— Ми знаємо, що ти вчора казав. Я питаю, куди ми їдемо нині?

— Не перегинай палку, Шарлею.

Отже, вони їхали на Ратибор, до краківського тракту. Загоном, що поповнився обома польськими лицарями та їхніми зброєносцями. А навколо весна розходилася на повну силу.

— Вашмосте Рейневане.

— Слухаю вас, пане з Мельштина.

— Ви німець…

— Я не німець. Я сілезець.

— Ви не чех, — підсумував Спитек. — Що ж тоді приваблює вас у гуситському вченні? Як так сталося, що ви стали на їхньому боці?

— Ішла боротьба добра зі злом. Коли настав час вибирати, коли не можна було не вибирати, я вибрав добро.

— Не можна? Адже можна було не ставати ні на один бік.

— Бути нейтральним у боротьбі добра зі злом — значить, виступити на боці зла.

— Слухай добре, Миколаю, — звернувся до другого лицаря Спитек з Мельштина. — Слухай, що каже.

— Та слухаю, — підтвердив Сестшенець. — А ще слухаю чутки. А про тебе ходять чутки, що займаєшся магією, пане з Беляви. Що ти чарівник.

— Не хто інший, — спокійно відповів Рейневан, — як троє волхвів першими привітали Ісуса у Вифлеємі. Принісши йому миро, ладан і золото.

— Скажи це Інквізиції.

— Інквізиція це знає.

— Може, — втрутився Спитек з Мельштина, — змінімо тему.

— А спритно ви поділили між собою Верхній Шльонськ, — іронічно зауважив Сестшенець. — Спритно, хвацько і з розмахом. Табор, Волошек, Корибутович, уже й шкуру на ведмеді поділили. А де інтерес польської корони?

— Так уже вам той інтерес на серці лежить? — з не меншою іронією запитав Бедржих. — Аж так за нього дбаєте?

— Важко буде реалізувати ваші задуми, якщо Польща їх не підтримає. А чи буде така підтримка у польському інтересі?

— Важко сказати, — погодився Бедржих — Бо з Польщею та сама проблема, що й завжди: невідомо, що це і хто це. Ягелло? Сини Ягелла? Сонька Гольшанська? Вітольд? Єпископ Збишко Олесницький? Шафранці? У Польщі кожен, хто при владі, має власні, приватні інтереси, і неодмінно називає власний інтерес благом вітчизни. Так у вас споконвіку було і вовіки віків буде. Питаєте, пане Корничу, де інтерес польської корони? А я питаю: чий конкретно інтерес ви маєте на увазі?

Сестшенець пирснув, натягнув віжки свого коня.

— Пане Бедржиху! Ми ж усього лише посланці на службі видатних персон, ескорт значних державних діячів. Нам аби ескортувати. А посправжньому важливі справи діячі їдуть обговорювати з діячами.

— Про те, що сталося в Луцьку, — відповів Бедржих, — відомо не тільки державним діячам. І не тільки вони бачать, що тепер діється у Польщі. Єпископ Олесницький переслідує польських гуситів, пхає Ягелла до хрестового походу на Чехію. Вітольд зараз коронується на короля Литви…

— Не буде цієї коронації, — втрутився Рейневан, — Можете мені вірити.

— Ясно, що ні, — Сестшенець глянув на нього проникливим поглядом. — Папа не допустить. А може, ви щось інше мали на увазі?

— Не мав, — запевнив за Рейневана Бедржих. — А я, зацні панове, й далі не знаю, від чийого імені їдуть до Чехії ті достойні персони, що ми їм назустріч до Затора прямуємо. І яким маємо служити ескортом.

— Їдуть від імені Польського Королівства, — насупив темні брови Спитек з Мельштина. — Це я вам заявляю. Говоріть собі, що хочете, та Польща — одна, а її благо — понад усе. З королями, князями, єпископами — хай буде. А як доведеться, то й попри королів та єпископів.

— Попри? — Бедржих усміхнувся кутиком вуст. — Це так, ніби сигнал до бунту, пане Мельштинський. Вам бунт у голові?

— Ні, не бунт. Конфедерація. Щит, притулок, святиня золотої свободи нашої.^{18} Привілей нашого лицарського стану. Щоби покласти край хибній спрямованості загальної справи або перевищенню влади, чи то королівської, чи то церковної, щоб утримати порядок у королівстві, яким погано правлять, гальмують його прогрес або й взагалі підштовхують до загибелі, потрібні радикальні заходи. Рішучі. Бойові. Бо буває зло, яке доходить до крайнощів, на яке конче потрібні радикальні ліки, яке будь-як-будь загоїти треба. Будь-як-будь. Хоч би й мечем.

— Прозвучало серйозно.

— Знаю.

— Панове, — Шарлей привстав у стременах. — За річкою — пщинська земля.

— Треба бути пильними, — сказав Бедржих. — Тут завзято полюють на гуситів і їхніх союзників. Вдова на Пщині щедро платить за спійманих.

— Вона все ще вдова? — здивувався Сестшенець? — Казали, що вона вийшла за Пшемка Опавського.

— Пшемко, — підтвердив проповідник, — подумував про одруження. По-перше, завдяки шлюбу з удовою приєднав би пщинський наділ до Опави. По-друге, з вдовички показний екземпляр жіночки, хоч і не наймолодшої, проте здорової і гарячої литвинки. Хтозна, може, якраз цього і злякався старий Пшемко — що на ложі її не потягне? Досить того, що взяв собі за жінку якусь боснячку, а вдова залишилася на Пщині вдовою. Але плітки так уперто ходили, що багато хто вже бачив її Пшемковою жінкою. А позаяк боснячка випадково теж Геленою зветься, то дехто навіть і плутає.

— Гелена з Пщини, — уточнив Рейневан, — це кровна сестра Сигізмунда Корибута?

— Вона сама, — підтвердив Спитек. — Донька Дмитра Корибута Ольгердовича. Небога короля Ягелла.

— Небога чи ні, — відрізав Бедржих, — а нам її треба остерігатися, як чорта. Ну ж бо, ходу. Чим далі від Пщини від'їдемо, тим краще.

— Впораємося, — цмокнув на вороного Шарлей. — Досі нам ішло як по маслу.

Наврочив.

— Пане! — заволав один із моравців, поставлених на варту за тином корчми, у якій вони зупинилися, щоби придбати фураж. — Пане! Їдуть якісь!

— Озброєні! — оголосив другий. — 3 дюжину коней…

— Зібратися, зброю напоготові, — закомандував Бедржих. — Зберігати спокій: може, минуть.

Сестшенець відчепив від сідла важкий чекан, засунув держак ззаду за пояс. Спитек підтягнув рукоять меча ближче до руки, але затулив зброю плащем. Моравці поспіхом відв'язували коней від конов'язі. Самсон зачинив двері корчми і сперся на них.

Шарлей схопив Рейневана за руку.

— Візьми оце.

Вручена йому зброя була арбалетом. Мисливським, з красивою інтарсією на прикладі. Зі сталевим лучищем, але був досить легким. Натягувався він коловоротом із зубчастим колесом.

На тракті зацокали копита, заіржав кінь, між шпалерами кривих верб показався загін у тринадцятеро озброєних, які ступою прямували у бік Пщини.

— Проїдуть, — пробурмотів Бедржих, — чи не проїдуть?

Не проїхали. В'їхали на майдан. Зразу можна було здогадатися, що це не звичайні кнехти, одяг і зброя виказували в них найманців. Рейневан помітив, що вони ведуть полоненого. Біля одного з коней, на поворозі, що з'єднував зв'язані руки з лукою сідла, підтюпцем біг чоловік.

Командир роз'їзду, тонкопикий вусань, зміряв Бедржиха і компанію недобрим поглядом. Бранець біля коня повернув голову. А Рейневан мимоволі відкрив рот.

Полоненим був Бруно Шиллінг. Чорний Вершник, ренегат, дезертир з Роти Смерті.

Він умить упізнав Рейневана. У його очах запалав вогонь, злий вогонь, лице напружилося і скорчилося в гримасу, якої Рейневан ніколи раніше в нього не бачив, ні разу, ні під час подорожі над Ользою, ні під час шести днів допитів на Совинці. Він одразу збагнув, що ця гримаса означає.

— Це гусити! — крикнув Шиллінг, смикаючи за повороз. — Вони! Ці люди! Це гусити! Чеські шпигуни! Гей! Не чуєте, що кажу?

— Чого? — грубо запитав командир роз'їзду. — Ну, що таке?

— Це гуситські шпигуни! — Шилінг аж обплювався. — Я їх знаю! Мене ви зв'язали, хоча я невинний! А от вони справжні злочинці! Заарештуйте їх! Закуйте в кайдани!

Спитек з Мельштина поблід і затиснув зуби, рука Сестшенця моментально скочила до держака. Бедржих очима дав знак своїм моравцям. Шарлей зняв шапку, виступив уперед.

— Оце так нахаба, — весело сказав він. — Ну й язикатого ж злодюжку ви схопили, панове вояки, годі й казати! Щоб рятувати власну шкуру, береться других паплюжити. То дайте ж йому там у Пщині батогів, пане охвіцере, та й буків не пожалійте для такого сина! Хай знає, як-то воно з наклепниками буває!