гіневра у скруті.

— Тоді рятуй Гіневру, Ланселоте. А злий викрадач Мелеагант повинен дістати по заслузі. Їдьмо.

— Їдьмо, Горне.

Вони пустили коней галопом.

Недалеко від школи, навпроти будинку командорії іоаннітів, на невисокому мурі, щоб вивищуватися понад юрмою, стояв чоловічок у чорній опанчі, з довгим рідким волоссям, що спадало на плечі.

— Браття! — кричав він, жваво жестикулюючи. — Антихрист об'явився! Серед знаків і фальшивих чудес! Пророкований убивця святих, котрий сидить, як тиран, у місті семи гір! У Римі, проституюючи Петрів престол, править намісник Сатани й отаман диявольських слуг. Істинно кажу вам, папа римський — то Антихрист! Мерзота, наслана Пеклом!^{26}