— І на що ми, — Анджей з Бніна всміхнувся досить зверхньо, — на вашу думку, чигаємо? На те, що залишилося після 1428 року? На ваші руїни? На двадцять п'ять спалених міст, на сотні поселень у попелищах, на випалені лани, на яких іще цілі десятиріччя нічого не вродить? Силою, кажете, збираємося видерти у вас Шльонськ? А нащо нам сила? Шльонські князі один поперед одного проштовхуються під польську протекцію. Болько Волошек з Опольщиною — перший, за ним Цешин, Глогув, Освенцім. А після наступного гуситського рейду долучаться й інші. Може, й усі?
— Які ж ви самовпевнені, — скреготнув зубами Конрад. — Польські чваньки. Воістину, це ваша польська характерна риса: самовпевненість і цілковита відсутність уміння передбачати.
— Уміння передбачати, — Анджей з Бніна випростався, його обличчя скам'яніло, — оцінює історія, а підтверджує час. А час, при всій повазі, якось не підтвердив ваших власних умінь у цій сфері, шляхетний єпископе вроцлавський. Де ж бо поділ Польщі, замислений у Пожоні[87] з угорцями і хрестоносцями? Де Северська земля, Серадз і половина Великопольщі, які після поділу мали би припасти вам? І ви ще говорите про самовпевненість?
Конрад мовчав, демонстративно дивлячись убік.
— Тож повернімося, — на тон м'якшим голосом заговорив Анджей з Бніна, — до передбачень. Скажу я вам, шляхетний вроцлавський єпископе, що передбачає Збігнев Олесницький, краківський episkopus. І буде це такий перебіг подій. Після наступного чеського рейду половина шльонських князів перейде в гуситство, а друга половина сховається під крило Владислава Ягелла, польського короля. Папа, щоби піддобритися до Ягелла, зніме вас із єпископства. А позаяк Вроцлав за церковним поділом підпадає під гнезненську метрополію, вашого наступника в дієцезії призначить Збишко Олесницький, а затвердить король Польщі. А Люксембуржець, якому ви так вірно служите? Думаєте, він за вас хоч пальцем ворухне? Ні. Не ворухне. Він пришле вам орден Дракона. Для розради та на втіху. Як це у нього заведено.
Єпископ довго мовчав. Потім повернув голову.
— Набалакали ви, — проказав він, дивлячись полякові в очі. — Наплели, скільки було сили. А в результаті однаково на моє вийшло. Чи про-, чи антигуситські — всі ви однаково мої вороги, вся ваша нація. А Збишко Олесницький — мій найгірший ворог.
— Краківський єпископ, — повільно вимовив Бнінський, — вам не ворог. І легко може це довести.
— Як?
— Зробивши вам послугу.
— Взамін за згоду на польську інтервенцію?
— На славу Божу.
— Ну-ну. І чим це Збишко хоче мені прислужитися?
— Інформацією.
— Уважно слухаю.
— Краківський єпископ, — зважував слова Анджей з Бніна, — добрий католик і непримиримий ворог єресі, має своїх людей серед поляків, які служать гуситам. Має їх і серед купців, які провадять торгівлю з Чехією. Завдяки цьому він здобув чимало інформації. У тому числі — одну важливу для вас. Для Шльонська. Вона стосується гуситської шпигунської мережі, що діє у Шльонську.
— З гуситськими шпигунами, — надув губи Конрад, — ми самі собі даємо раду.
— Та невже? — усміхнувся поляк. — Але ж є один, з яким ви дати собі раду ніяк не можете.
День нічим не відрізнявся від інших буденних днів. З-над Млинівки долинала лайка плотогонів, з вулички біля костелу — гуркіт, з яким перекочували бочки, а також стукіт молотків, з завулку — вигуки крамарів, з боєнь — бекання овець і кувікання свиней. У гаморі міста губився монотонний голос магістра і голоси учнів, котрі повторювали урок. І хоча ці голоси були ледь чутні, Вендель Домараск знав, який урок повторювали учні. Як-не-як, а в колегіатській школі Святого Хреста в Ополі він займав посаду ректора. І сам складав шкільну програму.
Про те, що має статися, його попередив інстинкт. Вендель Домараск зірвався з-за столу, схопив рапорти агентів і кинув їх у вогонь. За мить перед тим, як двері злетіли з завіс від ударів, магістр дістав з креденсу блакитний флакончик. Він встиг випити його вміст, перш ніж солдати, котрі увірвалися в кімнату, викрутили йому руки і схопили за волосся, пригнувши голову. Ректор захрипів.
— Пустіть його.
Хоча він ніколи раніше його не бачив, Домараск одразу здогадався, хто перед ним стоїть. Здогадався за чорним одягом, за чорним волоссям аж до пліч. За дивною, ніби пташиною, фізіономією. І за диявольським поглядом.
— З отрутою, — Стінолаз підняв блакитний флакончик, покрутив у пальцях, — є так, як із жінкою. Ба навіть подвійно, як із жінкою. Primo: їй не можна довіряти, вона зрадить і підведе тоді, коли найбільше тобі потрібна. Secundo: її треба часто міняти. На нову і свіжу, бо постаріла втрачає будь-яку цінність.
— Ти не втечеш від мене в смерть, — додав він з неприємною усмішкою. — Твоя вивітріла трутка тебе не вб'є. Щонайбільше — матимеш пронос. І живіт болітиме. Уже, бачу, тебе починає крутити. Посадіть його, бо впаде.
Солдати обшукали кімнату, причому робили це з помітною вправністю. Стінолаз зачинив вікно, відрізавши кімнату від вуличного гамору. Завдяки цьому стало краще чути голоси учнів, котрі повторювали урок. Уже можна було розпізнати слова.
— Disticha catonis, — впізнав Стінолаз. — Нічого не міняється. Ви століттями вбиваєте жовторотим у голови мудрі сентенції, весь час одні й ті ж. Ти також, бакалавре, колись діставав різкою в такт цих двовіршів. Але виявляється, шмагали тебе не досить сильно. Наука пішла в ліс, вивітрилася з голови Катонова мудрість. Temporibus peccata latent, sed tempore parent. А ти що, збирався безконечно ховатися від нас зі своїм ремеслом? Добродію шпигун із шпигунів, славетна Тінь, людина без лиця? Ти сподівався навіки залишитися безкарним? Марна була твоя надія, Домараску, марна. Іншими словами: облиш усяку надію. Надія — мати дурнів.
Він нахилився, зблизька подивився шпигунові в очі. Хоча спазми шлунка майже позбавляли його притомності, Вендель Домараск знайшов у собі сили відповісти на погляд поглядом. Спокійним, твердим і зневажливим.
— Spes, — спокійно відповів він, — una hominem пес morte relinquit.{23}
Стінолаз якийсь час мовчав, а тоді усміхнувся. Дуже недобре.
— Катон, — сказав він, розтягуючи слова, — був не такий уже й мудрагель. Зокрема, він був надто високої думки про надію. Очевидно. через брак досвіду. З чого я роблю висновок, що він ніколи не потрапляв до підземель вроцлавської ратуші і розміщеної там катівні.
Ведель Домараск, головний резидент гуситської розвідки у Шльонську, довго мовчав, борючись зі спазмами в животі та запамороченням.
— Рече філософ, — нарешті сказав він, дивлячись у чорні очі Стінолаза. — Рече філософ, що терпіння — найвища з-поміж чеснот. Досить сісти над берегом річки, сісти і чекати. Труп ворога неодмінно припливе, раніше чи пізніше. На труп можна буде подивитися. Як його обертає течією. Як його пощипують рибки. Знаєш, Грелленорте, що я зроблю, коли все це уже закінчиться? Сяду собі на березі річки. І чекатиму.
Стінолаз довго мовчав. Його пташині очі не виражали абсолютно нічого.
— Забрати його, — нарешті наказав він.
Інквізитор Гжегож Гейнче склав долоні та сховав їх під ладанкою. Ладанка, як і ряса, була свіжовипрана, пахла лугом. Запах був заспокійливий. І допомагав заспокоїтися.
