— Горне?
— Слухаю тебе, Рейнмаре.
— Я не знаю твоїх планів стосовно цього, але думаю…
— Скажи мені, що ти думаєш.
— Думаю, що те, що ми знаємо про Перферро, нам треба зберегти у секреті. Ми не маємо уявлення, хто ще міг бути отруєний, а якби навіть і знали, то не маємо можливості допомогти. Якщо ж розійдуться чутки про отруту, всіх охопить сум'яття, паніка, страх, чорт його зна, які це може мати наслідки. Нам треба мовчати.
— Ти читаєш мої думки.
— Про Перферро знаємо ми двоє і Шиллінг. Шиллінг, як здогадуюсь, не покине Совинця. Не вийде звідси, щоб розказувати.
— Правильно здогадуєшся.
— Попри дану йому обіцянку?
— Попри. Про що тобі йдеться, Рейневане? Ти ж не просто так почав цю розмову.
— Ти попросив мене допомогти, і я допоміг. Минув майже тиждень. Ти вже не допитуєш Шиллінга про речі, пов'язані з магією. Мені ж кожен день, кожна година, проведена в Совинці, нагадує, що десь там далеко ув'язнена Ютта чекає на порятунок. Тому я збираюся їхати. Найближчим часом. Перед тим заспокоївши тебе. Усе, про що я тут довідався, а особливо про Перферро, збережу в таємниці, нікому і ніколи цього не відкрию.
Горн довго мовчав, при цьому складалося враження, що він вслухається в пугикання сов.
— Не відкриєш, кажеш. Це добре, Рейнмаре. Мене це дуже тішить. Добраніч.
Зима вже зовсім, здавалося, поступилася місцем весні. І не скидалося на те, що вона хоче за це місце боротися. Був день святих Кирила і Мефодія, восьме березня Anno Incarnationis Domini 1429.
Горн чекав на Рейневана в мисливській палаті Совинця, прикрашеній численними ловецькими трофеями.
— Ми виїжджаємо, — без вступу почав Рейневан, коли вони сіли. — Ще сьогодні. Шарлей і Самсон пакують в'юки.
Горн довго мовчав.
— Я збираюся, — врешті-решт заговорив він, — напасти на замок Сенсенберг, захопити його і спалити. Збираюся винищити Чорних Вершників до останнього. Збираюся покінчити з Біркартом Грелленортом, спершу використавши його для того, щоб дискредитувати і знищити Конрада Олесницького, єпископа Вроцлава. Я говорю тобі це, щоби ти знав, які мої наміри, хоча ти й так, напевне, здогадався про них із тих запитань, які я задавав Шиллінгові. І запитую тебе прямо: ти хочеш взяти в цьому участь? Бути при цьому? І докласти рук до цієї справи?
— Ні.
— Ні?
— Не до того, як я звільню Ютту. Ютта для мене важливіша. Найважливіша, розумієш?
— Розумію. А тепер я тобі про щось розповім. Вислухай. І постарайся зрозуміти мене.
— Горне, я…
— Вислухай.
— Я, — почав Горн, — ані не Горн, ані не Урбан. Вигадане ім'я, вигадане прізвище. Насправді мене звати Рот. Бернгард Рот. Моєю матір'ю була Маргарита Рот, бегінка зі свидницького бегінарію. Мою матір вбив Конрад, теперішній єпископ Вроцлава.
Як було у Шльонську з бегардами та бегінками, ти не можеш не знати. Усього лише через три роки після того, як В'єннський собор оголосив їх єретиками, єпископ Генріх з Вєжбна влаштував велике полювання. Нашвидкуруч створений домінікансько-францисканський трибунал узяв на тортури і послав на вогонь понад півсотні чоловіків, жінок і дітей. Тим не менше, бегарди вижили, їх не зуміли винищити і під час чергових хвиль переслідувань, у 1330-му, коли лютував Швенкефельд, і в 1372-му, коли до нас завітала Чорна Смерть. Вогнища палали, бегарди трималися. Коли в 1393 році почали чергове цькування, моїй матері було чотирнадцять років. Вона протрималася аж доти, можливо, тому, що в бегінарії була не дуже помітною, мало впадала у вічі, день і ніч гаруючи у шпиталі Святого Михайла.
Але настав 1411 рік. У Шльонськ повернулася зараза, і на ґвалт шукали винних — причому не євреїв: євреї у ролі винних уже всім намуляли очі, потрібно було якось усе це урізноманітнювати. А матері перестало щастити. Сусіди та співгромадяни вчилися швидко. Вже під час попередніх ловів з'ясувалося, що закладати вигідно, що це дає конкретну користь. Що завдяки цьому здобувається прихильність влади. І що це найкращий спосіб відвести підозри від власної особи.
А найголовніше — там був Конрад, первородний син князя Олесниці. Конрад, який безпомилково відчув, де є справжня влада, відмовився від правління успадкованим князівством і вибрав духовну кар'єру. У 1411-му він був препозитом вроцлавського кафедрального капітулу і дуже, дуже сильно хотів бути єпископом. Однак для цього треба було проявити себе, прославитися. Найкраще — як захисник віри, гроза єретиків, віровідступників і чарівників.
І ось із доносів випливає, що, попри богобоязливі зусилля, у Свидниці та Яворі втрималася бегардська зараза, що ще існують катари і вальденси, що все ще діє Церква Вільного Духу. І знову домінікансько-францисканський трибунал узявся до діла. Трибуналу активно допомагає свидницький кат, Йорг Шміде, який пра цює із запалом та ентузіазмом. Саме йому й треба завдячувати тим, що осоружна бегінка та єретичка Маргарита Рот зізналася у всіх діяннях, у яких її звинувачували. Що нібито молилася про друге пришестя Люцифера. Що нібито робила аборти і займалася пренатальними дослідженнями. Що нібито злягалася з дияволом і рабином, зрештою, одночасно. Що нібито від цього злягання мала байстрюка. Себто мене. Що нібито отруювала колодязі, поширюючи цим заразу. Що нібито викопувала на цвинтарі та оскверняла останки. І нарешті — найважливіше: що в костелі під час причащання дивилася не на облатку, а на стіну.
Підсумовуючи: матір спалили на багатті на оболоні за костелом Святого Миколая і чумним цвинтарем. Перед смертю вона покаялася, тому їй виявили милість. Подвійну. Задушили, перш ніж спалити, а також пощадили її байстрюка. Замість того, щоби втопити, як того вимагали судді, мене віддали в монастир. Однак спочатку мені наказали дивитися, як тіло матері шкварчить, покривається пухирями і врешті-решт обвуглюється біля палі. Мені було дев'ять років. Я не плакав. Від того дня я не плакав. Ніколи. Протягом двох років у монастирі. Коли мене били, морили голодом, принижували. Уперше я розплакався в 1414 році, на Задушки[55]. На звістку про те, що кат Йорг Шміде помер від простуди. Я плакав від люті, що він вислизнув від мене, що я не зможу зробити з ним того, що під час безсонних ночей обдумав і в подробицях запланував.
Цей підлітковий плач змінив мене. Я прозрів. Збагнув, що нерозумно шукати нагоди помститися знаряддям і виконавцям, що марною тратою часу було би вистежувати і прикінчувати донощиків, фальшивих свідків, членів трибуналу і навіть головуючого, преподобного Пйотра Баньча, лектора свидницьких домініканців. Тому я відступився від них. Але водночас твердо вирішив, що зроблю все, щоб добратися до істинного винуватця. До Конрада, єпископа Вроцлава. Нелегко добратися до такої персони, як Конрад, для цього потрібен щасливий збіг, шанс. І Бруно Шиллінг є для мене таким шансом.
Тож ти повинен зрозуміти мої міркування, Рейнмаре, мусиш зрозуміти, що інакше вчинити я не можу. Не буває, як-то кажуть, диму без вогню. Я не можу виключити, що тебе все-таки перевербували, що ти працюєш на протилежну сторону. Тепер, після допитів Шиллінга, ти просто-напросто забагато знаєш, щоб я міг дозволити тобі піти. Бо ти, може, і помчав би звідси, шляхетний і шалений Ланселоте, простісінько на допомогу та порятунок своїй коханій Гіневрі. Може, ти й дотримав би обіцянки зберегти таємницю. Думаю, ба, навіть вірю, що саме так ти би вчинив і саме так би повівся. Але я не можу виключити й іншої твоєї поведінки. Такої, яка могла би перекреслити мої плани. Я не можу ризикувати. Ти залишишся тут, у Совинці. Доти, доки це буде необхідно.
