— Лише на ніч. Добираючись сюди, я потрапив у кораблетрощу…

— Як? Як ви сказали? — засвітив зуби в усмішці чоловік.

— В кораблетрощу?

Бумблякевич збагнув, що ляпнув щось не те, але відступати було нікуди.

— Ну… корабель наш розбився на морі… Я щойно звідти…

— З моря? — уже просто вирячив очі чоловік. — Про яке море ви говорите? Де в Галичині море? Певно хтіли-сьте сказати, що пливли через Дністер? Це буває. Той паром уже двічі перевертався. Ну-ну, і що далі?

— Всі мої речі й гроші пропали.

— Так я й підозрював. Коли чоловік падає в річку, то має дуже простий вибір: рятувати або речі, або себе. І тепер ви сподіваєтесь заночувати у Маєра за «Бог вам заплатить»?

— У мене в кишенях порожньо. Але я назву йому одне ім'я.

— Одне ім'я? — чоловік уже виразно кпив і це справляло йому втіху. — Одне ім'я! Чому не два? Або три? Або десять?

Бумблякевича це роздратувало:

— Ви глузуєте з мене?

— Ніскільки. Просто я знаю Маєра. За зламаного шеляга ладен людину в цюпу запроторити. А ви кажете — ім'я! Та хоч би ви послалися на самого найяснішого цісаря Франца-Йосифа, то і тоді не дістали б навіть пінки на пиві.

— Добре, може, посилання на цісаря й не дасть нічого. Але ім'я княгині фон Шруботяг мусить справити враження.

Чоловік пирснув сміхом, та так, що аж захлиснувся і мусив відкашлюватися, продовжуючи спазматично заходитися од наглих веселощів.

Цього для Бумблякевича було вже забагато, і він, повернувшись на каблуку, рішуче подався до корчми.

У просторій залі над столами, що мало не вгиналися від кухлів і п'ястуків, лунав густий гомін щонайменше на трьох мовах: українською, польською і німецькою. Поміж столами снували дві дівчини з кухлями, у широких квітчастих спідницях та шнурованих блюзках.

— Слухаю пана.

Десь ізбоку вигулькнула кругла фігура чи то адміністратора, чи то шинкаря.

— Це ви будете пан Маєр?

— Слухаю пана.

— Я прибув зі Львова. Вас попереджали?

— Ніхто мене не попереджав. Але слухаю пана.

— Всі витрати погоджено…

— Ага, ага… Нічого я такого не чув.

— Я збираюся відвідати замок. Завтра. А нині мені треба переночувати. Пані княгиня фон Шруботяг казала, що дасть вам знати.

— А-а, пані княгиня? — перепитав Маєр, і в очах його блиснуло щось глузливе.

— Так, — втішився Бумблякевич, — ви її знаєте, правда?

— Аякже, аякже, хто би не знав пані княгині фон Шруботяг? Але тоді вам не сюди.

— А куди?

— Не сюди. Зараз поясню.

Бумблякевич помітив, що до їхньої розмови з цікавістю прислухаються присутні. Гомін втих і навіть сам Маєр що слово став обмінюватися з ними поглядами так, наче б потребував підтримки. Та коли діло дійшло до княгині, у кожного на обличчі об'явилася вичікувальна посмішка…

— Підете вгору по вулиці, — пояснював він, а посмішки поступово росли та росли, — а коли вулиця поверне наліво, то й ви повернете. А там ще метрів двадцять — і зелений брама. Запам'ятаєте? — В залі уже лунав одвертий сміх. — Зелений брама з вирізаним серцем. От туди й постукаєте.

Бумблякевич ґречно подякував, потиснув пухку долоню пана Маєра і вийшов з корчми, відчуваючи, як від голосного реготу за спиною червоніють у нього щоки і пітніє чоло.

— Ну що? — спитав чоловік, що, як виявилося, терпляче очікував його на вулиці.

Бумблякевич переповів свою розмову, і чоловік знову почав мало не гикати зо сміху.

— Чого це ви? — не знав, чи злитися, чи й собі сміятися.

— А знаєте, куди вас послав той вошобийця?

— Куди ж?

— Та не куди ж, як до божевільні. Не скурвий син, га?

— Тьху!

— Але ж ви — як по правді — саме на такого виглядаєте, що звідти втік. Спочатку мололи мені про море й кораблетрощу, а під кінець спімнули княгиню, котра ще років тому зо двадцять як загинула.

— А син її?

— Та ж із сином загинула. Карета зірвалася в урвище. Звідтоді в їхньому замку замешкали привиди.

— Привиди? Але ж мені було сказано, що там тепер монастир.

— Монастир привидів. Щоночі там запалюється світло і служиться меса. Лунають музика і спів. Ніхто туди не важиться йти. Через те ваш намір, власне, й скидається на намір божевільного.

Бумблякевич відчув, як земля розходиться йому під ногами. Куди він потрапив?

О Мальво Ландо, Мальво Ландо! Куди ще мене заведе твій слід?

— Ну, що ж, не пропадати вам, — сказав чоловік. — Все одно зараз кінців не знайдете. Ходімо краще до мене, переночуєте, а там буде видно.

— Справді? — втішився. — То ви мене за божевільного не маєте?

— Ні. Бо я сам божевільний, — і розсміявся. — Я поет. Мартин Кара. Гарно? Це моє псевдо. Крім того, я є видавцем газети «Вічевий Дзвін». Там, опріч всякої всячини, є і мої вірші. Їх, щоправда, ніхто не читає, але це мене мало обходить. Я пишу для майбутніх поколінь. Зате саму газету, як не дивно, розкуповують. Лають, але купують. Я там декому перцю в дупу сиплю. Підозрюю, що вони її здебільша й розкуповують. Щоб у народ не йшла.

— А що ж народ? Ваш «Дзвін» його спонукає до дії?

— Народ спить. Нікому нема діла ані до ближнього, ані до проблем нашого міста. Кожен живе сам у собі. А влада цим користає.

Вони спинилися біля хатини, що одним боком вгрузла в землю і заросла густою бузиною, її сумний вигляд був би ще сумнішим, якби не померки.

— У вас був землетрус? — поцікавився Бумблякевич.

— Чому — був? — засміявся Мартин. — Тут мешкає землетрус. І це — я. Я стрясаю всеньке місто.

Штовхнув розхитані, зі щілинами, двері, і обоє опинилися в клубах пари. Бумблякевич сміливо ступив крок уперед, але враз аж підскочив, бо з-під ноги раптом пролунав такий вереск, що мурашки по спині побігли.

— Цить, капосне! — гримнув Мартин.

Тепер, коли очі вже звиклися, Бумблякевич побачив, що вони опинилися водночас і в кухні, і в покої, бо тут були й піч, і ліжка, і корито з білизною, і безліч баняків. У кутку біля печі поралася молода жінка в засмальцьованій сукні, дешеві панчохи посповзали з ніг, оголюючи білі жилаві литки. Однією рукою щось бовтала в банячку, а другою притримувала халат на грудях, що при кожному русі розхилявся. Поява незнайомця викликала у неї роздратування, якого вона не приховувала.

На підлозі вовтузилося щонайменше восьмеро напівголих, замурзаних до безнадії дітлахів, на одного з яких і наступив наш герой. Посеред хати на дубовому столі красувалася домовина, пофарбована у якийсь дивацький колір, а вздовж бережка бігли ще й візеруночки. У домовині, склавши на грудях воскові долоні, застигла покійниця. Під столом лежало віко, а в ньому сиділо троє дітей і вдавало, що пливуть по морю. Бумблякевич перехрестився.

— Не було чорної фарби, — пояснив господар, — то я на помаранчево й пофарбував. Так навіть веселіше… Ну, можете визутися. Нате вам капці, бо мешти ваші геть заталяпані. Ану, моя кізочко, — звернувся до жінки, — візьми оці шкарбуни та випуцуй…[81]

— Ой, що ви! — знітився Бумблякевич, перевзуваючись.

— Не мала я роботи, — буркнула господиня.

— Добрий вечір, — сказав Бумблякевич, нагадавши, що забув привітатися.

— Ти мені тут не патякай багато, — підвищив голос Мартин. — Сказав — вичисти, значить — вичисти. Давай їсти.

— Де будеш їв? Місце звільни.

— О, це інша розмова. Ану, е-е… як вас… Що? Бумблякевич?.. Беріться, пане Бумблякевич, за той край, а я за цей, та пересунемо оцю домовину набік.

— Ви… тут… збираєтеся вечеряти? — отетеріло показав на стіл з покійницею.

— А що такого? Все одно іншого столу нема. Чого тут комизитись?

Бумблякевич послухався, труну було відсунуто, і таким чином звільнилася половина столу. Жінка застелила пожмаканий обрус, який ще пам'ятав, мабуть, ліпші часи, і поставила макітру з варениками, а поруч дві кварти кислого молока.

Що-що, а вареники Бумблякевич ладен був уплітати й на цвинтарі. Двічі його не довелося просити і, захопившись цим заняттям, не відразу і второпав, яка чудасія починає творитися. Раптом відчув, як котрийсь обурений до глибини начинки вареник стає упоперек горла, а ті, що їх раніше відправив до шлунка, наче зачали радитися, чи не повернутися їм назад, бо пролунало загрозливе бурчання, і всі вони враз ожили.