— Добрий тобі видався рік, Гжегожу, — сказав Горн, вириваючи зубами м'ясо з качки, яку тримав обома руками. — У березні ти заарештував Домараска, тепер — мене. Якщо вже про це зайшла мова, Домараск ще живий?
— Не підмінюй ролі, Горне, — підняв очі Гейче. — Це я тебе допитуватиму. Я мріяв про цю хвилину чотири роки, відколи ти вислизнув мені з рук у Франкенштейні.
— Доки мені щастя сприяло, то сприяло, — покивав головою Горн. — А вже як покинуло, то остаточно. Вчора мені снилася, псякрев, дохла риба, такий сон завжди віщує невдачу. А що ти схопив мене саме зараз, нині, то це моя біда і моя невдача. Ти звик вбачати в мені гуситського розвідника. Не дивуйся, але цього разу я прибув у Шльонськ в іншій ролі. В особистій справі.
— Та ти що? Не може бути.
— Я прибув у Шльонськ, — Урбан Горн проігнорував іронію, — заради особистої помсти. Тобі цікаво, про кого йдеться? Я скажу: про Конрада, єпископа Вроцлава. Хіба це не дивний збіг обставин? Адже і ти, Гжегоже, з єпископом на ножах. Як-то говориться в приказці? Ворог мого ворога…
— Горне, — інквізитор прицілився в нього кісткою з качиного стегна. — Домовмося про одне. Мої чвари з єпископом — це моя справа. Але єпископ — це найвища церковна інстанція у Шльонську, опора стабільності й гарант порядку. Удар, спрямований проти єпископа, — це удар по порядку, ти мене в це не втягнеш. Навіть не намагайся. Я знаю, що ти особисто маєш проти єпископа. Я дослідив, уяви собі, справу свидницьких бегінок, знаю документи процесу і бачив повідомлення про страту твоєї матері. Співчувати тобі я можу, однак сприяти не буду. Тим більше, що я не до кінця певний стосовно твоїх мотивів. Ти переконуєш мене, що тобою керують особисті спонуки, що йдеться про порахунки, що ти прибув у Шльонськ із найманцями саме з цією метою. А для мене ти був, є і залишишся гуситським шпигуном, ти дієш на користь наших ворогів. А те, що ти приїхав сюди не заради ідеї покращення світу? Що не заради Гуса, не проти помилок, перегинів і корупції Риму? Не з глибинної переконаності в необхідності реформи in capite et in membris? Що це заради приватної справи, заради особистої помсти? Для мене тут нема жодної різниці. Так само, як нема жодної різниці для голодуючих жебраків, яких я бачив по дорозі, котрі сидять біля руїн і на згарищах сіл. Це ти спалив ці села, Урбане Горн, ти прирік цих людей на нужду і голодну смерть.
— Йде війна, — зверхньо відповів шпигун. — А війна, вибач за банальність, жорстока. Не грай на моїх почуттях, Гжегожу. Я теж міг би показати тобі спалені поселення під Находом і Броумовом, тамтешніх покалічених людей, попелища і могили вбитих, якими позначені шляхи католицьких хрестових походів!
— Я вибачив одну банальність — про війну. Не засипай мене наступними.
— Взаємно.
Якийсь час вони мовчали. Врешті-решт Горн жбурнув собаці рештки качки, схопив чашу з вином і залпом її вихилив.
— Облишмо, — він зі стуком поставив чашу на стіл, — на хвильку єпископа і благо Церкви. А що ти скажеш про Грелленорта? Моєю ціллю був не вроцлавський єпископ, я усвідомлюю, що це для мене трішечки зависоко, куди там мені з мотикою на сонце. Ціллю мого нападу мав бути овіяний таємницею замок Сенсенберг, притулок Грелленорта. Місце, в якому цей єпископський байстрюк богохульствує, займається чорною магією і некромантією, де він варить отрути і одурманюючі декокти, куди закликає демонів і дияволів. Звідки висилає своїх Вершників на терористичні місії, наказуючи вбивати мирних громадян. Навчи-но мене, інквізиторе, як-то воно? Чи можна напад на таке місце визнати ударом проти Церкви? А може, правду кажуть, що для Риму мета виправдовує засоби, що для боротьби з вільною думкою, єрессю і реформаторськими рухами можна припрягти і використати все, в тому числі й чорну магію?
Тепер настала черга Гжегожа Гейнче надовго змовкнути. Парсіфаль, хоч він і розумів п'яте через десяте, зупинився погля дом на його обличчі. Він бачив, як м'язи на жовнах інквізитора заграли, як очі зблиснули, а губи склалися для відповіді.
— Я знаю, де знаходиться замок Сенсенберг, — випередив його Урбан Горн. — І як туди потрапити.
— Чорні Вершники, — озвався де Кассель, — замордували Альбрехта Варта з Карчина, а він був моїм другом. Якщо йдеться про мене, я готовий…
— Не мішайся в це, Егберте, — різко перебив інквізитор. — Будь ласка.
Пан на Копанці кашлянув, нервово потер руки. Гжегож Гейнче мовчки кивнув, даючи Горнові знак говорити далі.
— Це, — сказав Горн, — неповторна нагода.
Гейнче мовчав, приклавши долоню до чола, щоб приховати очі.
— Грелленорта, — тихо вів далі гуситський шпигун, — у Сенсенберзі нема. З більшістю своїх головорізів він поїхав на лужицьке пограниччя, полювати на нашого спільного знайомого, медика Рейнмара з Беляви. Він-бо дізнався, що Рейневан…
Інквізитор відвів руку від чола. Горн замовк під його поглядом.
— Так, — кашлянув він. — Визнаю. Це завдяки мені Грелленорт дізнався про Рейневана. Це я зробив так…
— Ми вже знаємо, — перебив Гейнче, — що ти зробив.
— Рейневан викрутиться… Він завжди викрутиться…
— До справи, Горне.
— У Сенсенберзі їх залишилося всього лише кілька. Нашими об'єднаними силами ми моментально з ними впораємося. І спалимо це зміїне кубло, вогнище зла. Позбавимо Грелленорта лігва, осередку терору, чаклунського ресурсу, джерела гашш'ішу та інших наркотиків. Посіємо сумніви і страх серед його Вершників. Прискоримо його крах.
— О! — Егберт де Кассель потер руки, глянув на інквізитора, промовчав.
— Недавно, — повільно вимовив Гжегож Гейнче, — я зустрівся з точкою зору, що тероризм — це зло і веде в нікуди. Це, здається, не підлягає сумнівам. Але є ще одна річ, гірша за тероризм: методи боротьби з ним.
Довго панувала тиша.
— Ну що ж, — нарешті заговорив інквізитор. — Ad maiorem Dei gloriam, мета виправдовує засоби… Отже, гайда на Сенсенберг. Viribus unitis[114]… Стій, стій, почекай, куди це ти, Горне? Я не закінчив говорити. Ми укладаємо перемир'я, будемо діяти спільно. Але з певними кондиціями.
— Слухаю.
— Не бажаючи назвати наше перемир'я крихким, я назву його тимчасовим. Ти ще не вільний, після Сенсенбергу я захочу з тобою побалакати. Обмінятися інформацією. І встановити обсяг… взаємних послуг… У майбутньому.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти прекрасно знаєш, що. Ти щось даси, я щось дам. А щоб нам було краще і більш конфіденційно розмовляти, я тебе ізолюю. Не у в'язниці. У монастирі.
— Якщо вже на то пішло, — усміхнувся Урбан Горн, — то прошу в жіночому. Наприклад, у тому, в якому ти тримаєш наречену Рейневана.
— Про що ти, до біса, говориш? — скипів Гейнче. — Яка наречена? Вже не вперше до мене доходять ці нісенітниці. То я мав би… Свята Курія мала би викрадати й ув'язнювати дівчат? Це якийсь абсурд!
— Ти заявляєш, що це не Інквізиція тримає в ув'язненні Ютту Апольдівну?
— Саме так, я заявляю. Досить дурниць, Горне. Перед нами sanctum et gloriosum opus[115]. Сенсенберг і Чорні Вершники.
— Ми з ними впораємося, бо ми вкупі, — Егберт де Кассеоль встав, гримнув кулаком по столу. — А вкупі сила! У дорогу, з Богом! Якщо Бог з нами, то хто проти нас?
— Si Deus pro nobis, — підхопив Гейнче, — quis contra nos?
— Kdyz jest Buh z nami, — закінчив з усмішкою Горн, — і kdo proti nam?
Вони поїхали, не гаючи часу, вскач, сорока п'ятьма кіньми: копанецький загін, кнехти інквізитора, найманці Горна. Їхали в напрямку Качавських гір; дорогу Парсіфаль докладно не запам'ятав, бо був у стані перманентного збудження, близького до дрожу.
За якийсь час вони залишили позаду останнє село, останній слід людського житла, опинилися серед диких пустищ, у Шльонську, якого Парсіфаль не знав. Впевнений в остаточному тріумфі цивілізації, він вражено дивився на віковічну пущу, якої ще не торкалася сокира. На кам'янисті, голі, порізані ярами пустирі, де, мабуть, багато років не ступала нога людини.
