— Він був здивований щиро і насправді, — з притиском повторив Стінолаз. — Я в цьому абсолютно впевнений. Зі схованки я наслав на нього заклинання. На ньому, звичайно, була блокада, якийсь захисний талісман, зазирнути в його думки мені не вдалося, але якби він прикидався і вдавав, мої чари викрили б його. Ні, Кундрі, Гжегож Гейнче не знав про Рейневана, його здивувала інформація про нього, вразив той факт, що Рейневан когось тут шукав. У це важко повірити, але скидається на те, що Гейнче нічого не знає про Апольдівну. А це мусило б означати, що то все-таки не Інквізиція її викрала.
— Поспішний висновок, — Кундрі закліпала всіма чотирма повіками. — Гейнче — не Інквізиція. Гейнче — коліщатко в машині. Та й, між тим, сам єпископ старається це коліщатко дискредитувати і виключити з гри. Може, його інтриги нарешті досягли успіху? Може, Гейнче в цій машині вже не має значення або його значення стало настільки малим, що його не інформують? Може, все відбувається за його спиною?
— Може, може, може, — прикусив губу Стінолаз. — Досить з мене гіпотез. Я хочу конкретики. Таємні знання, Аркана. Таємні знання, Кундрі, таємні знання. Некромантія і гоеція. Я спеціально посилав людей до Шонау, щоб вони викрали особисті речі Апольдівни, предмети, яких вона торкалася. Тобі їх уже доставили. І що?
— Я продемонструю, — нойфра важко піднялася з крісла. — Дозволь-но.
Стінолаз гадав, що знає, чого очікувати. Кудрі зазвичай користувалася магією Longaevi. Однак, мабуть, розчарована від сутністю сподіваних результатів, нойфра звернулася до магії, яку застосовували Nefandi.
Стінолаз подивився — і швидко ковтнув слину, яка заповнила горло.
На столі було викладене коло з довгої смуги шкіри, здертої, видно, з живої людини. На смузі, позначаючи кути трикутника, були розміщені козлині роги, муміфікований кажан і котячий череп. Кажана було втоплено в крові, а кота, перш ніж убити, годували людським м'ясом. Що робили з козлом, Стінолаз волів би не знати. У середині кола, прибита до столу залізним вухналем, лежала голова трупа, яка вже почала текти і смерділа більше, ніж трохи. Очі, що псуються найшвидше, Кундрі вже встигла вибрати, а очні ями заліпити воском. Рот мертвої голови був обвуглений, губи звисали клаптями, які кучеряво заокруглювалися і скручувалися, ніби гнила кора. Перед мертвою головою трупа лежала пара рук мерця, так само прибитих до столу — догори долонями. Між долонями лежало щось, що було оббіловане і замучене, — великий щур або невеличкий пес.
— Шарфик, що його мені доставили, — Кундрі продемонструвала клаптик зі сірої вовни, — я передбачливо розрізала на кілька частин. Це все, що в мене залишилося. Дивися.
Вона поклала клаптик між долонями трупа. Долоні здригнулися, затрепетали, пальці рук раптом почали викручуватися і звиватися, мов черви, так, ніби вони намагалися схопити той шматочок. Кундрі підняла руки і витягла їх перед собою, її власні пальці пройняв неконтрольований дрож, який точно імітував рухи долонь, прибитих до столу.
— la! la! Nya-hah, y-nyah! Ngg-ngaah-Shoggog!
Руки трупа воістину впали в шал, сіпаючись на цвяхах і барабанячи пальцями по столу. Обвуглені губи мертвої голови ворухнулися. Але замість слів, на які чекали Кундрі та Стінолаз, із них раптом вирвалося синє полум'я, язик вогню, котрий спалив клаптик сірого шарфика, вмить перетворивши його на дрібку сірого попелу. І тоді все на столі застигло, нагадуючи натюрморт, створений різником.
— І що ти на це скажеш, синку?
— Контрмагія.
— Причому дуже сильна, — підтвердила Кундрі. — Хтось стає на заваді. Хтось не хоче, щоб ми вистежили цю Апольдівну чи як її там. Магія нетипова, в ній є астральний слід, сидеричний. Не кожен здатний застосувати сидеричний елемент… Чому ти скрегочеш зубами, можна дізнатися? Ага… Розумію. Я згадала. Той товариш Рейневана, велетень із зовнішністю ідіота. Той, який під Тросками змусив тебе втікати. Друга пляма на твоїй честі. Ти стверджував…
— Що він астрал, — холодно закінчив Стінолаз. — Бо він таки астрал. Прибулець з астральної площини. Контрмагія, яка нам заважає, може бути його творінням. Під Тросками я бачив його ауру. Ніколи в житті не бачив жодної, схожої на неї.
— Не буває двох однакових аур. І не знайдеться двох пар очей, які однаково бачать одну і ту саму ауру. Це називається оптика. Ти не читав Вайтлона?
— Штука, — знизав плечима Стінолаз, — не в кольорі, величині й інтенсивності аури, які справді є змінними і залежать від ока спостерігача. Штука у тому, що все, абсолютно все на світі має три аури. Живе або мертве, природне або надприродне, таке, що походить з цього світу, або щось зі світу потойбічного, — все, абсолютно все має три аури. Дві, зазвичай жовта і червона, майже прилягають до об'єкта. Третя пульсує багатьма кольорами і віддалена від об'єкта, утворює сферу довкола нього.
— Це шкільні відомості.
— У типа, якого я побачив під Тросками, було дві аури. Одна, променисто-золота, прилягала до нього так, що він чимось нагадував відлиту з золота статую. Друга… бо в нього їх було тільки дві… не була аурою в точному значенні. Світло-голубе сяйво… Розташоване… За спиною. Ззаду. Як розвіяний плащ, як шлейф… Або…
— Або як крила? — пирснула нойфра. — А мандорли[93] не було? Або ореолу? Німба над головою? Чи це явище, бува, не супроводжувало вічне світло, lux perpetua? Бо в такому разі це міг би бути архангел, от хоч би й Гавриїл. Ні, Гавриїл, пам'ятаю, був худий, досить дрібної статури і вродливий, а той під Тросками мав, як ти стверджував, пику кретина і конституцію гіганта. Ну, то, може, це був святий Лаврентій? Той був схожий на вола — як будовою, так і інтелектом. Його спекли на залізному рушті, над вугіллям, super carbones vivos. Пам'ятаю, печуть-печуть, а він усе ще кривавить. Ціла купа carbones пішла на нього, поки він допікся.
— Кундрі, — буркнув Стінолаз. — Я знаю, що ти самотня і не маєш з ким балакати. Але даруй собі анекдоти. Я не хочу анекдотів. Я хочу конкретики.
Кундрі наїжачила спинні шпичаки.
— А пораду, — просичала вона, — ти вважатимеш конкретикою? Бо пораду я для тебе маю, ще й як маю. З тим колосом-придурком будь обережний. Я сумніваюся, що він справді астральна істота, сидеричне буття; випадків візитів із сидеричної площини не фіксували вже кілька десятиліть. Але по світу блукають ще й інші істоти, аура яких схожа на описану тобою, істоти, які вміють користуватися зоряним елементом. Вони так само споконвічні, як і ми, Longaevi. І такі ж небезпечні, як Nefandi. Ваша книга називає їх Свідками, але в них немає назви. Їх небагато залишилося. Але вони все ще є. І задиратися з ними небезпечно.
Стінолаз не прокоментував. Він тільки примружив очі — не настільки швидко, щоби нойфра не встигла помітити в них зблиску.
— Зайди післязавтра, — зітхнула вона. — Принеси аурум. Спробуємо нових заклинань. Роздобудь свіжу голову, бо ця вже трохи смердить.
— Я пришлю з аурум пахолка, — сухо відповів він. — Можеш узяти собі його голову. Мені вона не потрібна.
Великодня меса закінчувалася. Прелати і ченці виступали, вбрані у білі шати, серединою нефу. Спів будив відлуння під склепінням собору.
На острові Тумському зібрався, либонь, весь Вроцлав. На площах перед собором і обома колегіатами тиснява була неймовірна, юрма напирала на алебардників, які робили прохід для процесії — єпископа, прелатів, ченців і кліриків. Процесія йшла від кафедрального собору до Святого Егідія, а звідти — до Святого Хреста, для наступної меси.
