— Я їду в замок, до Пухали, — заявив Прокоп. — Брате Пардусе, займися розташуванням людей. Рейневане, ти знайди аптеку, придбай, що треба, і приходь на допомогу стражденному. І поспішай, бо стражденний ось-ось вкурвиться.

— Найважливіше, щоби в аптеці мали інгредієнти…

— Матимуть, — запевнив Бедржих. — Тутешній аптекар — це, як пліткують, ще й алхімік і чорнокнижник. У нього на складі знайдеться найрізноманітніша магічна всячина, от побачиш. Хіба що його вже встигли прикінчити за чаклунство.

Узятися за лікування Прокоп Голий наказав Рейневанові майже одразу ж після зустрічі в єсьоницьких лісах, у першому ж надибаному курені смолярів.

Причиною страждань гейтмана був ревматизм, точніше — міальгія, запалення м'язів, яке в цьому конкретному випадку викликало обширні та дошкульні болі в районі стегон, lumba, з чого походила популярна серед університетських медиків і чарівників назва «люмбаго». Причини хвороби не були до кінця з'ясовані, традиційне лікування зазвичай не давало ніяких результатів, окрім тимчасових. Магія досягала більшого успіху, чародійні бальзами, якщо навіть і не були здатні повністю оздоровити, тамували біль набагато швидше і на довший час. Найуспішніше лікували люмбаго деякі сільські баби, але баби боялися лікувати, бо їх за це спалювали на вогнищах.

Рейневанові, який не мав у своєму розпорядженні магічних компонентів для бальзамів і компресів, довелося обмежитися накладанням рук і заклинаннями, посиленими Альгосом, одним із мініатюрних амулетів з урятованої Шарлеєм шкатулки. Це було небагато, але мусило принести полегшення. І принесло. Відчувши, як біль стихає і зникає, Прокоп аж застогнав від радості.

— Ну ти й чудотворець, Рейнмаре. У-ух… Добре було б мати тебе під рукою весь час…

— Гейтмане, я не можу залишитися. Я мушу…

— Хрін мене обходить, що ти мусиш. Я сказав — і все: ти мені потрібен. І не тільки лля лікування. Я ні про що тебе не розпитую, не вимагаю пояснень, звідки ти взявся під Совинцем і що там поробляв. Не запитую про бійку з находськими Сирітками і загадкову смерть Сміла Пульпана. Не запитую, хоча, можливо, і мав би. Так що обійдемося без балачок. Ти залишаєшся зі мною, а ми їдемо до замку Одри. Ясно?

— Ясно.

— Ну то більше мені не говори, що ти щось там мусиш.

Стогнучи, взявся надягати сорочку. Рейневан дивився на його широку спину, на безволосу, рожеву, як у дитини, шкіру.

— Брате Прокоп.

— Ну?

— Тебе, може, здивує це запитання, але… Чи ти не був недавно… поранений? Залізним лезом або клинком? Не порізався залізним предметом?

— А що то тебе обходить? А, це, либонь, пов'язано з якимось чародійством… Так ось, уяви собі, що ні. Я ніколи в житті не був поранений, навіть подряпаний. Майже всі в Таборі зазнали ран або від ран гинули… Мікулаш з Гусі, Жижка, Гвєзда, Швамберк, Кунеш з Бєловіц, Ярослав з Буковини… А я, хоч ставав не до одної битви, без жодної подряпини… Просто талан.

— Воістину так. Талан, і нічого більше.

Аптека вціліла; вона була там, де й мала бути, на ринку, навпроти кам'яного ганебного стовпа. Інгредієнти для бальзаму від люмбаго теж знайшлися, щоправда, не відразу, а тільки після того, як Рейневан проговорив «Visita Inferiora Теггае» — пароль алхімічного Інтернаціоналу, що грунтувався на Смарагдовій Таблиці. Це врешті-решт пересилило недовіру аптекаря. Чимала заслуга в тому була і Самсона Медка, який у певний момент зробив вигляд, що починає слинитися і хоче ригати. Аптекар дав їм усе, чого вони хотіли, тільки щоби вони нарешті пішли.

Ринок кишів озброєними людьми. Зусюди долітала польська мова. У дуже спрощеному її варіанті. Тому, який складався головним чином із найбільш звичайних і солдатських слів.

— Оце так ти вляпався, — констатував Шарлей, витріщаючись на купол дзвіниці парафіяльного костелу. — Прокоп тримає тебе в кулаку. Залишить тебе при собі, це однозначно, а для яких цілей використає — ще невідомо. Однак я сумніваюся, щоб вони збігалися з твоїми. Вляпався ти, Рейнмаре. А ми — разом з тобою.

— Ти і Самсон завжди можете повернутися до Рапотіна.

— Не можемо, — Шарлей вдав, ніби розглядає овечі шапки на лотку. — Навіть якби й хотіли. За нами стежать, я помітив хвіст, який за нами тягнеться. Ручаюся, що тривогу оголосили б негайно, якби ми тільки спробували спрямувати кроки в бік котроїсь із міських брам.

— Зрештою, ніхто, — сказав Самсон, — не вважає Прокопа дурним. До нього напевне дійшли чу тки про тінь підозри, яка впала на Рейневана.

— Звичайно, що дійшли, — Рейневан поправив на плечі торбу з аптечними надбаннями. — І тепер він нас перевіряє. Добре, то нехай перевірка вийде на нашу користь. Ви тимчасово не намагайтеся втікати з міста, а я, згідно з наказом, подамся на замок і займуся терапією.

В одерському замку була лазня — лазня сучасна, облицьована каменем і вишукана. Але Прокоп Голий був консерватором і прихильником простоти. Він віддавав перевагу традиційній лазні — розташованій серед верб над рікою дерев'яній буді, в якій воду з цеберок лили просто на розжарене каміння, а пара, що бухала з нього, забивала дух. У такій буді належало сидіти на полицях з погано струганих дощок і поволі червоніти, як рак в окропі.

Сидіти, стираючи з повік піт. що лився струмками, загоюючи попечене парою горло ковтками холодного пива.

І вони сиділи, голі наче турецькі святі, ллючи воду на шипучі голяки, у клубах пари, з червоною шкірою і заюшеними потом обличчями. Прокоп Голий, званий Великим, director operationum Thaboritarum. верховний справця Табора. Бедржих зі Стражниці, оребітський проповідник, колись головна фігура в Новому Таборі Моравії. Молодий гейтман Ян Пардус, досі нічим особливим не прославлений. Добко Пухала гербу Венява, прославлений так, що мало місця.

І Рейневан — теперішній гейтманський лейб-медик.

— Ось тобі, маєш! — Прокоп Голий хляснув Бедржиха пучком березового гілля. — На покуту. Маємо Великий піст? Маємо. Тра покутувати. Ось і тобі, Пардусе. Ой, чорт! Пухала, чи ти здурів!?

— Великий піст, гейтмане, — вишкірив зуби Венявчик, змочуючи різки в цебрі. — Покута. Як всі, то всі. Ось і тобі віничком, Рейневане! Як старому знайомому. Я радий, що ти пережив те поранення.

— Я теж.

— А я найбільше, — додав Прокоп. — Я і моя спина. Знаєте, певно, я його назначу особистим лікарем.

— Чому б і ні? — Бедржих зі Стражниці двозначно усміхнувся. — Адже він довірений. Гідний довіри.

— І значна персона.

— Значна? — фиркнув Бедржих. — Радше — знана. Причому широко.

Прокоп глянув на нього скоса, схопив цебро, хлюпнув водою на каміння. Пара засліпила, різкий жар з диханням ввірвався в горлянки. 1 на якийсь час унеможливив розмову.

Пухала хляснув себе по плечах березовим віничком.

— Я, — гордо заявив він, — теж став значною персоною, у Вавелі про мене багато говорять. А все через листи, котрі Вітольд, великий князь литовський, до короля Ягелла знай слати зволить. Мені донесли з перших рук, тож мені відомо, що в тих листах про мене правиться. Що я, цитую, розбійник, що я негідник, що я шкідник, що зло і збитки приношу. Що мені Ягелло під страхом кари на горло мав би звеліти покинути Одри, бо я перешкоджаю в укладенні миру, вчиняючи тут, цитую, iniuras, dampna, depopulationes, incendia, devastationes et sangvinis profluvie[58].

— Упізнаю стиль, — мовив Бедржих. — Це Сигізмунд Люксембурзький, наш екс-король. Єдиний вклад Вітольда — кострубата латина.

— Ці листи, — озвався Ян Пардус, — це очевидний результат з'їзду в Луцьку, де Люксембуржець князя Литви на свій бік перетягнув і на свій копил переробив.

— Пообіцявши йому королівську корону, — кивнув Прокоп. — А також інші на вербі груші, просто-таки небувалий урожай груш. На жаль, скидається на те, що magnus dux Lithuaniae[59] повірив у ці груші. Славний досі своєю мудрістю, розважністю та литовською хитрістю Вітольд дає Люксембуржцеві обвести себе круг пальця. Достоту, правду кажуть: Stultum facit Fortuna quem vult perdere[60].