— Пйотра, — скривився director, — рік тому схопили вроцлав'яни. Тримають його в тюрмі і гризуться за викуп. Нємчу я довірю іншому. Новому союзникові. О, про вовка помовка…

Рипнули двері, до кімнати, схиливши могутню постать під одвірком, увійшов лицар із масивною щелепою і широкими, як ворота кафедрального собору, плечима. Рейневан зітхнув.

— Ви знайомі, правда? — запитав Бедржих. — Лицар Гайн фон Чірне, пан на замку Німмерзат. Раніше був на службі у Вроцлава, а віднедавна союзник Табора. Приєднався до нас після перемоги під Домажліце.^{69} Коли наше сильно зверху було.

Рейневан вловив у голосі проповідника злегка глузливу інтонацію. Гайн фон Чірне якщо її навіть і вловив, то не дав цього по собі знати.

— Пан Рейнмар з Беляви, — сказав він. — Ну-ну. Хто б міг подумати, що побачу живим.

— Ото ж бо. Хто?

— Я залишу залогу у Вежбні та в отмуховському замку, — підсумував Бедржих, плеснувши в долоні пахолкам, щоби принесли вина. — А пана Гайна — у Нємчі. Ну, хіба би пан Гайн усе-таки забажав їхати з нами на битву в Чехію…

— Красно дякую, — раубрітер поправив меч, сів. — Але це ваша, чеська битва. Я ж волію залишитися тут.

Старий чернець-хроніст з жаганського монастиря августинців відігнав настирливу муху, вмочив перо в чорнило. Роздивився його проти світла, перш ніж почати писати.

«Сталося се Року Божого 1434, у неділю, in crastino Cantianorum, ipso die XXX mensis Mari.

Сонце тогди було in signo Geminorum et luna in gauda sive fine Piscium.

Як пішли були з празького Нового Міста Thaborites et Orphanos, услід за ними рушили католицькі панове й тоті з калікстинів, котрі угоди з цісарем Сигізмундом бажали. І догнали їх між Куржімом і Чеським Бродом, а були там nobiles barones et domini Менгарт з Градця, Дзівіш Боржек з Мілетінка, Алеш Вржештьовський зі Штернберка, Вілем Костка з Поступиць, Ян і Буріян з Гутштейна, Пршибік з Кленове і Змрзлік зі Свойшина, а з ними католицький пан Ян Швіговський, пльзенський ландфрид, контингент з Мельника, а також лицарі, паноші, clientes і челядь Олдржиха з Рожмберка. Вкупі було їх тринадцять тисяч збройних, з чого важкої кінноти півтори тисячі коней. І вишикувалися вони біля села Гржиби.

На протилежному боці, біля села Ліпани, на схилі Липської гори чекав вишикуваний таборсько-сирітський гуф, піших десять тисяч і сім сотень кінних, укритих у вагенбургу, з чотириста вісімдесяти возів збудованім, люфами сорока гуфниць бороненім. А були там: Прокоп, званий Голим, capitaneus et director secte Thaborensium, і проповідник Прокупек dictus Parvus. А також воєначальники: Ян Чапек із Сан, capitaneus secte Orphanorum, Ондржей Кержський, capitaneus de Thabor, Їра з Ржечиці, Зигмунт з Вранова, Ян Колда de Zampach, Рогач з Дубе та інші capitanei cum aliis ipsorum complicibus[217].

Сперш миритися задумали і миром справу звершити, одначе ж надто багато було межи ними ненависті і крові. Бедржиха зі Стражниці, котрий зі Шльонська прибув і до угоди закликав, облаяли і мало не забили, мусив з поля зі своїми людьми вступитися і йти пріч. А вони з гуфниць, тарасниць та інших pixides[218] палити одні в одних почали, аж ся гук великий зчинив і дим усе поле заволік. А тогди вдарили в той дим залізні рожмберські панове, проте їх відбили, а вони ретирувались. Крик великий тогди здійнявся межи Табора і Сиріток, що от тікає ворог, що тра його догнати і добити. Розчепили вагенбург і ринулися купою в поле.

І се був їх кінець. І їх поразка.»

— Сті-ій! Сті-і-і-і-ій! — ревів Ян Чапек із Сан. — Це підступ! Зчепити вози! Не виходити з градьби!

Його голос тонув у гаморі бою і громі пострілів, стрільці з возів таборитського вагенбурга безперервно стріляли по відступаючих лицарях. А таборити і Сирітки з ревом вирвалися в поле, розмахуючи ціпами та алебардами.

— Гир на ни-и-и-их!

І тут на них посипався град куль, сіканців і арбалетних стріл. Позицію калікстинців затягло димом. А з диму вискочила панцирна кіннота. На позбавлену захисту возів, розпорошену по полю піхоту.

Хто міг, утікав, кому пощастило втекти від мечів лицарів, той добігав до возів, де гейтмани, захриплими голосами викрикуючи накази, намагалися зімкнути лави і формувати оборону. Але й на це вже було запізно. Повернулися ружомбероцькі, які доти вдавали, ніби відступають, ввірвалися поміж розчеплені вози, вдерлися у вагенбург, настромлюючи оборонців на списи і змітаючи їх з розгону.

Ондржей Кержський зі своєю кіннотою кинувся на них. Ix покололи списами і змели: легкоозброєні таборити були не в стані стримати заковану в залізо кінноту. На допомогу кинувся Ян Чапек, вимахуючи мечем і скликаючи піхоту. Кинувся і Рейневан. Він бачив перед собою вишкірені конячі морди, нагрудники і салади, бачив ліс наставлених списів, був упевнений, що йде на смерть. Вершника поруч із ним спис простромив наскрізь і вирвав із сідла, перш ніж списник встиг відпустити древко, Рейневан під'їхав до нього і рубонув мечем — раз, а тоді другий раз, з-під розсіченого наплічника бризнула кров. Другий вершник штовхнув його конем, ударив мечем з розмаху, Рейневан врятував життя, пригнувшись за кінською шиєю. Ружомбероцький не встиг ударити вдруге, таборитські піхотинці зачепили його гаками гізарм і стягли з сідла. Надлетів третій, із сокирою; побачивши, що проти нього він не має шансів, Рейневан гукнув, шарпнув віжки, пришпорив коня. Кінь став дибки, замолотив передніми ногами, підкови звалилися на набедреник і панцирний фартух, вдавили бляхи, ружомбероцький закричав, упав на землю. Навколо шаленіла несамовита січа, під копитами коней дзвеніли бляхи і тріщали кості.

На очах Рейневана ружомбероцькі панцирні закинули на вози вагенбурга ланцюги з гаками, розвернули коней, потягли. Вози перевернулися, причавивши стрільців і арбалетників. У пролом ввалилася калікстинська кіннота, вершники рікою ввірвалися всередину, кололи, рубали і затоптували. Розірваний вагенбург раптом перетворився на пастку без виходу.

— Це кінець! — крикнув Ян Чапек із Сан, рубаючи мечем наліво і направо. — Поразка! Нам каюк! Рятуйся, хто може! Рейневан! До мене!

— До мене! — репетував Ондржей Кержський. — До мене, браття! Рятуйся, хто може!

Рейневан розвернув коня. Він вагався тільки мить, коротку мить — мить, від якої залежали життя або смерть. Він побачив, як панцирна кіннота кладе покотом сланецьких ціпників та списників з Кутної Гори, як ідуть під меч Сирітки з Чеського Броду. Як валиться із сідла Зигмунт з Вранова. Як падає сколотий списами і посічений мечами Прокоп Голий, який бився на возі. Як упускає дароносицю і падає смертельно поранений Прокупек. Як битва перетворюється на побоїще.

І його охопив страх. Потворний, пронизливий страх.

Він притиснувся до гриви коня — і помчав за Чапеком. У прогалину між возами, під градом куль і стріл. Униз, униз, яром, схилом гори. Аби лише якнайдалі.

Аби тільки чимдалі від Ліпан.

— До Коліна! — крикнув Ян Чапек. — До Коліна! Аби коні витримали! Рейневан! Що ти там робиш, чорт забирай!

Рейневан зіскочив із сідла. Впав на коліна. Нахилив чоло до самої землі. І розридався.

— Сенс життя… — плакав він, затинаючись, — Ідеали… Lux perpetua… А я втікаю з поля битви… Немов боягуз… Навіть загинути… Навіть загинути як слід не зумів!

Чапек стер з лиця сажу, піт і кров. Покрутив головою, сплюнув.

— Це ще не кінець! — заволав він. — Ми ще їм покажемо! А що? Ми мали дати себе вбити? Як дурні? Сьогодні втікаємо, щоби завтра могти битися знову! Вставай, сілезцю, вставай! Бачиш? Це вже колінський тракт! Їдемо до Коліна, там нас не дістануть! Вставай — і на коня! Чуєш?