— Але тоді коням кінець…

— Ти волієш, щоби нам був кінець?

Зайнявся неясний і холодний світанок, і тоді виявилося, що Ютта має рацію. На далекому хребті узгір'я замаячіли фігури вершників. Крізь туман долинув далекий крик:

— Adsu-u-umu-u-us!

— Псякрев! — пришпорив коня Тибальд. — Це Грелленорт! Учвал, дівчата, учвал!

Усі четверо помчали диким галопом, униз узгір'я, поміж рідкі та голі берези. Влетіли в яр, підкови задзвеніли по камінню. З тріском поламався тонкий лід на калюжах.

— Учвал! Не зупинятися!

— Adsu-u-umu-u-us!

За яром розкинулося орне поле, у борознах білів сніг. За полем синів ліс. Не треба було ні команд, ні спонукань. Вони притиснулися до грив, пустили коней у галоп. З-під копит летіла земля.

Але переслідувачі були вже близько, з крику було чути, що їх наздоганяють, що їх уже бачать. Ютта озирнулася. Більш як дюжина вершників рухалися лавою. Один вів, був попереду. Вона знала, хто це такий.

Вони влетіли в ліс, продерлися крізь гущавину, де їх шмагали засніжені лапи ялиць. І вилетіли просто на роздоріжжя. Одна з доріг вела в яр, друга — в бір.

— Нам треба розділитися! — крикнула Ютта. — Це єдиний шанс! Я — в яр, а ви — тудою!

— Ютто! Ні-і-і-і!

— Я не можу… — видихнув голіард. — Не можу дозволити… Я поїду…

— Я їжджу верхи найкраще з вас. А без тебе ми не доберемося до гуситів. Ходу!

Не було часу ні щоби сперечатися, ні на слізливі прощання.

Ютта пришпорила коня і галопом помчала в яр.

Уже добрих дві години вони не чули за собою звуків гонитви, проте Тибальд Раабе не наважувався сповільнити темп аж до моменту, коли сонце застигло в зеніті.

— Зупинімося… — насилу промовив він. — Треба спішитися і дати коням перепочити… Здається, за нами вже не женуться… Здається, вдалося. Ютта…

Голос застряг у нього в горлі. Вероніка вибухнула плачем.

— Вона їздить верхи найкраще з нас… — насилу вимовив голіард. — Найкраще… Вона дасть собі раду…

Вероніка розридалася ще сильніше.

— Ми повинні привести підмогу, — вирішив Тибальд. — Ми недалеко від дороги, що веде на Кульмбах і Кронах, гусити мусять бути близько. Вероніко, перестань, будь ласка…

Вероніка не могла перестати. Вона ридала дуже гірко і дуже голосно. І хоча зазвичай ридання і сльози нічого не дають, ні в чому не допомагають і становища не поліпшують, цього разу було інакше. У хащах зашелестіло. Заіржав кінь. На галявину виїхали четверо вершників.

— Рейневан! — вигукнув голіард. — Шарлей! Самсон!

— Непогана ідея з тим плачем, — привітав їх демерит. — Якби ви не плакали, ми би проїхали мимо.

Обличчя Тибальда, коли він розповідав, було смертельно блідим. Але Рейневан зберіг спокій. Або зрозумів, що не може ні ображатися на голіарда, ні мати до нього якісь претензії, або ж йому просто було не до образ і претензій. Найімовірніше, останнє, бо, вислухавши, миттю зірвався на ноги і скочив у сідло.

— Їдьмо! — Тибальд теж зірвався на ноги. — Негайно їдьмо на порятунок! Я покажу дорогу! Дайте мені вільного коня, мій не проїде більше ні гони…

— А як з нею? — Рікса показала на Вероніку. Почервоніла від сліз, вона все ще шморгала носом.

— Нехай їде з нами.

— Ні! — крикнула на весь голос Вероніка фон Ельсніц. — Не хочу! Нізащо! З мене досить, досить, я більше не витримаю! Я хочу назад у свій монастир! Я хочу у свій монасти-и-ир!

— Добре, — вивнув Тибальд. — Рамуш відвезе тебе у Кроншвіц. З Богом, панянко.

— Рятуйте… Ютту…

— Врятуємо.

Перед Юттою виріс пліт, вона пришпорила коня, перескочила його. Вилетіла на рівну втоптану землю, поміж халупами і хижами покинутого села. Ліворуч вона бачила велику комору, праворуч, на схилі, маячіли в тумані діряві крила вітряка.

Кінь хрипів і храпав, мундштук і трензель були геть покриті піною, шия жеребця була гаряча, мокра і слизька. А гонитва не припинялася, коні Чорних Вершників не ослабли, вона далі чула за собою тупіт і крики.

Вона галопом помчала до комори, бо їй здавалося, що за нею вона бачить чагарі, які могли дати їй бодай тимчасове укриття. А тільки укриття і могло її врятувати. У гонитві вона вже не мала шансів.

Вона знову перескочила наступний пліт, кінь після стрибка аж присів на круп, здавалося, що впаде. Але він зумів піднятися.

Тільки для того, щоби раптом заверещати. І кинутися. Кинутися так, що Ютта вилетіла із сідла. Краєм ока вона встигла помітити спис, який встромився у бік жеребця зовсім близько від її литки.

Вона впала просто в засохлі ожинові кущі, на якийсь момент зав'язла в колючих кривих шпичаках. Коли нарешті вирвалася, подряпана, було вже пізно, Чорні Вершники оточували її з усіх боків. Вона кинулася втікати, вправно лавіруючи між їхніми кіньми. Її запросто наздогнали, звалили в галопі, з таким розгоном, що удар об тверду землю перехопив їй подих і паралізував. Вона лежала навзнак, дивлячись у раптом потемніле, затягнуте хмарами небо. Навколо форкали коні, тупали копита.

— Панна Ютта де Апольда.

Він дивився на неї з висоти сідла своїми пташиними очима. Жорстоко усміхався.

— Давно не бачилися, — в'їдливо сказав він. — Рік з гаком минуло від нашої зустрічі в Білому Костелі. Я скучив. Ану, беріть її.

Двоє Вершників, грубо шарпнувши, підняли її з землі. Вони були без шоломів, вона бачила їхні обличчя, бліді, сріблясті, наче у прокажених, підведені синцями, і безпам'ятні очі, покриті пі ною губи. Раптом вона злякалася. З вражаючою певністю, з достеменним передчуттям, що цього разу не викрутиться.

Її затягли під стіну покинутого сараю. Тут уже чекав Грелленорт. І світловолоса дівчина з блакитними і нелюдськими очима.

— У мене були щодо тебе інші плани, — повідомив Грелленорт. — Я хотів забрати тебе до Вроцлава. А схопивши твого полюбовника, Рейнмара Беляву, я збирався насильно годувати його шматками тіла, які в нього на очах вирізав би з тебе, з щоразу різних місць. Припікаючи рани, це вдалося би розтягнути в часі на принаймні кільканадцять днів, а закінчити я планував твоїми внутрішніми органами. Але час не на моєму боці, історія не на моєму боці, світ обернувся несподіваним чином. Тому тут і тепер нам доведеться попрощатися. Тут я тебе залишу.

Двоє Вершників схопили Ютту за руки і плечі, підняли так. що вона повисла, ледве торкаючись землі пальцями ніг. Дус фон Пак роздерла їй куртку і сорочку, оголила шию, схопила ззаду за волосся. Стінолаз наблизився, витягнув з-під плаща продовгувату пласку коробочку. Ютта зі страху мало не непритомніла, зі стиснутого жахом горла не могла видобути ні звуку. Але коли побачила, що саме Стінолаз виймає з коробочки, крикнула. Крикнула страшним голосом і почала сіпатися в руках, які її тримали.

Предметом, який вийняв Стінолаз, була засушена лапка. Маленька, як ручка дитини, але з абсолютно не по-людськи довгими пальцями, озброєними гачкуватими пазурами. Уся суха шкіра лапки була всіяна дірками, котрі нагадували маленькі кротовини. Це були сліди від личинок мух, які завелися у гниючій тканині та дощенту її виїли, залишивши обтягнуту сухою шкірою й обтягнуту сухожиллями кістку. Хоч вона й була засушена, але досі огидно тхнула гнилизною.

Стінолаз підійшов. Ютта з усіх сил хотіла знепритомніти. Але не могла. Дивилася, мов загіпнотизована.

— Per nomen Baal-Zevuv, dominus scatophagum, — Стінолаз підняв лапу і наблизив її до її обличчя. — Per nomen Kuthulu, Tsadogua et Azzabue! Per effusionem sanguinis!

Він дряпнув її в шию сухим пазуром. До крові. Вона хотіла кричати, але зуміла лише прохрипіти. Він дряпнув її ще раз. І ще раз.

— Іа! Азіф!

Почувся дивний шиплячий шурхіт, шелест і цвіркотіння, ніби від сотень комах і їхніх крилець. Навіть декотрі з-поміж Чорних Вершників нажахано сахнулися назад. Стінолаз підніс лапку до лиця Ютти.