На одному з возів, що перегороджували невелику площу, стояв чоловік у кабаті з вирізаною зубчиками баскою і в голіардському каптурі, з-під якого стирчали пасма сивого волосся. Віз оточував чималий натовп людей, серед них переважала біднота: челядники, жебраки, каліки, проститутки, люмпени та інші міські pauperes[163], а також волоцюги, прочани, вагабонди, загалом галаслива, зухвала і відразлива зграя.

Голіард у каптурі виступав, привертаючи до себе увагу юрми тим, що підвищував голос і розмахував руками.

— Багато грубої і великої брехні мовиться про правовірних чехів,^{50} — горлав він. — Що вони буцімто вбивають і грабують. Це брехня! Вони тільки захищають себе в рамках самооборони, убивають у бою тих, хто вторгається до них із заміром знищити. Тоді вони обороняються, захищають свою віру, свої домівки, своїх жінок і дітей. І кожен, хто на них посягне, зазнає шкоди. Але вони палко прагнуть, щоби між вами і нами припинилися ці бої і вбивства, і кровопролиття, щоб настала божа і свята злагода. Знайте, що чехи закликають князів, панів і всі імператорські міста зійтися на мирних переговорах, аби покласти край негідному кровопролиттю. Та не хочуть ваші князі, пани та прелати відкласти убік свою пиху та чванливість! То ж бо не їхня кров, а ваша проливається!

— Добре каже! — крикнув хтось із юрми. — Правильно каже! Геть панів! Геть попів!

— Де ваш король? Де князі? Втекли, а вас залишили напризволяще! І ви за них хочете воювати? Дати себе вбити за їхні багатства та привілеї? Люди добрі, жителі Байройта! Здайте місто! Чехи вам не вороги…

— Брешеш, безбожний єретику! — крикнув з натовпу чернець в августинській рясі. — Брешеш як собака!

— Люди! — завторив йому хтось із mediocres, міських салогубів середнього класу. — Не слухайте його, продажного! Хапайте його…

Натовп завирував. Були й інші, що підхопили заклики ченця та салогуба, але бідняки їх перекричали, відіпхнули, не шкодуючи костурів, кийків, палиць, кулаків та ліктів. Площа швидко повернулася під владу пролетаріату.

— Ви бачили, — відновив промову емісар, — як мені хотіли закрити рота? Як-то правда попам очі коле? Вони вам теревенять про покору до Церкви та влади! Вони називають чехів єретиками? Та чи є більша єресь, ніж перекручувати Слово Боже на влас ний штиб? А якраз це ж і роблять прелати, спотворюючи слово Христове. Хіба ні? Може, заперечите, монахи?

— Не заперечать! Це правда! Правда!

На площу з тупотом і гупанням ввірвалися піші алебардники, зацокотіли по бруківці копита кінних. Чернь захвилювалася і здійняла крик. Голіард зникнув з возу, наче його вітром здуло.

— Туди, туди, — видивилась його Вероніка. — За ним, швидко…

Емісар нахильці прошмигнув за возами, сховався в провулку. Вони вбігли за ним.

Він чекав на них, сховавшись за рогом. Схопив Ютту за плече і припер до стіни, приставивши ніж до горла. Вероніка здавлено скрикнула, її душив ззаду другий, у сірій опанчі, який мовби з-під землі виріс за її спиною.

— Дівчина? — глянувши з-під каптура, емісар дещо послабив хватку. — Чорт забирай! Та ви ж дівчата!

Дав знак, той, що був в опанчі, попустив ремінь, яким душив Вероніку. Він був зовсім юний, щонайбільше шістнадцятирічний.

— Що на вас найшло, щоби за мною стежити? Говори, і то швидко!

— Ми шукаємо… — видушила із себе Ютта. — Контакту з гуситами…

— Що? — він стиснув зуби, а його ніж знову опинився біля її шиї. — Що таке?

— Ми втекли з монастиря, — повторила слабким голосом Ютта, усвідомлюючи, що її пояснення звучать не дуже правдоподібно. — Ми хочемо пробратися до гуситів. Мій… Мій наречений… Серед гуситів є мій наречений…

Голіард пустив її. Відступив на крок.

— Як його звати?

— Рейнев… Рейнмар з Беляви.

— Свята Кларо, опікунко агітаторів… — глибоко зітхнув емісар. І схопився за голову.

— Ти Ютта Апольдівна, — з притиском промовив він. — Я тебе знайшов. Святий Іване, Хрестителю Господа нашого Ісуса Христа у водах йорданських! Свята Цециліє, патронко музик! Я тебе знайшов! Я, Тибальд Раабе, нарешті тебе знайшов!

Місто Кульмбах палало. Замок Плассенбург, який вивищувався над ним і здобути який Сиріткам так і не вдалося, був наче корабель, що плив у морі полум'я, підносячись на розбурханих хвилях вогню.

Спочатку, коли вони під'їжджали, Рейневан не збирався контактувати із Сирітками, побоювався, що пам'ять про Сміла Пульпана та конфлікт із находським контингентом все ще може бути серед них жива, що попри прихильне ставлення до нього Прокопа та гейтманів Табора з боку Сиріток його може зустріти якийсь афронт. Проповідники Сиріток, на чолі з Прокупеком, раз у раз звинувачували його у чаклунстві та поширювали припущення, що він може виявитися провокатором. Тому Рейневан вирішив об'їхати Кульмбах широкою дугою і їхати просто на Байройт.

Та доля перекреслила плани. Об'їжджаючи місто, яке штурмували Сирітки, вони нарвалися на сильний кінний роз'їзд, якому здалися підозрілими. Пояснення не допомогли. Їх заарештували і доставили в штаб Сиріток під озброєним конвоєм. На величезну полегкість усього товариства, вони все-таки натрапили на знайомих і приязно настроєних гейтманів. Їх зустріли як завжди життєрадісний Ян Колда з Жампаха та їх старий товариш, Бразда Ронович з Клінштейна.

Штурм тим часом закінчився, Кульмбах уже було захоплено і розграбовано, тепер бралися за те, щоб його палити, по дахах уже гасав червоний півень, стелився і ліз у небо густий чорний дим.

— Ні, — відповів Колда на запитання. — Ні, Рейневане, в мене нема ніяких відомостей ні про яких панн. Та й звідки б я їх мав? Це війна. А це значить — один великий бардак, який уже неможливо тримати під контролем. На схід від нас насувається Табор, а значить, Прокоп і Кромешин, на захід від нас — внутрішні війська Краловця і празька domobrana[164] Зигмунта Манди. А між нами діють самостійні роз'їзди та загони, нишпорять банди, неорганізовані групи, дезертири… Рятуй тих своїх панн чимшвидше, чимшвидше, раджу. Якщо вони самі опиняться поміж військами, то бачу в чорному кольорі…

Шарлей скреготнув зубами. З лиця Рейневана відлила кров. Бразда це зауважив.

— Якщо вже ми заговорили про банди та бандитів, — швидко втрутився він, — то, може, варто було б їм показати… Що ти на це, Яне?

— Можна.

Ближче до краю табору, серед високо навантажених здобиччю возів, на просмоленій плахті було покладено шість тіл. Шість трупів, досить сильно понівечених. П'ятеро з них, Рейневанові аж серце зупинилося в грудях, мали на собі рештки чорних обладунків і плащів.

— Cerni Jezdci, — показав Колда. — Cerna Rota. Вам це дещо говорить, чи не так? До нас теж дійшли чутки про них. Але щоб вони, аж сюди, в Німеччину, за нами полізли?

Шарлей питально глянув, показуючи на шостий труп. На ньому був звичайний одяг. А голова була майже зовсім спалена. Так, ніби її всадили в піч і довго там тримали.

— Айно, саме так, — ковтнув слину Бразда. — Чорні, скидається на те, йшли за нами майже від самої переправи. Раз у раз пропадав якийсь патруль, а потім ми їх знаходили порізаних. А одного завжди на гілці. Підвішеного за ноги. Над вогнищем. Допитували, видно. А з головою у вогні скажеш… Усе скажеш…

Ян Колда харкнув, сплюнув.

— Врешті-решт це нам допекло, — сказав він. — І ми влаштували засідку. Налетіли на них, але вони вирвалися, тільки ці-от п'ять нам дісталися. Що вони тут шукають, Рейневане? Про що допитують, палячи людей вогнем? Що ти можеш нам про це сказати?

— Нічого. Бо я дуже спішу.

Коли перед самими копитами коня Якуба Данцеля прошмигнув чорний кіт, Якуб Данцель повинен був повернутися до Байройта. Однак Якуб Данцель обмежився тим, що кинув услід котові сороміцьке слово — і поїхав далі. Адже якби він повернувся, Тибальд Раабе підняв би його на кпини за віру в забобони. А прекрасна Вероніка фон Ельсніц могла б, який жах, зневажати його як боягуза.